• Мирослав Дочинець

    Мирослав Дочинець

    В рядках – свобода слова, між рядками – свобода мовчання
  • Потрібна книга – в потрібний час

    Потрібна книга – в потрібний час

  • 1
  • 2

Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

1.Як вам поталанило дійти до фіналу національної премії імені Т.Г Шевченка?

– Самому дивно, хоча, якщо книжка за рік витримала вісім видань загальним накладом майже 30 тисяч примірників без жодної промоції, то це вже якась оцінка. Знаючі кажуть, що в укрсучліті  незалежної Україні такого ще не було. Імпульс  висунення «Вічника» на шевченківську премію пішов з Києва, в закарпатській організації НСПУ підтримали, а далі були три відбори в Комітеті шляхом голосування. Недавно я одержав звідти лист, у якому голова Б. Олійник настійливо рекомендує подавати цю книжку на премію і в цьому році. Але це не мій клопіт. Я своє зробив – написав книгу.

2.Яка реакція земляків та рідні була на той момент, коли ви були за крок до премії?

 

– Люди люблять інтриги, а ще більше – подарунки від долі. Я ж на ці речі дивлюся по-філософськи. Якщо яблуко має впасти тобі в руки, то впаде. Життя мудріше за нас. Та й Бога не гоже гнівити: Він поміг мені зробити цю роботу, здобути читачів по всій країні і за межами. Це головне. Я діставав і дістаю багато щирих відгуків. Читачки з Рави-Руської написали: «Вважайте, що премію ми вам присудили». Інший читач: «Те, як оцінив «Вічника» Євген Сверстюк, важить більше за будь-яку премію». Зрештою, вийшло все справедливо: шевченківку заслужено отримав мій друг Петро Мідянка. Та йому й гроші потрібні більше, ніж мені.

3. Як вдалося за два роки написати три  романи?

– Вони виникли з внутрішнього наповнення, яке збиралося багато років. «Лиса» я написав з духу протесту. Кожного разу, коли пропонував свої новели столичним видавцям, чув у відповідь: розглядаємо тільки романи. Тоді я написав роман. Його сходу прийняло поважне видавництво «Ярославів Вал» і видало майже за місяць. Три роки поспіль роман перевидається. «Вічник» жив у мені все життя, я давно примірявся до нього. Спочатку була артпідготовка – книжечка «Многії літа…» А потім раптом прорвалися перші три сторінки. Я зрозумів, що готовий до цієї роботи. Завжди найважче даються перші 10-15 сторінок, поки не опануєш тональність, ритм письма. «Вічника» я писав щодня на світанку до роботи, в обідні перерви, вечорами, на прогулянках, на коліні в дорозі і навіть у сні. Здавалося, весь світ мені диктує, підказує, радить. Криничар несподівано попросився на папір, ще коли я дописував «Вічника». І не відпускав до останнього рядка, поки не сказав і не зробив усе, що хотів сказати й зробити. Мені цей герой дуже близький і дорогий. Дівчина Аделіна з пошти, котра щодня відправляє пакунки з моїми книгами замовникам, несподівано сказала: «У цій книзі найбільше правди життя».

4. Чи схожі ці романи між собою? І чим вони відрізняються?

–  Всі мої  книги про одне – про Служіння,  про Гідність, Віру, Надію і Любов. Про необхідність «прямостояння і прямоходіння», як для тіла людського, так і для душі. Але кожен герой приходить до цього по-своєму. Не хвалися розумом, добротою, і вірою – покажи діла свої. Увесь світ залишають тобі ті, що відходять. Тож і ти його залишай хоч на мізерію ліпшим, добрішим, бодай на гірчичну зернину багатшим. Про це буде й наступна моя книга, якщо така буде. Про інше писати мені не цікаво.

5. У романі «Лис у винограднику» наведено багато кулінарних рецептів. Чи любите ви готувати і які ваші коронні страви?

– Вихідні я проводжу в селі Косині, в маленькому будиночку під лісом, пишу, читаю, мандрую околицями. Сам собі готую різну смакоту. Наприклад, засипаю жаром картоплю в старому відрі. Потім розтинаю й перекладаю пелюстками сала і сиру. Або смажу нашатковані червоні буряки з цибулею. Або – дідові голубці: відварити до півготовності головку капусти в підсоленій воді, листки загорнути конвертом, обваляти в сухарях і обсмажити на олії. Чи кминна поливка: підсмажена цибуля рантується мукою і ложкою кмину, заливається водою і доводиться до кипіння. А до цього – житні сухарики і багато зеленини. Є ще й фірменний овочевий шашлик: картоплина, помідор, перчина, баклажан і кабачок настромлюються на шпажку, щоб не пошкодити шкірку збоку, і запікаються над тихим жаром. Коли під руками немає цих продуктів, задовольняюся іншим делікатесом: горнятко домашнього квасного молока (не кефіру) і скибка смаженого чорного хліба, натерта часником. На десерт запікаю яблука, у вибрану серединку засипаю горіхи і наливаю вино. А для чаїв зі сволока звисають цілі віхті трав.

6. У романі «Вічник» дуже багато викладено енциклопедичних знань з області медицини. Чи випробували описані лікарські засоби на собі? Чи впізнаєте ви в лісі кожну рослину і дерево, про які згадуєте у романі?

– Я, звісно, не дід Ворон, але природа в системі головних цінностей у мене на третьому місці, поступається тільки душі й родині. Творчість уже йде потім. Я вчуся читати Природу, інакше б так не описав «лісовий розділ» у «Вічнику». Цю частину роману авторитетні люди називають найсильнішою. В мене є давній друг – лісівник, дендролог Євген Легеза, що все життя прожив у лісі. Він багато чого мене навчив, і ці студії-взаємини тривають. «Вічника» я фактично писав у відлюдництві на своїй сільській дачі. Серйозні письменники в один голос кажуть: це вигадати неможливо. Напевно, все це було зі мною в минулому житті. А взагалі таємниця підтексту, зауважував Паустовський, полягає в тому, що письменник за словами мусить «бачити» внутрішнім зором те, про що він пише. Тоді й читач це побачить.

7. У романі «Криничар» є чимало фінансових порад. А що ви робите для того, аби гроші любили вас?

– Я б не називав це фінансовими порадами, скоріше – закони мудрої рівноваги. Одна рука повинна брати, друга – віддавати. І навпаки. Важко чимось зарадити, аби гроші полюбили вас, це якась містична золота печать на людині. Придивіться до своїх знайомих – і самі побачите. Втім, можна домогтися того, щоб гроші вас не уникали, трималися. У «Криничарі» ці умови чітко й переконливо виведені через два джерела – персонажів-євреїв і математика-грека, з яким доля звела героя в тюремній камері Паланку. Але гроші не є самоціллю, декоративним благом, це – інструмент, засіб служіння. Ось як про це каже сам Криничар: «Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, зате я відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, – не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві».

8. Ви – автор багатьох афоризмів. Чи є якийсь афоризм, який би характеризував вашу творчість і ваше життя?

– Шукаю я красу, минаючи прикрас. Шукаю мудрість я, блукаючи між фраз». «Красне письменство. Красне слівце. Прекрасне мовчання».

9. Усім відомо, що Мирослав Дочинець ніколи не грався в політику. Чи свідчить це про те, що ви розчаровані в сучасній українській політиці?

– Для чого мені політика, коли я маю більшу владу – слово. Я це зрозумів, коли за допомогою до мене зверталися (трапляється це й зараз) відомі політики. До того ж я й досі вчуся керувати самим собою, куди ще мені брати відповідальність за маси трудящих. Я не настільки безвідповідальний. І не настільки божевільний, щоб обіцяти народу й країні близьке світле майбутнє. Знаючи, що це великою мірою не залежить ні від народу, ні від країни, ні тим більше від мене. Митець завжди повинен бути в опозиції, бо його інструмент не гасла, а совість і правда. А там, де починається політика, вони закінчуються. Колись мені дуже подобався колоритний  національний лідер, елегантний інтелігент-романтик Віктор Ющенко. «Якби кожен українець робив своє діло так, як цей чоловік», – говорив я. Але в той момент, коли його вивели на помаранчеву сцену і почали скандувати, що це наш президент, Ющенко втратив для мене інтерес.

10. Про журналістику кажуть, що це четверта влада. Чи доводилося вам як професійному журналісту користуватися цією владою?

– Будь-яка влада псує, розбещує, ослаблює. А журналістська тим більше. Колись я міг дозволити собі ситно повечеряти й переночувати в голови колгоспу, а наступного дня написати про нього фейлетон. На газетних шпальтах я давав рецепти, як жити і в що вірити, судив і висміював людей. Тепер більше суджу себе і з себе іронізую. В «Молоді Закарпаття» я мав найбільші гонорари, а останні роки взагалі привілейоване становище – майже не ходив на роботу, писав удома в Мукачеві. Будучи редактором міської газетки, я тінню ходив за мером на розгромні наради й інспекційні перевірки. Мого друкованого слова боялися більше, ніж його усного. І я, наївний, уважав, що так воно й повинно бути… Я той і нинішній – різні люди, різні автори. Поверховість, пошлість і віроломність газетярщини я видер із себе, як отруйний бур'ян із корінням. І не дай мені, Господи, вляпатися в будь-яку владу! Здається, Пастернак сказав.

11. Кого із сучасних українських  письменників вважаєте найбільш прогресивним і автором найбільш якісних текстів?

– Не знаю, хто з них найбільш «прогресивний», але тих, що добре пишуть і мені цікаві, назву. В поезії – В. Герасим'юк, Д. Кремінь, Л. Талалай, О. Лишега, Ліна Костенко, П. Мідянка. В прозі – Василь Шкляр, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Євген Пашковський, Тарас Прохасько, Кость Москалець, Оксана Забужко, новелістика Василя Портяка, Ніни Бічуї, Дмитра Кешелі. Це автори високого європейського ґатунку. Хоча талановитих, цікавих літераторів набагато більше.

12. Які перші відгуки і чи є критика на ваші романи?

– Відгуків сотні, вони могли б скласти цілу книжку. Це переважно оцінки читачів і письменників. Відвертого негативізму немає, хіба деякі зауваги, рекомендації. Наприклад, учитель із Запоріжжя просить розширити лісові пригоди Вічника, а про його перебування на Колимі написати цілу книжку.

13. Чи хотіли б ви, аби ваші книги аналізували професійні критики?

– Вони їх аналізують. Приміром, Григорій Штонь, Михайло Слабошпицький, Євген Сверстюк, Євген Баран, Олег Соловей, Ігор Калинець, та й наших Наталію Бедзір і Сашка Гавроша теж можна долучити до цього списку. Знаю, що за творами пишуться наукові дослідження в Ужгороді, Дрогобичі, Львові, Житомирі.

14. Всім відомо, що особливо у перших художніх прозових творах автор більше пише про себе. Який із ваших творів можна вважати найбільш автобіографічним?

– З кожного стирчать, якщо не мої вуха, то мій внутрішній стрій думок, переживань, духовних пошуків. Багато речей справді годі вигадати, якщо сам не перебудеш у тій шкурі. Це не обов'язково повтор карколомних історій, але історії душі в багато чому збігаються. І любовні лінії. Жінки нас багато чому вчать. І вони, до речі, найактивніші і найвимогливіші мої читачки. Кажуть: у ваших книгах багато любові, але недостатньо кохання. Кохання завжди недостатньо. В мене вже визріла книга тільки про кохання, але їй не таланить. Весь час відкладається. Я вже почав було її писати, але раптом із неї відбрунькувався «Вічник» і став жити самостійним життям, а «кохання» випало в осад. Може, я ще не готовий до цієї теми, її легше і краще проживати, ніж описувати.

15. Чи є факти у вашій біографії, про які ви ніколи не писали і воліли б не говорити?

– Такі знайдуться в кожного. Це стосується особистого життя, рис характеру, а він у мене далеко не паска. Дещо з того я «ліплю» до негативних персонажів, хоча відверто «закінчених» типів у мене немає, мені вони також цікаві й чимось близькі. Всі ми зіткані зі святого й грішного. Сенс у тому, щоб це визнавати й боротися з цим.  Я знаю, що кажуть про мене поза очі: «Недавно прийнятий у Спілку, а вже вдає з себе Маркеса». Це смішно. Я знаю своє місце, знаю, що можу і чого не можу. Кожного разу я схиляюся над аркушем із сумнівами, чи вдасться «підняти» цей матеріал. Найбільше сумнівів і невпевненості  в своїй потузі було, коли писав «Вічника». Я багато працюю, майже всі вихідні і відпустки проводжу за письмовим столом. На курортах відкладаю зошит лише для того, щоб поплавати. Мабуть, писати – це моя карма, моя покута, мій хрест. В матеріальному плані я міг би собі дуже багато дозволити, але уклад мого життя дуже скромний, в дечому навіть аскетичний, як у Криничара. Самообмеження – друге моє ім'я. Мабуть, це генетичне: мій прадід, багатий селянин, спав головою на голому порозі, щоб не проспати світанок. Письменство – теж генетичне: Юрій Станинець – двоюрідний брат моєї матері, а батько в юності писав гарні вірші, за які й «загримів» на Колиму. 

16. Чи існують якісь загальні правила, якими мусить користуватися прозаїк для того, аби написати якісний текст?

– Треба писати дрібними буквами. Це я жартую так. Перш ніж почати створювати книжки самому – книги повинні створити тебе. Спочатку треба вивчити все краще з того, що було написано до тебе. І забути це, віднаходити свій ритм, свій рисунок письма. У світі достатньо речей, про які можеш написати тільки ти. І важливо бути вільним у письмі, тоді легше дихається. Творчість – це звільнення, вивільнення. І треба знати, що ти від себе чекаєш. Тоді воно рано чи пізно прийде й само тебе вкладе за стіл,  почне тихо диктувати. Але в кожного це по-різному. У «Криничарі» мудрий схимник радить Феркові, який відчуває свербіж до писання, але не знає, як це робити: «Пиши так, наче розмовляєш із найближчою людиною». Все інше – хист, набита рука, дисципліна, знання життя, інтуїція і нещадна боротьба зі штампами. Якщо писати кожного дня бодай по абзацу сорок років поспіль (в моєму випадку), рано чи пізно щось вийде.

17. На сайті Буквоїд Андрій Курков веде майстер-клас для початкуючих авторів. Чи маєте ви учнів? І чи маєте бажання ділитися власним досвідом?

– Я сам учень. І дуже сумлінний. Десять років тому я розсміявся б у відповідь тому, хто сказав би, що я з олівцем перечитуватиму Г. Сковороду, І. Котляревського, І. Нечуя, В. Стефаника, С. Васильченка, Г. Косинку, В. Винниченка, М. Коцюбинського, Ю. Федьковича, В. Барку, У. Самчука… Після російської, європейської, американської, латино-американської та японської літератури, на яких я виріс, українська класика впала мені на голову освіжаючою і оживляючою зливою. Треба було дозріти до розуміння і чуття свого, генетичного слова. З професійним інтересом читаю імпортні бестселери, але насолоду майже фізичну отримую тільки від метафори на рідній мові. А наша пісня, наш фольклор – це магічний кристал, який висвітлює Слово у всій його енергії і красі. Це основне моє підживлення, надихнення, хоча мої тексти досить модерні, наснажені сучасними інвективами. Отже, я учень. Пишучи, я теж – учуся, в тому числі і в самого себе. І сумніваюся, що коли-небудь буду вчити когось писати, бо навчити писати неможливо. Читати, мислити, описувати – так, але не писати.

18. Відомі факти, що деякі закарпатські автори ображені на вас за можливо надмірну прямолінійність, за «поетичні та прозові висловлювання» на їхню адресу…

– Зізнаюся, грішний. І каюся, і прошу прощення в тих, кого образив необережним, віроломний словом. Єдиним виправданням мені може служити те, що пародії я писав з любов'ю і симпатією до авторів. До чиєї особи і творчості був байдужий, тих не зачіпав. Але письмаки люди вразливі й марнославні. Я й сам із цього тіста. Хоча, мабуть, важливіше не те, що про тебе кажуть, а як ти на це дивишся. На зубоскальство так і дивитися треба, з усмішкою. Бо що нам ділити, за що ображатися? В літературі досить простору для всіх, а суддя в нас один – читач. Я поважаю працю кожного свого колеги, вважаючи, що будь-яка книжка – сокровенний продукт, документ серця. Я нікому не заздрю, нікому не бажаю злого, не вибиваю премій і не вимагаю собі безплатних видань. Я першим привітав Петра Мідянку, нібито свого конкурента. А якщо когось і дістав колючим словом (робив це прилюдно, вголос), розцінював це як доброзичливу словесну гру. Пародій більше не пишу, але хотів би, щоб хтось написав її на мене. Аби відчути себе в тій незатишній шкурі. Мабуть, доведеться зробити це самому, як гоголівська унтер-офіцерська вдовиця. 

Запитувала Маріанна Шутко

Бібліографія

«Гірчичне зерно» (новели, 1989).

«Оскал собаки» (повість, 1991).

«Мункачі з Мукачева» (художній нарис, 1995).

«Роса на фігових листках» (мініатюри, 1995).

«Він і вона» (оповідання, 1995).

«Дами і Адами» (афоризми, 2002).

«Гра в ляльки» (нариси, есе, 2003).

«Куфрик з фіґлями» (2004).

«Аукціон зубочисток» (афоризми, 2007).

«Многії літа. Благії літа» (книга духовних настанов, 2007).

«Душа Мукачева» (публіцистика, 2008).

«Хліб і шоколад» (новели, етюди, 2009).

«Краєвид із жінкою» (мала проза, 2010).

«Булава і серце» (історичні новели, 2010).

«Лис у винограднику» (роман, 2010).

«Руки і душа» (новели, 2011).

«Вічник. Сповідь на перевалі духу» (роман, 2011).

«Дорога в небо – до людей» (художні нариси, 2011).

«Місячна роса» (етюди, мініатюри, 2012).

«Бранець Чорного Лісу» (повість для дітей, 2012).

«Криничар» (роман, 2012).

«Курси крою і життя» (художні нариси, 2012).

«Горянин. Води Господніх русел» (роман, 2013).

«Світильник слова» (есе, 2013).

«Книга духовної мудрості», упорядник М. Дочинець.

«Мудрість Карпат», упорядник М. Дочинець.

«Світован. Штудії під небесним шатром» (роман-намисто, 2014).

«Лад» (Многії літа, Вічник, Світован). 2014.

«Криничар», «Горянин» – в одному виданні. 2014.

«Напутні дари – для дітвори від карпатського мудреця Андрія Ворона». 2014.

«Синій зошит» (одкровення карпатського мудреця), 2015.

«Історії». Жінки, які перемогли. Чоловіки, які витримали. Великі, які кохали. 2015.

«Мудра книга». Мудрість духовна. Мудрість весела. Мудрість карпатська. 2015.

«Книга надиху». Уроки світу, Неба і людей. 2015.

 

Літературні відзнаки

1. Перша обласна премія в галузі публіцистики ім. М. Бабидорича (2001). 

2. Міжнародна літературна премія «Korona Karpatia» (2005) – за малу прозу.

2. Обласна літературна премія ім. Федора Потушняка (2009) – за книжку «Хліб і шоколад».

4. Премія «Лицар Срібної землі» Асоціації міст і сіл України (2009) – за книжку «Душа Мукачева».

5. «Книжка року» в Україні в галузі публіцистики (2010) – «Многії літа. Благії літа».

6. Перша премія газети «Народний лікар» (2011) – за книжку «Вічник».

7. Обласна літературна премія ім. Юрія Мейгеша (2012) – за книжку «Вічник».

8. Міжнародна літературна премія «Козацька балачка ім. О. Ільченка» (2012) – за книжку «Криничар».

9. Диплом читацьких симпатій фестивалю «Джура-фест», Тернопіль (2012).

10. Головна відзнака мережі книгарень «Є» – «Найвищий рейтинг-продаж» (2012) – за книжку «Вічник».

11. Відзнака «Золотий письменник України» Міжнародного фонду «Мистецька скарбниця» за найбільші наклади книжок (2012).

12. Всеукраїнська літературна премія імені Зореслава (2012).

13. Четверте місце в рейтингу Книжка року-2012 за «Криничара».

14. Третє місце в рейтингу «Книжка року-2012» за «Бранця Чорного лісу».

15. Відзнака міжнародної організації «ВІЖИБУ» за літературні досягнення (2012).

16. Третє місце в щорічному рейтинговому конкурсі НСПУ – за «Криничара» (2012).

17. Літературна премія клубу «Ярославів Вал» (2013) за книжку «Криничар».

18. Всеукраїнська літературна премія ім. Тодося Осьмачки – за книгу «Вічник» (2013).

19. Персональна відзнака президента Форуму видавців у Львові за книгу «Криничар» (2013).

20. Літературна премія імені Мирона Утриска Товариства бойків – за книгу «Многії літа. Благії літа» (2013 р.)

21. Короткий список (5 найкращих книг) «ВВС–2013».

22. Краща книга 2013 року на Закарпатті – «Горянин». Конкурс «Книга на Миколая».

23. Міжнародна відзнака «Віжи-3000» (2013 р.).

Тричі (2011, 2012 і 2013 рр.) номінувався на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, отримуючи найвищі поетапні бали.

24. Лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка за романи «Криничар» та «Горянин» (2014 р.)

25. Удостоєний звання Почесний мукачівець (2014) – за вклад у розвиток культури міста, а також за піднесення іміджу Мукачева в Україні та за її межами.

Уривки з творів

  • Фрагмент із книги «Многії літа. Благії літа» +

    Живи в поті чола Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це – вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля – до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, що коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом? Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.Навчися бачити довкола все живе і радіти йому – бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його. Read More
  • Фрагмент із книги «Горянин» +

    З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому. Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.  Read More
  • Фрагмент із книги «Криничар» +

    Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому – другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам’ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу. «Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб’ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс. Read More
  • Фрагмент із книги «Світован» +

    «Лічниця» на воловій шкурі Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи. – Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка. – Се люди, які не хочуть бути хворими. Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав: – По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости… Read More
  • 1
  • 2