• Мирослав Дочинець

    Мирослав Дочинець

    В рядках – свобода слова, між рядками – свобода мовчання
  • Потрібна книга – в потрібний час

    Потрібна книга – в потрібний час

  • 1
  • 2

Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Книги приходять до нас як люди – по-різному. Якесь «знайомство» – на днину: невдовзі й не пригадаєш. А з іншою «зустрінешся» ніби й випадково, а запам'ятаєш на все життя. Чи навіть повертатимешся до неї знову й знову, коли скучиш за її мудрістю. Хіба не схоже на дружбу?

Зі мною саме так і сталося. Подарована на добру згадку книжечка із теплою назвою «Многії літа. Благії літа» лягла на стіл як пригорща різнокольорових дорогоцінних камінців. Кожен – якась оздоровча заповідь для душі і тіла від 104-річного горянина Андрія Ворона. Їх, винесених із численних життєвих доріг, зберіг він чимало. А до нас доніс колишній журналіст, нині – письменник і видавець Мирослав Дочинець.

Зрозуміло, невдовзі, оцінивши належно той скарб, уже не змогла оминути увагою іншу книжку – життєпис старого карпатського мудреця, й на цілі два тижні занурилась у дивовижний світ повісті «Вічник» – немов машиною часу перемістилась не тільки в іншу епоху, але й в інший вимір. Ось тоді й зрозуміла вповні, що означає «книжкова терапія», коли внутрішня віднова людини досягається через читання. Відпочила з книгою навіть тілом – ніби з курорту приїхала. Тож зовсім не була здивована, коли цей твір М.Дочинця було висунуто Національною спілкою письменників на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка – з-поміж усіх його літературних перлин ця, либонь, найцінніша. Проте… Сьогодні, коли світ побачив новий роман письменника, «Криничар», автор каже: особисто йому він значно дорожчий, а герой – ближчий за Вічника. І читачі знову мандрують сторінками його книги, немов далекими засвітами, не забуваючи при тім робити нотатки на полях. Адже роман – один із тих, до яких хочеться повернутися, як до хорошого друга.

 

Тож сьогоднішня наша бесіда – із Мирославом Дочинцем, якого вже називають найпопулярнішим сучасним українським письменником. І мова піде про алхімію слова, про життя, про успіх… Втім, успіх – це те, про що він не дуже любить говорити й спішить повернути на інші теми: «То увага не до мене, а до моїх книг. Я ж особа не прилюдна». І в кожному його поруху, в кожному слові дійсно відчуваєш дискомфорт людини, якій на публіці не затишно, яка воліє спокою, тепла рідних стін і спілкування з наймудрішим співрозмовником у світі – з Природою. Відчуває її напрочуд тонко і саме нею наснажується. Навіть пише свої твори не в урочистій тиші кабінету, а… на прогулянках, просто на коліні. Настанову Андрія Ворона – якомога більше ходити пішки, мандрувати – виконує неухильно і пояснює: «Є три важливі речі. Перше – рух. Не тільки тому, що кров краще циркулює чи серце працює. Існує безпосередній зв'язок між біологічно активними точками на наших стопах і рештою організму, куди від них передаються нервові імпульси. Друге – повітря: кожен день людина повинна отримати певний об'єм повітря в легені, а вони у нас із віком, особливо після 40 років, зсихаються, бо недоотримуємо його. Ну, і враження: коли гуляєш, «картинки» перед очима постійно змінюються і це дуже важливо для нашого внутрішнього стану – простір. Там і шукаю натхнення – в походах горами. Маю будиночок під лісом в селі – там дуже добре і ходиться, й пишеться».

 А коли шанувальники допитуються, як саме й про кого конкретно пишеться, усміхається: «Ну, для чого любителям пива знати його рецепт? От і з письменницькою кухнею те саме. Ще О.Купрін казав, що читачам ліпше нею не цікавитися – так краще і для них, і для письменника. Зрештою, він завжди пише тільки одну книжку – про себе. Мабуть, це психологічні закони: щось піднімається із дна душі (де й береться?) і лягає на папір. Взагалі, думаю, це якийсь нонсенс – пояснювати книгу, як і тлумачити пісню, коментувати картину… Книга має в собі елемент парадоксу – починаєш писати одне, затягуєшся в інше, завершуєш взагалі чимось неочікуваним. Ти витворюш живу річ, яка починає жити своїм життям. І коли потім дивишся на неї вже очима своїх читачів, це завжди дивує і відкриває мені якісь несподіванки. Може, читач – це свого роду співавтор?».

До речі, найбільш активна частина цих співавторів – жіноцтво. Від них письменникові надходить найбільше листів, від них – найщиріші відгуки, а ще – запитання, які пан Мирослав поділяє на дві категорії: ті, на які вони самі знають відповідь, і ті, на які відповідей немає взагалі. Очевидно, саме в їх пошуках люди й звертаються до таких мудреців, як Андрій Ворон. Адже існують проблеми, спільні для всіх нас – в різних країнах і на всіх континентах. Відтак «Многії літа. Благії літа» вже перекладено японською, словацькою, угорською, англійською мовами. Пішла в широкий світ і «книга століття в українській літературі», за словами Євгена Сверстюка, – «Вічник».

Натомість Мирослав Дочинець гучних фраз уникає. Ба навіть більше: часом борсається в тяжких сумнівах щодо майбутньої долі нових творів і надміру критично міркує: «Досі не знаю, чому пишу. Може, це графоманія? Не слід боятися того слова. В меломанії ж, наприклад, немає нічого поганого». А себе самого шукає через Слово, яке стало для нього синонімом відповідальності: «Якщо ми посвячені Словом, якщо ми з ним поріднилися, якщо нам даний такий хист, то легковажити цим не треба – грішно. Слово – дароване нам як інструмент для дуже високих речей: це знання, світло й задоволення (хоча б естетичне). От вони й повинні бути присутні в книжці. Тоді вона матиме якусь цінність. І обов'язково книга має підносити людину до чогось божественного, відкривати якісь високі істини. То в ідеалі, звісно. Але я маю таку мету». 

Чи досягає її? Про це судити читачеві, задля якого й працює, щодня займаючись огранкою слова, як ювеліри огранюють діамант: «Пишу постійно, дуже важко й дуже повільно, специфічно. Обтулюючи кожну фразу, шліфуючи і мордуючи, аби не була штучна, примітивна, синтетична. За день можу написати 2 – 3 абзаци і вважаю, що для мене це непогана продуктивність. Та, зрештою, не так важливий текст і голі рядки, як те, що між рядками. Тоді читають книгу і кажуть про її тональність, довірливість, співзвучність чомусь. Мені одна читачка казала, що читала «Вічник» і плакала над ним, але не знає чому. Мабуть, це і є вплив того, що має жити між рядками твору – він насичений твоєю енергією. Тому для мене не так важливий сюжет, інтрига, як тональність речі, що назбирується в тобі самому. Це – історія душі. Власне, я й не пишу історії людей, а пишу історії душ. Фолкнер казав, що їхні найпотаємніші порухи – це єдина річ, яка варта дослідження в літературі».

І саме ними особливо щедро напоєна новелістика М.Дочинця – улюблений жанр письменника, який вважає новелу найбільш відповідною українській вдачі: «Українці – це оповідачі, а не романісти. Українець – людина, яка живе короткими фрагментами: від Різдва до Великодня, від посіву до жнив, від виборів до виборів… Може, саме тому найбільші наші літературні здобутки – в новелістиці. До речі, в Японії найпрестижніша державна літературна премія – за новелу. Адже то велике мистецтво – про звичайне сказати незвичайно, сконцентровано, як у кристалі. Але нині вітчизняний книжковий ринок вимагає романів».

А між тим Мирослав Дочинець починав саме як новеліст, і не випадково: лаконічної, чіткої, влучної манери письма навчила багаторічна практика журналіста-газетяра. Либонь, їй і завдячує умінням помічати найвартісніше в людині – відокремлювати зерно від полови. Бо якщо дійсно «кожен письменник пише про себе», то герої М. Дочинця таки добре тямлять у житті, якими б різними вони не були.

– Вічник – це духовний гуру, якого не зламав світ, – каже письменник. – Він знайшов собі опору й побудував самого себе. Він дивиться на нас і ніби запитує: «От я врятувався і прийшов до вічності, а чи зробите це ви?». То цікавий образ духовного отця. А Криничар взяв не тільки від неба, але й від землі. Йому мало будувати храм в собі. Він хоче створювати не тільки себе, але й навколо себе. Українцям більше потрібні такі герої – люди, які вміють перетворювати своє середовище. З них двох Криничар мені більш близький – він багатший, складніший, цікавіший, можливо, більш гріховний, непростий… Книжка сама почала проситися на папір, коли я вже завершував «Вічник». І я не побоявся написати про те, чого бояться українці – про дилему «духовність і гроші», «Бог і мамона». Її й хотів дослідити, прагнув показати людину, яка намагається гармонійно це поєднати. Хоча то й непоєднувані речі.

 Схоже, поєднання непоєднуваного властиве й самому автору: гранично відкритий у своїх творах і вельми стриманий у живому спілкуванні; в одній особі митець-романтик і прагматик-видавець; той, хто наповнює світ книгами, і той, хто… від них застерігає.

– Книга – це не тільки добро і світло. Це й енергія, яка на нас тисне, пояснює пан Мирослав. – Я відчуваю енергію книг і вона не завжди хороша. Не дарма ж бо не рекомендується тримати книги у приміщенні, де ми спимо – не тільки через пил, який вони збирають. У Вольтера є навіть трактат «Про шкідливість книг». Сам я тримаю свою бібліотеку на мансарді і в гаражі, а машина… «живе» на вулиці.

 Відчуваю, що мій співрозмовник – той, що справдешній! – знаходиться десь посередині між своїми протилежними іпостасями, і пригадую слова із «Криничара»: «Кажуть, чоловік є те, за кого себе має. Я б ще додав: скільки має в собі свободи…». Тож запитую наостанок:

– А Ви, пане Мирославе, за кого маєте самі себе і скільки маєте в собі свободи?

– Я маю себе частково за Вічника, частково за Криничара, частково за Лиса і за всіх інших героїв (добрих і не дуже) моїх книжок, бо вони направду народилися з мене. Я – споглядач світу, настільки пильний, настільки чулий, що світ диктує мені, я тільки записую. Можливо, це тому, що я вчуся дивитися на світ очима Бога і слухати Його вухами. Це складна і тривала наука, але вона дає свободу. Я вільний писати, що хочу і як хочу, і від цього легше дихається. Я можу дозволити собі робити те, що люблю, – а це воістину королівський привілей. Я живу простим трудовим життям, хоча міг би собі дозволити дуже багато. Я не заздрю, не ревную, не прагну влади і багатства. Все це мої свободи, в тому числі й свобода слова. Тепер я пишу, бо це потрібно мені й ще комусь. Але не виключаю, що прийду колись до вищої свободи – свободи мовчання.

Запитувала Наталія Ясінська.

Бібліографія

«Гірчичне зерно» (новели, 1989).

«Оскал собаки» (повість, 1991).

«Мункачі з Мукачева» (художній нарис, 1995).

«Роса на фігових листках» (мініатюри, 1995).

«Він і вона» (оповідання, 1995).

«Дами і Адами» (афоризми, 2002).

«Гра в ляльки» (нариси, есе, 2003).

«Куфрик з фіґлями» (2004).

«Аукціон зубочисток» (афоризми, 2007).

«Многії літа. Благії літа» (книга духовних настанов, 2007).

«Душа Мукачева» (публіцистика, 2008).

«Хліб і шоколад» (новели, етюди, 2009).

«Краєвид із жінкою» (мала проза, 2010).

«Булава і серце» (історичні новели, 2010).

«Лис у винограднику» (роман, 2010).

«Руки і душа» (новели, 2011).

«Вічник. Сповідь на перевалі духу» (роман, 2011).

«Дорога в небо – до людей» (художні нариси, 2011).

«Місячна роса» (етюди, мініатюри, 2012).

«Бранець Чорного Лісу» (повість для дітей, 2012).

«Криничар» (роман, 2012).

«Курси крою і життя» (художні нариси, 2012).

«Горянин. Води Господніх русел» (роман, 2013).

«Світильник слова» (есе, 2013).

«Книга духовної мудрості», упорядник М. Дочинець.

«Мудрість Карпат», упорядник М. Дочинець.

«Світован. Штудії під небесним шатром» (роман-намисто, 2014).

«Лад» (Многії літа, Вічник, Світован). 2014.

«Криничар», «Горянин» – в одному виданні. 2014.

«Напутні дари – для дітвори від карпатського мудреця Андрія Ворона». 2014.

«Синій зошит» (одкровення карпатського мудреця), 2015.

«Історії». Жінки, які перемогли. Чоловіки, які витримали. Великі, які кохали. 2015.

«Мудра книга». Мудрість духовна. Мудрість весела. Мудрість карпатська. 2015.

«Книга надиху». Уроки світу, Неба і людей. 2015.

 

Літературні відзнаки

1. Перша обласна премія в галузі публіцистики ім. М. Бабидорича (2001). 

2. Міжнародна літературна премія «Korona Karpatia» (2005) – за малу прозу.

2. Обласна літературна премія ім. Федора Потушняка (2009) – за книжку «Хліб і шоколад».

4. Премія «Лицар Срібної землі» Асоціації міст і сіл України (2009) – за книжку «Душа Мукачева».

5. «Книжка року» в Україні в галузі публіцистики (2010) – «Многії літа. Благії літа».

6. Перша премія газети «Народний лікар» (2011) – за книжку «Вічник».

7. Обласна літературна премія ім. Юрія Мейгеша (2012) – за книжку «Вічник».

8. Міжнародна літературна премія «Козацька балачка ім. О. Ільченка» (2012) – за книжку «Криничар».

9. Диплом читацьких симпатій фестивалю «Джура-фест», Тернопіль (2012).

10. Головна відзнака мережі книгарень «Є» – «Найвищий рейтинг-продаж» (2012) – за книжку «Вічник».

11. Відзнака «Золотий письменник України» Міжнародного фонду «Мистецька скарбниця» за найбільші наклади книжок (2012).

12. Всеукраїнська літературна премія імені Зореслава (2012).

13. Четверте місце в рейтингу Книжка року-2012 за «Криничара».

14. Третє місце в рейтингу «Книжка року-2012» за «Бранця Чорного лісу».

15. Відзнака міжнародної організації «ВІЖИБУ» за літературні досягнення (2012).

16. Третє місце в щорічному рейтинговому конкурсі НСПУ – за «Криничара» (2012).

17. Літературна премія клубу «Ярославів Вал» (2013) за книжку «Криничар».

18. Всеукраїнська літературна премія ім. Тодося Осьмачки – за книгу «Вічник» (2013).

19. Персональна відзнака президента Форуму видавців у Львові за книгу «Криничар» (2013).

20. Літературна премія імені Мирона Утриска Товариства бойків – за книгу «Многії літа. Благії літа» (2013 р.)

21. Короткий список (5 найкращих книг) «ВВС–2013».

22. Краща книга 2013 року на Закарпатті – «Горянин». Конкурс «Книга на Миколая».

23. Міжнародна відзнака «Віжи-3000» (2013 р.).

Тричі (2011, 2012 і 2013 рр.) номінувався на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, отримуючи найвищі поетапні бали.

24. Лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка за романи «Криничар» та «Горянин» (2014 р.)

25. Удостоєний звання Почесний мукачівець (2014) – за вклад у розвиток культури міста, а також за піднесення іміджу Мукачева в Україні та за її межами.

Уривки з творів

  • Фрагмент із книги «Многії літа. Благії літа» +

    Живи в поті чола Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це – вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля – до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, що коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом? Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.Навчися бачити довкола все живе і радіти йому – бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його. Read More
  • Фрагмент із книги «Горянин» +

    З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому. Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.  Read More
  • Фрагмент із книги «Криничар» +

    Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому – другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам’ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу. «Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб’ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс. Read More
  • Фрагмент із книги «Світован» +

    «Лічниця» на воловій шкурі Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи. – Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка. – Се люди, які не хочуть бути хворими. Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав: – По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости… Read More
  • 1
  • 2