• Мирослав Дочинець

    Мирослав Дочинець

    В рядках – свобода слова, між рядками – свобода мовчання
  • Потрібна книга – в потрібний час

    Потрібна книга – в потрібний час

  • 1
  • 2

Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

- Як письменник приходить до рішення видавати книги, стати видавцем?

- Наш незабутній професор В. Здоровега у Львові казав: хочеш навчитися писати книги, розбирай їх по сторінках, як швець чоботи. У мене завжди був інтерес до цієї загадкової діяльності – творення книги. Наприкінці 90-тих мені набридло прислуговувати в кишенькових газетах, вирішив щось робити власною головою і руками. Так виникла видавничо-поліграфічна фірма «Карпатська вежа». На сьогодні ми видали близько 300 книг на шести мовах. А щодо поліграфії, то, приміром, на минулих виборах ми повністю обслуговували виборчий процес в області «Нашої України», ПРП і ще декількох партій.

- Що із виданого тобою найбільш цікаве для тебе?

– Романи Дмитра Кешелі «Чим би не бавилися пани…» і Андрія Дурунди «Дерево на вітрах», «Енциклопедія Мукачева», що є першою спробою систематизувати потужний, як виявилося, пласт видатних особистостей, пов'язаних з нашим містом. Ця книга розпочинає видавничий проект «Бібліотека мукачівця».

 

- Хто із авторів найнеординарніше, найцікавіше відреагував на вихід своєї книги?

- Молодий художник Михайло Сагун, який видав живописний альбом « Мукачево. Аромат часу і кольору» (з моїми текстами). Він передав його через друзів губернатору Лос-Анджелеса Арнольду Шварценегеру. Там він сподобався настільки, що замовили в цьому стилі великий презентабельний альбом про Лос-Анджелес. Він уже майже готовий, передбачається величезний наклад.

- Що у видавничому портфелі лежить тепер?

- Цікавий альманах пострадянської творчості двох поколінь закарпатських літераторів, котрим за 40 і 20 (проект Михайла Рошка). Ще один альманах (щорічник) мукачівського літоб'єднання «Рідне слово». Великий роман «Моя земля» Василя Ковача з Великого Раківця. Це вже його другий роман видається у нас. На виході книги свалявців – Івана Фотула та Кирила Ішковича. Різна краєзнавча література, третій том мемуарів делегата з'їзду возз'єднання Закарпаття Федора Сабова. Готуємо на замовлення Києво-Печерської лаври збірник про святих  Православної церкви Закарпаття. Книги місцевих авторів.

- Чим відрізняється "Вежа" від інших видавництв Закарпаття?

- Універсальністю, всеїдністю, бо така доля провінційного книговидання. Ми не відмовляємо нікому, беремося за будь-який наклад і, щоб здешевити книжку, часто поступаємося власним іміджем, наступаємо на «горло поліграфічної пісні». Бо наші автори – і школярі, і вчителі, і пенсіонери, і безробітні. І рукописи приймаємо в будь-якому вигляді – газетні вирізки, писані олівцем, навіть диктовані тексти. І на будь-якій мові. Є ще один зручний для небагатих авторів момент – з книгою починаємо працювати з символічним авансом. Крім усього, «Вежа» дешеве видавництво.

- "Провінційне" видавництво може задавати моду?

- Я б сказав, задає тон у літературно-культурному житті, формує творче середовище нового рівня. Наше видавництво давно стало своєрідним клубом людей,  що мислять і творять. 

- Хто із найбільш непровінційних за способом мислення,  манерою письма письменників видавався у тебе?

- Французький монах-гуманіст Мішель Рампельберг, який уже дванадцять років їздить на Україну з гуманітарною місією. Він видає в нас уже другу книжку своїх подорожніх нотаток. Це калейдоскоп незбагненних вражень, кумедних випадків, емоційних роздумів. Головні герої здебільшого наші чиновники. Написано настільки смішно, що хочеться плакати…Кілька років поспіль видається в нас пражанин Іван Матола. Йому за 80, але  декілька разів на рік він у нас з новими рукописами. Щоразу видає не менше 1000 примірників, він на цьому ще й заробляє.

- Веселі моменти, комічні історії, пов'язані з виданням книг, були?

- Зайшла якось бабуся замовити книжку «Три мушкетери» для онука на день народження. У книгарні вони продаються, але 25 гривень для неї дорого. 

- Ти веселий оптиміст чи іронічний песиміст?

- Я – реаліст, що з іронічним оптимізмом вірить, що все буде добре, якщо ти цього заслуговуєш.

- Легше працювати над чужою книгою, чи писати свою?

- Легше працювати над чужою книгою, ніж з її автором. Особливо з графоманом-початківцем, який хоче книгу за будь-яку ціну. Намагаюся пояснити, що книга – це не обов'язкова розкіш, що родині, можливо, продукти більше потрібні, ніж його книга. З цього приводу навіть афоризм з'явився: «Не мучся написанням книг – в книгарнях стільки вже готових». Нині видавничий парадокс у тому, що  можна написати книгу, знайти гроші, видати, але що робити з нею потім – невідомо. За межі області потрапити вона шансів немає, а в нас белетристику купують мало. Виняток – краєзнавча література, довідкова, добротний гумор, як у Чучки.

- У тебе дуже багато афоризмів. Яка із твоїх коротких фраз найточніше характеризує тебе як письменника?

- «Красне письменство. Красне слівце. Перекрасне мовчання». «До мене ввечері прийшла у гості Муза. А вранці назавжди пішла».

- А як людину?

- «Бути собою просто, але не просто оплатити це».

- У твоєму видавництві працюють надзвичайно красиві дівчата, гідні працювати в найпрестижніших модельних агентствах. За яким принципом ти підбираєш кадри?

- Виключно інтуїція і бажано чистий аркуш трудової біографії. Кадри здебільшого з центру зайнятості. Тут вони навчаються всьому, що треба, і дечому учать нас. Бо у видавництві немає жодного дипломованого спеціаліста. Але ми не тільки готуємо і друкуємо книги, альбоми, буклети, але й ремонтуємо складне устаткування, реставруємо старі книги, рекламуємо нові видання і допомагаємо проводити презентації.

- Як жінки впливають на твою творчість?

- Відповім своїми свіжими афоризмами: «За кожним успішним чоловіком стоїть жінка. А інколи – просто лежить». « Вона тобі сподобалася – так тобі і треба». «Ну, ну, і що нового ти чекаєш від нової жінки?!» «Трапляються жінки – як ліки, лише для зовнішнього користування».

- Ти завжди добиваєшся того, чого хочеш?

- Навіть більше. Я навчився хотіти того, чого можу добитися. Ця наука вартувала великих жертв.

- Зазвичай, режисери фільмів не можуть зняти відео кліп. Чим відрізняється спосіб мислення автора новел від погляду на світ автора афоризмів?

- Жанри – це умовне. Їх придумали не ті, що пишуть, а ті, що намагаються осмислити написане. Будь-який роман можна сконденсувати в новелі. Будь-яку новелу – в короткій фразі. Це відкрив ще Ісус Христос. Його вчення – це короткі новели, притчі, розбиті на ще коротші афоризми. Тому вони й стали крилатими, вічними. Щоб тебе почули, треба говорити тихо, коротко і загадково. Унікальне «новелістичне мислення» мали Стефаник, Меріме, Акутагава, Бйоль, Григір Тютюнник, Бунін. До речі, Толстой, цей епічний титан, більше часу затратив на написання книги коротких думок, ніж на романи. Я його розумію. Але ще більшого лаконізму досягають китайські поети, вони пишуть свої вірші на кам'яних доріжках…водою. Вражені читачі  лише встигають прочитати – і рими піднімаються в небо. Звідки й з'являються. У наш динамічний час на продукування текстів немає ні часу, ні потреби. А от влучний афоризм на злобу дня – це завжди вчасно і актуально.

- Крім усього іншого, ти ще й активно працюєш на ниві журналістики. Що приваблює письменника в газеті?

- По-перше, оперативність донесення інтелектуального продукту. По-друге, наклад, – 10000 читачів – це не 200 книжок, які ще треба розповсюдити. А головне – давня зачарованість  газетним процесом, неповторний аромат свіжого тексту. Газета, якщо ти володієш пером, може дати все –  ім'я, гроші, владу, та ще й задоволення. Це не стільки робота, як гра, авантюра, повнота існування. Хоча газета може й розбестити, зіпсувати. Бо газетою можна вбити не тільки муху. Зате я видаю найправдивішу і найчеснішу газету – оголошень.

- Зустрічі з відомими і цікавими людьми змушують більше працювати? Розмова з ким справила на тебе найбільше враження?

- З архімандритом Мукачівського монастиря отцем Василем Проніним, на жаль, покійним. Цей мудрець-схимник залишив по собі цілу гору книг і рукописів, але навіть у його теологічний працях я не зустрічав чисто релігійного начала. І запитав його про це. З його пояснень на все життя запам'яталися слова: «Думка про Верховну істоту не придумана, не нав'язана нам, вона дісталася нам у генах від предків. Через те людина, віруюча вона чи ні, – це вічне каяття, вічне відродження.» З тих пір, коли важко в житті, згадую цю людину глибокої мудрості і великого духовного подвигу, – і душа омивається спокоєм.

- Знаю, що ти брав інтерв'ю в незвичних, нетрадиційних місцях. Найекзотичніше місце розмови було?

- Я тоді працював у «Молоді Закарпаття». Після конкурсу лісорубів в Усть-Чорній ми гуляли в «Колибі». Мене запросила до танцю молода бібліотекарка. Зізналася, що охоче читає мої статті і несподівано почала розповідати про себе, про складні стосунки в її родині. Це незвичне інтерв'ю тривало рівно два танці.. Мене так вразило почуте, що я написав статтю «Нестиглі грона». Найцікавіше інше: чоловік, після того, як це прочитав у газеті, повернувся в сім'ю. А взагалі, інтерв'ю я фактично не беру, диктофоном ніколи не користуюся. Просто розмовляю, нотуючи найсуттєвіше. А потім відтворюю тональність розмови. Ніколи не тисну на співрозмовника, інакше він не розкриється. Але непомітно веду розмову в потрібне мені русло і провокую на одкровення. Журналіст повинен навчитися не стільки говорити, як мовчати. У мене були добрі вчителі, і моя військова спеціальність – «спецпропаганда і робота з полоненими».

- Від кого мрієш взяти інтерв'ю, а з ким не став би говорити? 

- Ніяких мрій стосовно цього. Відомі, публічні люди мене взагалі не цікавлять, бо там більше пози, ніж позиції, більше мудрування, ніж мудрості. З письменниками ще складніше: вони приємні й розумні люди, поки не починають говорити про свої книжки. Зате які перлини доль і розуму трапляються серед звичайних, «малих» людей, великих у своєму труді, терпінні, доброті, кмітливості. Вони і є моїми героями. Готую книгу «Школа крою і життя» – про людей, яких пам'ятаю, які мене чомусь навчили. Кожен портрет – окрема істина. Одним словом, школа життя. А з ким би не став говорити…Мабуть, з людиною, яка позбавлена бодай крихти самоіронії.

- Якби хтось записав розмову з твоїм автомобілем... Про що цікаве могли б довідатися ми?

- Про те, що я не шофер, а водій. Весь час забуваю як піднімається капот,  «ручняк» знімаю після сто метрів їзди і часто не пам'ятаю, на якій вулиці залишив автомобіль.

- Яке запитання Мирослав Дочинець-журналіст не хоче поставити Мирославу Дочинцю-письменнику? 

- Для чого мучитися написанням книг, коли в книгарні стільки вже готових?

- Багато твоїх крилатих фраз читачами видаються за свої. Ти можеш захистити себе від плагіату? 

- Коли циган хвалиться обновкою, його питають «де вкрав?». Те ж саме кортить інколи запитати літератора, коли зустрічаєш в його тексті гарну фразу.  Гігієни літературної творчості в нас не існує. Від плагіату вберегтись не можливо, та й не варто. На те і крила крилатим фразам, щоб літали. До речі, в мене  привласнили навіть ідею фестивалю «Червене вино» в Мукачеві, але я не ображаюся. Вона виявилася живучою і смачною. Мабуть, література полягає в тому, щоб повторювати на різний лад одне й те ж, бо люди забувають те, що читають.

- У тебе багато друзів?

- Так. І найближчий, найвірніший Педро, спаніель. Настільки, що я не достойний такої щирої дружби.

- Яку книгу ти хотів би почитати вголос у компанії друзів?

- Проповіді святого Павла, прозу Буніна, Паустовського, Сергія Довлатова.

- Пародію чи епіграму на кого із письменників пишеш тепер?

- Ні те, ні інше, бо ці жанри несуть елемент критиканства, суддівства. А я нікого судити не хочу, принаймні публічно. Радше – дружні шаржі, іронічне приятельське попліскування по плечу. У наш раціонально-стрімкий час газети втратили деякі жанри – нарис про людину, фейлетон, дружній шарж. Ось я і вирішив відновити останній. Про наших політиків, письменників, навіть про газети. Наприклад: «Хто сказав, що «Фесту» вже фестець…» Або: «Який центр Європи, така і «Європа-центр». Чи про свою газету: «Новини Мукачева» вже не газета, але ще не новини».

- Дуже вдало ти написав про Сергія Федаку: він дійсно то тут, то там. А де частіше Мирослав Дочинець?

- Там, де серце. Серед своєї колекції картин, книг, кераміки, дерева, старовинного інструменту. Або на своїй «дачі» біля гірської річки в селі Лісарня. Весь вільний час минає у майстерні або в саду. Це та благодатна гавань, про яку в Святому письмі сказано: «Приведу тебе до тихої води…» Саме в ці години відкривається небо і спадає Божа роса – думки…Ледве встигаєш записувати.

Запитував Василь Кузан

Бібліографія

«Гірчичне зерно» (новели, 1989).

«Оскал собаки» (повість, 1991).

«Мункачі з Мукачева» (художній нарис, 1995).

«Роса на фігових листках» (мініатюри, 1995).

«Він і вона» (оповідання, 1995).

«Дами і Адами» (афоризми, 2002).

«Гра в ляльки» (нариси, есе, 2003).

«Куфрик з фіґлями» (2004).

«Аукціон зубочисток» (афоризми, 2007).

«Многії літа. Благії літа» (книга духовних настанов, 2007).

«Душа Мукачева» (публіцистика, 2008).

«Хліб і шоколад» (новели, етюди, 2009).

«Краєвид із жінкою» (мала проза, 2010).

«Булава і серце» (історичні новели, 2010).

«Лис у винограднику» (роман, 2010).

«Руки і душа» (новели, 2011).

«Вічник. Сповідь на перевалі духу» (роман, 2011).

«Дорога в небо – до людей» (художні нариси, 2011).

«Місячна роса» (етюди, мініатюри, 2012).

«Бранець Чорного Лісу» (повість для дітей, 2012).

«Криничар» (роман, 2012).

«Курси крою і життя» (художні нариси, 2012).

«Горянин. Води Господніх русел» (роман, 2013).

«Світильник слова» (есе, 2013).

«Книга духовної мудрості», упорядник М. Дочинець.

«Мудрість Карпат», упорядник М. Дочинець.

«Світован. Штудії під небесним шатром» (роман-намисто, 2014).

«Лад» (Многії літа, Вічник, Світован). 2014.

«Криничар», «Горянин» – в одному виданні. 2014.

«Напутні дари – для дітвори від карпатського мудреця Андрія Ворона». 2014.

«Синій зошит» (одкровення карпатського мудреця), 2015.

«Історії». Жінки, які перемогли. Чоловіки, які витримали. Великі, які кохали. 2015.

«Мудра книга». Мудрість духовна. Мудрість весела. Мудрість карпатська. 2015.

«Книга надиху». Уроки світу, Неба і людей. 2015.

 

Літературні відзнаки

1. Перша обласна премія в галузі публіцистики ім. М. Бабидорича (2001). 

2. Міжнародна літературна премія «Korona Karpatia» (2005) – за малу прозу.

2. Обласна літературна премія ім. Федора Потушняка (2009) – за книжку «Хліб і шоколад».

4. Премія «Лицар Срібної землі» Асоціації міст і сіл України (2009) – за книжку «Душа Мукачева».

5. «Книжка року» в Україні в галузі публіцистики (2010) – «Многії літа. Благії літа».

6. Перша премія газети «Народний лікар» (2011) – за книжку «Вічник».

7. Обласна літературна премія ім. Юрія Мейгеша (2012) – за книжку «Вічник».

8. Міжнародна літературна премія «Козацька балачка ім. О. Ільченка» (2012) – за книжку «Криничар».

9. Диплом читацьких симпатій фестивалю «Джура-фест», Тернопіль (2012).

10. Головна відзнака мережі книгарень «Є» – «Найвищий рейтинг-продаж» (2012) – за книжку «Вічник».

11. Відзнака «Золотий письменник України» Міжнародного фонду «Мистецька скарбниця» за найбільші наклади книжок (2012).

12. Всеукраїнська літературна премія імені Зореслава (2012).

13. Четверте місце в рейтингу Книжка року-2012 за «Криничара».

14. Третє місце в рейтингу «Книжка року-2012» за «Бранця Чорного лісу».

15. Відзнака міжнародної організації «ВІЖИБУ» за літературні досягнення (2012).

16. Третє місце в щорічному рейтинговому конкурсі НСПУ – за «Криничара» (2012).

17. Літературна премія клубу «Ярославів Вал» (2013) за книжку «Криничар».

18. Всеукраїнська літературна премія ім. Тодося Осьмачки – за книгу «Вічник» (2013).

19. Персональна відзнака президента Форуму видавців у Львові за книгу «Криничар» (2013).

20. Літературна премія імені Мирона Утриска Товариства бойків – за книгу «Многії літа. Благії літа» (2013 р.)

21. Короткий список (5 найкращих книг) «ВВС–2013».

22. Краща книга 2013 року на Закарпатті – «Горянин». Конкурс «Книга на Миколая».

23. Міжнародна відзнака «Віжи-3000» (2013 р.).

Тричі (2011, 2012 і 2013 рр.) номінувався на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, отримуючи найвищі поетапні бали.

24. Лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка за романи «Криничар» та «Горянин» (2014 р.)

25. Удостоєний звання Почесний мукачівець (2014) – за вклад у розвиток культури міста, а також за піднесення іміджу Мукачева в Україні та за її межами.

Уривки з творів

  • Фрагмент із книги «Многії літа. Благії літа» +

    Живи в поті чола Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це – вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля – до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, що коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом? Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.Навчися бачити довкола все живе і радіти йому – бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його. Read More
  • Фрагмент із книги «Горянин» +

    З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому. Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.  Read More
  • Фрагмент із книги «Криничар» +

    Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому – другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам’ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу. «Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб’ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс. Read More
  • Фрагмент із книги «Світован» +

    «Лічниця» на воловій шкурі Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи. – Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка. – Се люди, які не хочуть бути хворими. Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав: – По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости… Read More
  • 1
  • 2