Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

– Ще років п'ять тому вас знали як автора книжок новел і афоризмів. І раптом три останні роки підряд – по роману? Ось і зараз новий – «Криничар». Як ви це пояснюєте?

– Кажуть, що людина за сім років повністю міняється на клітинному рівні. А що вже говорити про творчий організм. Новела справді сформувала мене як літератора, а афористика допомогла поставити ритмічний стиль. Ці жанри вчили мене бачити незвичайне в звичайному і розповідати про це ясно й зримо, з внутрішнім підтекстом. Це дуже добра школа для кожного письменника. Та прийшов час і я зрозумів, що багажу назбиралося більше, з'явилася потуга для розгону. Але якщо придивитися, в моїх романах можна помітити новелістичну зернистість письма, внутрішню напругу фрази, рублені кінцівки розділів тощо. Це з арсеналу новеліста. Я власними руками побудував кілька будинків, до цього прилучав мене ще батько в дитинстві. Жити  під таким дахом зовсім по-іншому, ніж під чужим. Роман – то й же дім, який ти зводиш своїми руками і населяєш його різними людьми. Мені хочеться, аби там їм було затишно. Моя творчість – це література «дому», а не «вітру». Де б ти не був, ти Вдома. Таку філософію я сповідую.

 

– Чи є щось спільне в Лиса, Вічника й Криничара?

– Звичайно, всі вони вийшли з-під однієї руки, з одного серця. Хоча й дуже різні. Лис – вольовий романтик, який розплутує клубки жорстокого, несправедливого життя. Вічник – вдячна дитина Природи, висока душа, адепт рятівного гуманного егоїзму, необхідного для виживання в хиткій, чужорідній дійсності. Криничар пішов далі, взявши міцності від землі й мудрості від Неба. Криничар найближчий мені з усіх, про кого я досі писав. Це – герой духу і діла. Будуючи власним коштом міст у Мукачеві, насправді Криничар прокладає міст до нової доби, нової свободи, до нової сутності буття на задвірках європейського маргінесу. Події відбуваються наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століть в Угорській Русі, у Війську Запорозькому, в Туреччині і Єгипті. Та найбільше тут присутнє тогочасне Мукачево. 

– Про що ваш новий роман?

– На такі прості запитання найважче відповідати. Якби можна одним словом, я б сказав – про Служіння. Втім, усі мої романи про це. Але як воно відбувається в Овферія Криничара – це цікаво.  Я поринув у світ нового героя з головою. Пройшовся його слідами в Угорщині, в Австрії, поїхав до моря в Синайську пустелю і там два тижні поспіль від світанку до сутінків писав, писав. Криничар, на противагу смиренному Вічнику, не тільки навчає людей, але й рішуче міняє їх, а з ними й довколишній світ. Своїм життям (а планида його не менш складна й повчальна, ніж у Вічника) він відкриває читачеві дві найголовніші принади – свободу від страху і свободу від злиднів. До того ж, ділиться секретами «робити» гроші і мудро розпоряджатися ними. Просто і навдивовижу переконливо. І без містики.  В українській літературі тема «людина і гроші, гроші і душа» чомусь сором'язливо оминалася. Мовляв, гроші – не головне. Так, зазвичай вони йдуть попереду головного. До цього привело життя й сина убогої дівчини-калічки з Лавок, що під Мукачевом, хоч як він тому й упирався. І зараз мені дуже сумно прощатися з цим героєм. Але він уже все виповів на трьохстах сторінках тексту, і все зробив, що тільки може зробити людина такої духовної і дійової сили.

– Ви описуєте події  тих часів більше як історик, чи як письменник?

– Не я описую. Роман має підназву «Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії». Оповідь ведеться у вигляді щоденникових нотаток головного героя. Це – хвилююча сповідь бентежної, шляхетної, муштрованої життям душі, сповнена аромату Часу, Духу і Любові. Я не вже не кажу про дивовижну одіссею знегод і поневірянь простого русинського дітвака, поки він став першим у краї багачем, з яким рахувалися в Будапешті і Відні.

– Що б ви ще хотіли сказати про нову свою книжку?

– Напевно, прочитання одного-двох абзаців з неї скаже читачеві більше, ніж моє розлоге інтерв'ю. Бо це не просто історія з історії, це – стихія трепетного внутрішнього світу унікальної людини, живий острівець, віднайдений в океані часу… Ще хотів би втішно зауважити, що на папір для цієї книжки не було зрубано жодного дерева. Він натуральніший, кращий і водночас дешевший. Про це подбав один із шанувальників моєї творчості за кордоном. Гадаю, Криничареві (а він для мене незаперечний авторитет) цей факт теж припав би до душі.

– Книга написана, книга пішла до читача. Що в нових задумах автора?

– Задумів вистачає, але задум – це мало що. Він має скристалізуватися у внутрішній стержень, визріти до повноти цілості. Я ще не знаю достеменно, якою буде назва, перша фраза нової книги, проте вже знаю чим вона пахнутиме: солоною морською піною, скривавленим залізом, кригою самотності, гіркотою подвигу і фіалкою за дівочим вушком. Повірте, знати запах того, про що пишеш, це не так вже й мало.

– Ви, син Верховини, будете писати про море?

– Я завжди намагаюся писати про те, чого не знаю. Тоді з'являється свіжіть погляду. А авторська цікавість зазвичай передається й читачеві. Море я дуже люблю, мабуть, у минулому житті був рибою. Побував уже на восьми морях. Крім того, це не зовсім писання «про те, чого не знаєш». Я завжди пишу про одне – про себе. І для себе. Як це не дивно й не смішно звучить. 

– Дехто, не применшуючи читабельності ваших творів, закидає, що в них недостатньо психологізму, типізації, чіткого пропису характерів.

–  Такий мій стиль, стрій мого письма. Своє бачення естетики й поетики творчості я виклав у «Криничарі» через дуже цікавий образ маляра Жиги. Я прибічник класичного романтизму. Це коли оперуєш не стільки художніми характерами, як художніми знаками. До цього літературного масиву належали Коцюбинський, Яновський, Гончар, Стельмах, Земляк і, до речі, Шевченко. В зображувальних засобах мені близькі імпресіоністи. Моне, Сезан, Матіс не прописували кожен листочок на дереві чи зморшку на обличчі. Там, де хтось щось описує цілими блоками тексту, я волію обійтися штрихом-метафорою. В мене взагалі метафоричне письмо. Навіть кожна з книг є прихованою ідеє-метафорою. «Лис у винограднику» – «людина і Родина», «Вічник» – «людина і Природа, Вічність», «Криничар» – «людина і Справа ». Хочеться «підняти» ще й інші важливі речі: «людина і Подвиг», «людина й Етнос», «людина і Творчість». Мене все більше притягує постать Шевченка, Сковороди, Івана Сірка, довбуша. Ми шукаємо в чужих текстах  алхіміків і пророків, коли в нас свої незбагненні алхіміки слова, істинні пророки, характерники. Але література про них напродив поверхова, з дешевою позолотою.

– Кому з письменників, колишніх і сучасних, вам хотілося б подарувати свої книжки?

– Мабуть, Сервантесу, Фіцджеральду, Павичу, Паустовському. Навіть, якби вони їх не читали. І Миколі Лукашу – щоб почути його зауваги про лексику. Кращого знавця української мови я не знаю. Всі нові книги я дарую Михайлові Слабошпицькому, Василеві Герасим'юку, Василеві Портяку, Анатолію Дімарову, Василеві Шкляру, Євгену Барану, Олегу Солов'ю і майже всім закарпатським колегам по Спілці.

– Про що, можливо, я не запитала вас у цьому інтерв'ю?

– Про те (сміється), чи люблю я Паоло Коельйо? Про це всі мене запитують. Мабуть, що не люблю. Я волію читати оригінали філософських і духовних першоджерел, з яких Коельйо висновує свої повісті для читацького ширвжитку.

Запитувала Олена Траль,

«Старий замок», 2012 р.