Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

– Як часто вам випадає нагода брати в руки книгу? Чи полюбляєте ви читати? Якою була останньою прочитана книга, чим вона запам'яталася?

– Брати до рук книгу для мене не нагода, а потреба, життєва необхідність. Бо читання  – це головні вітаміни для творчих потуг. Чин книги незбагненний. Я помітив, що декотрі з них можна навіть не відкривати, та вже від самого томика випромінюються чари потужного впливу. А взагалі, письменник – це передусім читач. І письменник помирає тоді, коли в ньому помирає читач. Колись, у пору неофітства, я з побожністю запитав одного прозаїка, що він читає. «Я не встигаю писати, не те що читати», – хмикнув він. Його також давно вже ніхто не читає… Мабуть, про таких казав Павло Загребельний: «Письменники, що не вміють читати, сподіваються лише на свій талант, губляться у величезному світі літератури, здаються невмілими, наївними, старомодними, примітивними».

 

 Щодо мене, то я ліпший читач, ніж письменник. Виховали мене не школа, не університет, не редакції, а – бібліотеки. В читанні надаю перевагу «букетам». За вечір можу відкрити й декілька книг, аби вдихнути різні аромати письма. Зараз під руками чотири книги. Останній роман Г. Г. Маркеса «Кохання під час чуми» – справжній делікатес, породисте, пругке тіло прози. Розлогий плин оповіді підсвічують органічно вкраплені химерні метафори, що й надають їй шарму магічності. Тут Маркес той же, що й був раніше, але більш стриманий, людяний, гуманний. Роман культового японця Х. Муракамі «Полювання на овець» відкриває для мене цілком нову естетику, талановито сконструйовану зі східних і європейських відкриттів. Мені імпонує гранична незалежність автора в стихії своїх текстів. Це той випадок, про який зауважував Бунін: будьте в мистецтві незалежними, і вам легше стане дихати. Дочитую також придбану на львівському Форумі «Самотність у мережі» поляка Я. Вишневського. Дуже елегантна, вчасна, купажно дозована проза. І дуже універсальна, чи не для кожного читальника. Стосунки двох (третій у трикутнику – самотність) моделюються майже з комп'ютерною вигадливістю, але так, що хочеться вірити, бо пружина інтриги дотиснута до межі… Та все ж і око, і серце мої спочивають на рідному – на томику вибраних романів Романа Андріяшика. Яка розкіш фрази, який політ інтелекту, яка філігранність стилю! Цілу лексикопею рідкісних слів можна виписати собі з його «Сторонця», маленького роману про Юрія Федьковича. Яке обдарування загубив тоталітарний пресинг! 

Я не з наївності поставив цих авторів у один ряд. Вони справді з одного цеху. З цеху – Майстрів. Сюди ж я долучаю наших Стефаника, Коцюбинського, раннього Яновського, братів Тютюнників. За них не соромно перед великою літературою. Якби вони були французами, їх би читав і видавав весь світ.

 А що ж свого видається сьогодні? «ПП» – популярна література. Різне фентезі, детективи-дефективи, жіноче мило, еротичні пасажі, чорнятина з лихослів'ям. Михайло Слабошпицький справедливо вважає 95 відсотків обсягу книговидання в Україні «не літературою». А що ж література? Десяток імен в обоймі. Їх нещадно експлуатує видавнича мафія, замовляє їм щороку по книжці. І розкручує до такого шаленства, що довірлива молодь купує їх  і гортає за інерцією. Я віддаю належне перам Андруховича, Жадана, Забужко, Іздрика, але рука радше тягнеться до книг Василя Портяка, Павла Федюка, Миколи Кравчука, Валерія Шевчука, Євгена Пашковського, Василя Шкляра, замовчуваних Віктора Міняйла, Василя Земляка, Ніни Бічуї, Юрка Гудзя. Бо це майстри червоного дерева в літературі. 

– Чи є у вас улюблена книга, до якої Ви час від часу повертаєтесь, яка, можливо, є для Вас певним камертоном?

– Такі автори є, мабуть, у кожного. Роман Федорів, наприклад, щоб запустити внутрішній творчий механізм, звертався до глибинного роману Меші Селімовича «Дервіш і смерть». Для мене таким є нащадок запорізького козака Костянтин Паустовський, який, власне, перейшов на російську лише після двадцяти років. Його цілком заслужено називали доктором Паустом прози. І Нобелівської премії він заслуговує, але його попросили знятися на користь Шолохова. Проза Паустовського пахуча, соковита, прозора і зерниста, як винна ягода. Його слово ніколи не буває одного кольору. Воно, як яблуко: з одного боку червоне, з другого – жовте, з іншого – зеленаве. Бо він уміє по-різному повертати його під поглядом читача.

Паустовського я перманентно перечитую вздовж і впоперек, всі вісім томів. Та є й інші книги, які, погортавши, викликають свербіж до письма. Це – Монтень, Борхес, Стефаник, Павич, В. Шкловський, В. Розанов, С. Довлатов, а також деякі молитви. В них трапляються такі згустки метафоричності! Приміром: «присвічуй мій притемнений розум», «відчувай Господа навіть пучками своїх пальців».

– Чи впливає на Вас те, що Ви читаєте, що Ви пишете? Яким чином?

– Безумовно, впливає. Хтось влучно сказав: на творчість може впливати тільки творчість, все решта їй заважає. Читаючи, ми вчимося писати, як шевці вчаться шити чоботи, розбираючи старі. Читання формує ідеал і піднімає планку, а також розвиває критичне мислення. Ми стоїмо на плечах давніх греків, римлян, іудейських пророків. Ми виходимо хто з «гоголівської шинелі», хто з «джинсів» Василя Шкляра. Читаючи високе, налаштовуєш себе на високу хвилю. А пишучи, весь час змагаєшся з класиками, нещадно борешся зі штампами. Толстой навчив мене, що писати слід про щось важливе. Кафка – що писати можна про будь-що. А Кристіан Бобен – що писати можна ні про що. І все це література. І вона є організмом сполучених посудин, єдиною кровоносною і кровотворною системою.

Хтось вважає, що в процесі роботи не варто читати, аби не піддатися чужим упливам. В мене на рахунок цього надійний імунітет. Бо якщо на початках заклав наріжним каменем тональність книги, вона непорушно живе там, сама диктує ритміку і образний стрій. Але зізнаюся: пишучи роман «Лис у винограднику», тримав на столі «Великого Гетсбі» Фіцджеральда. Я його навіть не розгортав, він просто слугував мені маяком стандарту, еталоном ваги. А довершуючи новий роман «Вічник» (сповідь карпатського мудреця на перевалі духу), обклав себе купами книг – від давніх мислителів до збірок фольклору і довідників орнітолога, іхтіолога, лісівника, травника і грибника. І, крім цих книг, вчився читати ліс, хмари, зорі, небо. Як давні волхви, котрі, власне й започаткували літературу.

А чи впливає на мене моя ж писанина? Звичайно. Проза – це бджолина робота. І виліплюючи восковий палац твору, ліпиш, будуєш і себе. Як ворон у гніздо, стягуєш усе потрібне й непотрібне з довколишнього світу до свого серця. Прочитайте «Цвіт яблуні» Коцюбинського. Чи згадаймо Гемінгвея: «Ви належите мені і весь Париж належить мені. А я належу своєму записникові і олівцю».

– Як Ви вважаєте, у сьогоднішній час прогресу і майже необмежених можливостей книжка ще має вплив на людину, чи вона стає рудиментом?

 – Так,  живемо в пору, коли вартісна література не надто затребувана суспільством. Її читає всього 3 відсотки інтелігенції. Письмаки зі шкіри лізуть, аби звернути на себе увагу читача. Нагодовані хлібом і далі будуть очікувати від мистців різних штукарств і видовищ, різної синтетичної біжутерії, яку ті називатимуть "новими формами", постмодернізмом. Але що цікаво: від дряпанок на печерних стінах до комп'ютерних інсталяцій нічого не змінилося. Неандерталець і сучасна людина абсолютно однакові в головному сенсі – в устрої мозку і душевній організації. Так, кожен по-різному, з різною динамікою, проходить свій Великий перехід від народження до смерті. Одні на лайнерах, другі – на лімузинах, треті – з ціпком на узбіччі. Але всі проходять через одне й те ж і приходять до одного й того ж. 

Коли "родіна" піднесено будувала світле майбутнє, Михаїл Пришвін ходив галявинами і придивлявся до бадилин і кузьок, слухав пташок. Нині в Росії видають величезним накладом 60 томів цих його записів. У них немає мобільності, немає динамізму, глобальних проблем. Там – амплітуда людської душі.

 Через те книга –  вічне поняття. Бо книга – це хвилюючі хвилини зустрічі з власною душею, це розмова з Богом. У цьому сенсі справжня книга не та, що розповідає, а та, що слухає читача. Вважаю, що література має не розважати, а акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя.

– Яку книгу, на Вашу думку, має прочитати кожен? Що б Ви порадили нашим читачам?

– Послання  апостола Павла. Це не просто високе письмо, це – живописання, це верховини стилю, думки, енергетики, духу. Кожен українець мав би читати Шевченка. І не тому, що це геніальна література, а тому, що там закодована наша душа. Цим ми мусимо її відживляти. Бо ми стали людьми солом'яного вогню, з «виїденами душами», як казав Євген Маланюк.

Читачам я раджу більше читати. По-перше, немає друга більш відданого, ніж книга. По-друге, той, хто читає книги, керує тими, хто дивиться телевізор. Шукайте книги, що несуть світло, знання і задоволення. І менше прислухайтеся до критиків, до друзів-радників і навіть до самих письменників. Бо немає більшої прірви, ніж між автором і читачем. Шукайте в книгах свою естетику. Читайте серцем!

Розмову вела Станіслава Больбат

«Літературна Україна», 25 листопада 2010.