Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Закарпатський письменник приїхав почесним гостем до Луцька на книжкову виставку-ярмарок «Книги Великої Волині». Зауважує книжковий потенціал нашого міста, яке, за словами письменника, має шанси бути «другим після Львова». Про Незалежність, духовну політику, прагматичну любов до культури і ненормативну лексику розмовляємо з Мирославом Дочинцем

- Пане Мирославе, ви не є надто помітною особою у медійному дискурсі.  З чим це пов'язано? 

- Я справді не особливо прилюдна людина. Дотепер майже не рекламував своїх книг, а зараз вони мене вже самі приводять до читачів. Мушу ці правила гри приймати, зустрічатися з читачами, хоча це промоція. Справжня добра книжка і без цього  проб'є собі дорогу. 

Можливо, я не надто помітний у медійному  просторі, тому що проживаю на периферії. Мукачево –  це затишна європейська провінція, де гарно працюється. Якщо мої напрацювання цікаві столиці, то радий вносити певний колорит в українську літературу. 

 

- А як щодо висловлювань у суспільних дискусіях? 

- Такі настрої є в моєму друкованому слові, а виступати з трибуни не вважаю за потрібне. Слово має утверджувати український духовний простір, культуру, самосвідомість, самоідентифікацію. Намагаюся це робити, але не надто прямолінійно, віроломно, політично. Щоб тебе почули, достатньо тихо сказати. Тихо, але чесно, довірливо. У читацьких відгуках знаходжу розуміння, що більше довіри викликає саме такий тон. Книжкова промоція спрацьовує на певну читацьку аудиторію, але справжньому читачеві – втаємниченому, який багато пройшов і багато в чому розчарувався  – не треба силоміць  нав'язуватися. 

- Як ви ставитеся до політизації письменників, яку спостерігаємо нині? 

- Вважаю, що людина повинна займатися  тим, що вона знає, чим її обдарував Бог. Не знаю, що письменники шукають у парламенті. Вони вже були там, у перших скликаннях Верховної Ради  – це не найкращий період. Вважаю, що покликання письменників – проводити політику в духовному просторі. Я від політики дистанціювався свого часу, дивлюся досить скептично на ці ігрища. 

- Вашу книгу «Вічник» називають українським бестселером. Як пояснюєте успіх роману? І чи доречно говорити про український бестселер як явище? 

- Потрібно відштовхуватися від тиражів.  Для кожної країни встановлена своя планка. «Вічник» вийшов накладом близько 40 тисяч упродовж більше року – для України це показник. Сюди я не враховую піратські копії, їх менша кількість, але вони реалізуються. Речі, декларовані в книзі, мабуть, потрібні зараз нашому народові як духовний хліб. Гучні слова, але справді є потреба скріпитися чесним, довірливим, відповідальним словом, яке дає людині надію, світло, підтримує дух.

- Піратські версії завдають шкоди письменникам, а також свідчать про несформовану культуру читання в країні. 

- Українські письменники працюють у настільки несприятливих  умовах, що їм нічого вже боятися. Від цього нікуди не дінемося. Добре, що є і такий споживач. Авторські права власності зараз вкрай розхитані. Мої книги є на піратських сайтах у перекладах кількома мовами. Я на це не можу вплинути. Втім, книги для того й писалися, щоб поширюватися. Хай ідуть своїми шляхами. Сприймаю книжку як духовний товар. Якщо в ньому є потреба, то він прорветься будь-яким чином. Стихійний літературний ринок теж диктує свої умови. 

- Маю враження, що ваші книги є глибоко національними. Водночас вони цікавлять іспанського, чеського, американського, російського, білоруського читача. 

- Щоб бути цікавими світу, потрібно насамперед бути цікавими собі. Загострюються тенденції глобалізації світу. У процесі дифузії культур втрачається ідентичність, аромати етносу, фольклору. Але це потужні корені, які живлять літературу. Свого часу Руслана завоювала Європу  саме цим вибухом гуцульського нестримного духу.  Київ вичахає. Література стає рафінованою, обезбарвленою, втрачає національне підживлення. Мені цікаво будувати свої тексти на живих карпатських коренях.  Це душа мого твору. Як сказав Євген Сверстюк, «свіжий вітер подув знову із Закарпаття». Літературу все-таки формують регіони. Гарно вплести в цей український вінок свої етнічні стрічки. Україна дуже багата, дуже різна, але треба заглиблюватися, піднімати ці пласти, які пропадають. Для молоді вони можуть навіть екзотичними здаватися. Треба мудро і делікатно використовувати діалекти, архаїзми. Декому з моїх читачів така мова заважає, та більшість каже, що без неї усе було б безбарвне, неживе.

- У вас є бажання, щоб ідеї, висловлені в ваших книгах, були цінностями для українців? 

- У своїх книгах я висловлюю загальнолюдські цінності. Це жива етика народу, подана більш художніми засобами, образами. Я метафорист, романтик, можливо, іноді у моїх словах пробивається пафос, але роблю це свідомо. Націю треба підбадьорювати: братством, духовним комфортом, орієнтирами в майбутнє. Це наріжні камені, закладені в моїй праці. Задля красного слівця мені нецікаво писати. 

- Читала, що любите працювати на землі. Що, по-вашому, українці втрачають із девальвацією сакрального значення землі? 

- Українець – це хлібороб. Він мислить по-хліборобськи, живе за внутрішнім годинником хлібороба: від посіву до жнив, від свята до свята. Любов до Землі  глибоко в нас закладена. Це наше майбутнє: економіку підніме  аграрництво, але для цього потрібні сучасні технології для обробітку. Земля для нас – мати й наша стихія. Не уявляю собі дня, щоб кілька годин на день не побував босим на землі, не торкався до трави, до дерева, до джерельної води. Це помічна живильна сила. Не уявляю собі життя на поверхах. Людина обов'язково має працювати фізично, на землі, на повітрі – це благо для організму і для духу. 

- Подавати культурні ініціативи в країні – прерогатива держави чи приватних осіб? Галузям, що потребують великих капіталовкладень, наприклад, кінематографу, не обійтися без державної підтримки. Але нерідко митці озвучують думку: нехай держава зі своїм баченням і зі своїми смаками ліпше не втручається. 

- Держава в жодному разі не повинна втручатися в цей процес. Сфера духу – дуже тонка матерія, там мають працювати особистості. Ініціативу має подавати кожен мислячий креативний українець, який робить інтелектуальний продукт. Погано, що культура твориться в маленькому замкненому просторі і погано просувається. Держава має – і це не так складно – налагодити систему інформування, яка б покривала всю державу: від столиці до найглибшої сільської бібліотеки. Культурницькі надбання, які з'являються, потребують більшого розголосу про себе. Інформація, скажімо, про  книгу повинна поширюватися у процесі її підготовки: автор, анотація, орієнтовна ціна. Інформація повинна піти в бібліотеки, культурні фонди, зацікавлені люди зможуть вже книжку замовити. Видавці і автори можуть сформувати тираж, який матиме життя, буде розкуплений, а також спланувати більший наклад, для випадкових читачів. Це практичний мудрий процес для автора і його гонорарів, для видавця, який би не боявся йти на ризики. Чому мало книг видається? Бо це ризики, це вкладення грошей із мізерним поверненням. Держава мала б допомогти навести контакт, створити інституції для тих, хто виробляє духовний інтелектуальний продукт. Це не потребує  великих грошей чи втілення незбагненних проектів, але цю роботу треба провести на рівні міністерств.

 - Що означають концепти філософії грошей та внутрішньої свободи, про які ви говорите у творах? 

Тему енергії грошей  глибоко досліджую в «Криничарі» . Українцям вкрай важливо знати, як поєднати силу духу і грошей. Мало героїв таких, як Вічник: чистих, рафінованих, духовних гуру. Потрібні герої, які конструктивно змінюють середовище довкола себе, в тому числі і грішми. Українці – нація, яка чекає, готова на когось працювати, заробляти гарні гроші і знаходити себе десь ТАМ. Слово «гроші» має спотворене значення в свідомості українців. Але культура без грошей ніяка. Українську культуру треба любити конкретикою, грішми. Затерті слова про книгу як джерело знань і любов до поезії нічого не значать, якщо не проявляти цю любов вчинками. Гроші формують ринок, зокрема і культурний. 

Без внутрішньої свободи не може бути незалежної держави. Незалежність і волю потрібно відчувати зсередини. Це свобода не робити того, чого не хочеш, а займатися тим, що любиш, що знаєш, що вмієш найкраще зробити для своєї держави. Матеріальна незалежність може прийти, але без духовної будеш загубленим у цьому світі.

Ми так довго йшли до Незалежності, що ще до кінця її не збагнули як факт. Нею потрібно користуватися, а ми дотепер озираємося, чи ніхто не хоче нас до себе приєднати, завоювати чи забрати нашу мову. Внутрішня свобода індивідуума і держави – це енергія, що рано чи пізно будь-що переламує: режим, час і простір. Нам не треба боятися, що Україна не буде українською. Це дитяча хвороба росту. Як можна у мене, у вас з душі вирвати Україну? Але її слід утверджувати. Боротьба – нормальне природне явище. Українці в стані боротьби перебувають, відколи наші князі зникли з політичної арени, і ми залишилися без поводиря, який думав би про націю. Та підростають молоді люди, позбавлені стереотипів, обмежень, поділу на українців і не українців…

- Ваш стиль письма порівняно зі стилем письма сучасних українських письменників має виразно іншу естетику, що зокрема стосується вживання лайливих слів. Як ви ставитеся до використання ненормативної лексики у творах? 

- Цією лексикою послуговується 90 відсотків населення, у тому числі і президент. Так проявляються емоції, властиві слов'янам. Але це суперечить внутрішній культурі людини. Чому «брудна» лексика є не лише в житті, а й в літературі? Ті, хто нею послуговується, створили кон'юнктуру. Це дражливий момент,  на якому можна грати і збурювати читацьку уяву. Лайка – примітивний літературний хід, але я не є прихильником її тотальної заборони.  У класиків теж трапляється така лексика, просто вона не така незугарна і здичавіла. Мені це гидко читати, але якщо письменники не можуть без неї обійтися, значить, вона їх живить. Вони відповідають перед словом, перед своїми дітьми, які це читатимуть. 

- У пресі Вас називають українським Пауло Коельо. Наскільки доречним є таке порівняння? 

- Не порівнюю себе з ним, але вважаю його майстром, який чітко знає, чого хоче і працює задля цього. Коельо продукує книги, можливо, вже не настільки з власної ініціативи, як будучи частиною  процесу, де йому замовляють і диктують. Коельо – частина надзвичайно потужного синдикату, який розкручує, перекладає і видає його твори по світу. Це література прикладного езотеричного спрямування, коктейль середньої доступності з різних духовних систем та релігій. Постколоніальні країни із пригнобленим духом завжди мали спрагу на таке чтиво. Освічений англієць, швед чи данець не буде цього читати. Наші ще не наситилися цією літературою. Я не Коельо, у мене зовсім не такі синтетичні речі. Метафора в мене українська, побудована на добрій давній рідній традиції. Але ця езотерична література модна, люди легко прив'язуються до заданої схеми. Скептично сприймаю цю літературу і попит на неї. 

- Ви б хотіли екранізувати свої твори? 

- Будую картинні діалоги і сцени. Проза для мене не проза, якщо вона не несе картину, звук, запах, колір. Без цього це просто оповідки, якими не завоюєш читача. Проза повинна мати внутрішню енергетику. Картина, яку подаєш, має бути живо написана, читатися між рядками. Мою книгу «Лис у винограднику» показували одному російському відомому продюсеру. Вони готові вкладати гроші у трисерійний фільм, але він не може бути закарпатським по духу. Це нецікаво росіянину, це його применшуватиме.  Але книга дуже до Карпат прив'язана, гори –  її етнічний стержень. До того ж, фільм може бути на російській мові. Я сказав, що це не моє. Наразі ця ідея висить у повітрі, оскільки багато нюансів  потрібно переглянути. Екранізація твору  – ще один спосіб дійти до споживача. Письменникам обов'язково потрібний кінематограф. Це продовження літератури, прози. Нам потрібно робити фільми. Росія знімає їх сотнями щороку. Серед ширвжитку з'являються і гідні роботи.  Кількість обов'язково рано чи пізно переросте в якість. 

- Які сенси вкладаєте у свою творчість? 

- Сенс будь-якої творчості – підносити смертну душу до безсмертності. Писання – елемент вічності.  Кар'єри, гроші – миттєве, тимчасове. Їм протистоїть магічна річ – писемне слово, яке залишається. Книжка має нести три речі: світло, знання, які утверджують, і естетичне задоволення. Добра книжка читає нас, знаходить суголосся душ. Читання просвітлює, дає внутрішню свободу. У писанні для мене найголовнішими мотивами є людина і її служіння. Служіння – поняття широке: народу, нації, Господу, ремеслу, мистецтву, родині.

Мова дає душу моїм книгам. Суха, формалізована мова радіо, телебачення, газет – мова спрощеного світу лінивого українця. Наша мова неймовірно потужна, багатюща. Слова, які йдуть з глибини, якими користуються століттями, мають більшу енергетику. Я їх відроджую у книгах. 

Пишу я насамперед для себе. Якби орієнтувався на читача, доводилося б пристосовуватися чи підігравати, встановлювати рамки. 

Я відкрив для себе читаючу Україну. Українці читають і готові читати ще більше, але книга не доходить до них. Зневірившись у політичних лідерах і декларативному патріотизмі, люди шукають правди і прикриття у чесному слові.

Ярослава ТИМОЩУК