Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Мирослав Дочинець – один з найзагадковіших сучасних українських письменників. Мешкає на Закарпатті і, здебільшого, описує сюжети рідного краю через призму оригінального авторського бачення. Мабуть, через те його твори й стають бестселерами. Більше того, що для книжкової галузі в Україні чи не унікально, на ринку можна знайти піратські копії його видань. А такі «зусилля» «піратів» свідчать, що книга цього автора справді може принести дохід. З-під пера Мирослава Дочинця вийшли «більше ніж книга» «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості», романи «Лис  у винограднику», «Вічник» (номінований на Шевченківську премію 2011 р.) та «Криничар», а ще численні збірки оповідань та есеїв. У розмові з письменником – про митця і політику, «етику» вітчизняних книгорозповсюджувачів, витоки творчості і не тільки.

-Пане Мирославе, почну з парадоксального в розмові з письменником, проте, на диво, на сьогодні актуального питання: чи не сватали Вас у партійні списки? 

 

-Україна не та країна (і не на тому етапі), якою могли б керувати митці і романтики. Це красномовно засвідчили перші скликання Верховної Ради і президентство Віктора Ющенка… У владі я колись вимушено працював – редагував першу демократичну газету для міської ради. Спочатку мені було смішно, відтак – тривожно, а далі – страшно. І я пішов на творчі хліби. Наші владці не раз пропонували мені співпрацю, посади та інші блага. Дякувати Богу, я можу без цього обійтися. В мене сильніша влада – влада слова. Я це відчуваю це і дуже обережно ним користуюся. А щодо виборів, то для мені віщі слова Бориса Пастернака: «Не дай мне, Господи, вляпаться во власть!». Знаю, Шкляр іде на вибори, Марія Матіос, але чи будуть вони в політиці переконливими, як і в своїх книжках? Наші письменники вже були там. Людина, коли має натхнення, то використовує його. Коли воно вичерпується – починає шукати щось інше. То краще вже – Бога. Бо сказано ж: не покладайтеся на князів світу цього…

-Тоді ще одна провокація: а чи можете писати на замовлення?

-Час від часу мене про це просять. От недавно зателефонували з Рівного: «Нам треба написати книжку про нашого директора, унікальну людину. Ми вас привозимо сюди, ви тут будете жити і писати про нього…». І я не кажу їм, що взагалі такі речі не роблю, а питаю – чому я? Може, я й допоможу їм, хтозна (посміхається). Може, я й сам їм заплачу за те, що знайшли для мене такого персонажа. Але я зараз пишу про напівосвіченого чоловіка у глухому, дикому гірському селі. Доля його неймовірно понищила, його сім'ю і дім. На старості літ чоловік мав би мати духовний, моральний і фізичний прихисток, а він починає осмислювати своє життя і починає боротися  з стихійними силами, із самим собою. І цей герой (зовсім не герой) мене більше захоплює, ніж великі інтелектуали чи поважні начальники. Ніж той-таки Балога, про якого теж можна книжку написати. Книги можна по-різному писати. Якщо цей директор зробив завод на уламках розрухи, і цей завод є дуже потужний і робить продукцію на світ, і він є мудрим благодійником, – це вже якась цікава особистість. Але я не думаю, що сам писатиму про це. Я можу просто порадити, як це зробити йому, написати про самого себе. Це буде цікавіше. Отже, на замовлення я не пишу. Хіба на замовлення власної душі. Бо те, що я пишу, повинно бути цікаво в першу чергу мені самому. Кожна моя книжка – це новий щабель самопізнання, духовних студій.

-До речі, Балога, Ви ж з ним давно знаєтеся…

-Про Віктора Балогу я першим написав у пресі. Коли вже можна було писати про перших підприємців, які ще були в напівтіні – Балога, Петьовка, Кріль, Токар (Геша) (зараз це відомі люди). Вони тоді їздили на старих «жигулях», знімали якийсь ангар за містом, возили із закордону води і пиво і продавали. Я знаю цих людей. Віктор Балога має на своє середовище потужний і не агресивний, Це свого роду харизма, коли люди самі хочуть біля нього краще і більше працювати. І він уміє скерувати їх ініціативу. Балога ще не сказав своє слово в українській політиці, і це буде не найгірше слово. У всякому разі, не гірше, ніж тепер ці хлопці роблять. Він – патріот із грошима. 

-Про гроші: Ваші книги нині розходяться досить великими тиражами, як на український видавничий ринок. А з чого Ви починали, які були стартові наклади?

-Перший наклад «Многії літа…» був 600 примірників. Зараз він сягнув 300 тисяч. Я не враховую піратські – хлопці їх тиснуть і під Тернополем, і у Львові, і на київській «Петрівці»… Мені дають сигнали конкуренти тих, які продають задешево, на поганому папері. Але в нас ринок такий – книжку хочуть якнайдешевшу. І хоч ми даємо книгу гуртівникам, приміром, за 10-15 гривень,  вони ставлять 30-40 грн. Я питаю, чому ви так робите, який сенс? Чи не краще, аби більше продавалося, адже книжку купляють не олігархи, а ті, кому вона справді потрібна, які рахують зарплату і пенсію. А мені відповідають: «Вона й так продасться». Ось така мотивація, і тут нічого не зробиш. «Криничар», до речі, надрукований на папері із соломи. Один угорський читач мені зателефонував і каже: «Знаєте, ваші книги треба друкувати на папері, для якого не рубається дерево». Вони видавали для рабинів з України якийсь посібник і папір ще залишився. І він каже, мовляв, вам, як хорошому автору,  можемо привезти той папір за найнижчу ціну. Я зв'язав їх з друкарнею і вони привезли. Цей папір має зовсім іншу вагу. Книга елегантна, легка і приємна на дотик. На Україні своєї соломи… немає, це солома з Кореї. І папір з неї дешевший на 30 відсотків за звичайний, із целюлози. От вам ще один абсурд нашого книжкового бізнесу. Українська ж солома здебільшого спалюється чи гниє.

-Якщо згадалося про солому, то можна звернутися до коренів, або ж джерел: звідки витікає Ваша творчість? 

-Мій батько був містечковим філософом із складною долею, який пройшов Колиму. У шістнадцять років його забрали, тому що був інтелігенцією, писав вірші, після гімназії працював коректором, а це ж була буржуазна гімназія. Прийшли «визволителі», і людина вже була під ковпаком. Я навчився читати зі Спінози, Файєрбаха, Геґеля… Він читав, а я засинав у нього на плечі і так навчився читати. Це була дивовижна людина. Він був завжди відкинутий від якоїсь прилюдної діяльності, хоч написав дисертацію, але не дали захистити. Він мусив працювати у гірських школах-інтернатах, аж доки його не взяли в місто. Помер уже заслуженим вчителем і почесним громадянином Хуста, але встиг застати лише три роки цієї незалежної України, коли це було його заслужене і вистраждане. Якщо є в мене якийсь філософський напрямок, афористичність, то це від нього, тому що він говорив дуже своєрідно, дотепно, мав особисту лексикопедію. Для мене мова – це один з головних героїв. І це справді дуже важлива річ, тим більше, якщо пишеш про якісь історичні моменти та ще прив'язані до карпатської місцевості.  

-А коли пишете, буває таке, що спотикаєтеся об мову, чи такого не буває?

-Як не буває? Я її вибудовую, ретельно добираю слова. Страшенно мордую фразу, щоб вона не була примітивною, штучною, синтетичною. Це тривка і марудна справа – інкрустація тексту. Але інакше писати мені не цікаво.

-А на комусь апробовуєте свіжі твори?

-На собі. Більше нікому не даю читати. Річ народилася, я її відпускаю у світ і втрачаю до неї інтерес. Згодом не переписую, хоч знаю, де провисає, де слабинка, де би можна переписати. Але мені зрозумілий в цьому плані старий Мікеланджело, який в дев'яносто років обходив площі Риму провулками, щоб не стикатися зі своїми класичними скульптурами. Він не міг на них дивитися. І я розумію цей стан. Ми міняємося, зростаємо самі в собі, щось заперечуємо, щось бачимо по-іншому.

-І яку з своїх книг ви не можете читати?

-Мені справді важко їх перечитувати. Ось зараз мене схилили написати версію «Вічника» для юнацтва. Було багато розмов, що дітям треба такого українського героя. Я сів і зробив таку версію, і мені дуже важко було це робити. Може тому, що «Вічник» – особлива література. Це не роман, а сповідь великої душі.

-Тобто видавництво вважає що «Вічник» у такому вигляді, як є, заскладний для юнацтва?

-Там не було переписування. Я просто дещо утяв, прибрав діалектизми, розмисли, наліт публіцистичності. Дорослий читач на цьому не спотикається, він інтуїтивно здогадується. Але діалектизми, архаїзми не завжди сприймаються. Потім мудрації всякі, це не обов'язково треба дітям. Видавці сказали: як зроблю, так і буде. Книжка вже друкується, запланована її презентація на Форумі видавців у Львові. Видавництво «Апріорі» вибрало дуже гарний формат, пропонує мені випустити серію таких книжок. 

-Пане Мирославе, а чи багато листів одержуєте від читачів?

-Від читачок, здебільшого. Вони проникливі й активні читачі. Листів багато. А ще більше дзвінків, їх було щодня більше десятка. Тому й поміняв номер телефону.

-І чи були історії людей про те, як на них вплинула Ваша література в сюжетному сенсі?

-Хтось казав, що література не врятує світ, і краса не врятує. Але книжка може окремій людині допомогти. І такі випадки я дуже ціную. Надзвичайно багато відгуків, і дуже різні. Інколи це мене заганяє в незручні ситуації, далеко не на все маю відповіді. І взагалі, запитання поділяються на дві категорії: на ті, на які є відповіді, і ті, на які немає відповідей взагалі. Але ми пробуємо відповідати. Хоч, насправді, треба читати між рядків, там набагато більше заховано. Часом надсилають настільки складні і дивні історії, з якими просто не знаю що робити. Люди теж є різні. Їм здається, що я це маю оцінити. А кожен з нас –  трішки графоман. Просто добрі письменники на такому рівні, що роблять це шляхетно, цікаво і розумно. Важливо знати, як не писати. Коли я це зрозумів, то стало важко писати.

-А як не треба писати?

-Книжка – це документ серця, він вийшов з душі і має право бути. Але інколи щось читаю і думаю: для чого це написалося, для чого? Воно в «топах» на перших місцях, а от до кінця не можу зрозуміти – для чого. Писати не варто того, що не дає ніякого пожитку ні розуму, ні душі. Нш підносить наш дух.

-В архівах багато працюєте?

-Ніколи. Мені там нудно. Мене пригнічують стелажі книг. Після Форуму видавців мені не пишеться тиждень. Цей огром книг давить. Книга – це не тільки добро і світло. Книга – це й  енергія, яка може придавити. Ну, для чого стільки книг? І я теж там, і ця стіна може впасти на людину. Я відчуваю енергію книг, і вона не завжди добра. Є письменник Володимир Фединишенець, його квартира перетворилася у бібліотеку і книги  притіняють його і родину. Книги всюди – на столах, на підвіконнях, у шафах, на кухні, неможливо зробити ремонт, нормальне опалення. Мало того, що вони світла не дають, вони ще й не дають кисню. У них ще й маса всякої гидоти збирається – бактерії, кліщі й т. д. Книга взагалі не має бути у приміщенні, де ми спимо. Це казав Ворон. Є трактат Вольтера «Про шкоду книг». До речі, Вольтер – блискучий стиліст, один з моїх найбільших учителів. Перший – це святий Павло, як прозаїк високого класу, і Вольтер, Флобер, Стендаль, Бунін, Паустовський, Коцюбинський… А свіжонадруковані книги я тримаю на мансарді, в гаражі і в підвалі. Машина в мене на вулиці живе. А підвал інколи відкривається, і от прибігла моя донька, принюхалася, і каже: «О, феромони літератури!». Книжка має давати знання, світло і задоволення. Художня правда більша за правду життя, на жаль. Документальна правда не цікава. Так само й абсолютна істина. Читачеві вона рідко потрібна, він хоче бути біля істини. Він часто боїться самої істини. А от біля істини покрутитися цікаво. Так пишуться книги.

-А на ніч любите читати?

-Читаю тільки ввечері, бо тоді маю час і можу сповна віддатися цій благодаті. Письменник я у вільний від читання час. Читаю тільки лежачи, хоч кажуть, що це неправильно. А пишу на колінах, на прогулянках, в дорозі…  Воно в голові складається, а прийшов – переписав. Я багато ходжу пішки, я це також взяв від Ворона. Є три архіважливі речі. Рух. Треба багато ходити пішки. Це не просто ганяється кров. Є дуже тонка залежність між нашими підошвами і мозком. Вони труться і йдуть не просто якісь нервові імпульси, а навіть фізіологічні речі в мозок.  Друге – повітря. Кожен день людина має одержати певну кількість кисню в легені. Ми недоотримуємо його, особливо, після сорока років, коли легені починають зсихатися. А коли ти гуляєш, картинки перед очима постійно міняються, і це вже – для душі. Для внутрішнього світу. Простір. Там я й шукаю натхнення. Маю будиночок біля лісу, під горою. з двома джерелами. Довкола нього дуже добре ходиться, а всередині – пишеться.