Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Або "Ніхто сьогодні не зомліє від краси"

1.Після ювілею приємно поговорити про подарунки. Чи був цього разу або в минулі роки сюрприз, яким ви були відверто збентежені? І що взагалі хотів би отримати в подарунок Мирослав Дочинець? 

– Найбільшим подарунком було гарне зібрання гарних людей у міському будинку культури. Причому подарунок не тільки для мене, а й для мукачівців загалом. Деякі з них, знаючи імена письменників, уперше побачили їх навіч, послухали, поспілкувалися. Мабуть, досі такої одночасної концентрації письменства Мукачево не знало. Це було дійство гармонійного єднання тих, хто пише, з тими, хто читає. І всім було навзаєм цікаво. Я щиро дякую своїм друзям-літераторам Петрові Мідянці, Дмитрові Кешелі, Василеві Густі, Петрові Ходаничу, Василеві Кухті, Василеві Кузану, Андрієві Дурунді, Павлові Чучці, Василеві Шкірі, Сергію Федаці, Олександру Гаврошу, Михайлові Сирохману та іншим за дух світлого інтелекту, який вони привнесли у це свято. От і вийшло не стільки вшанування мого "ліття" (ніяка це не подія), як пошанування Слова, Книги. До речі, наступного дня мене масово запитували, де можна придбати книги вчорашніх гостей... Найоригінальніший подарунок був від Павла Чучки – каска з п'ятикутною зіркою, свастикою, мусульманськими символами, есесівським знаком і зіркою Давида. І від Ірини Мадриги – буханка чорного хліба і плитка шоколаду. "Хліб і шоколад" – так називається моя остання книга. Мрій про особливі подарунки  я не маю, бо найдорожчі подарунки вже дістав від Долі. І знаю, що їх треба віддаровувати. 

 

2.Казкар Гофман диригував оркестром, Менделєєв на дозвіллі робив валізи. Мирослав Дочинець, як пишуть у анотації, любить збирати… старі пляшки? Що це за хобі?  

Почалося все в дитинстві. Батько, запеклий рибалка, брав мене, малого, з собою. І оскільки інших іграшок не було, я бавився пляшками, викинутими на берег Тисою. Кварти, бутлики, корчажки, пивнячки… Я брав їх додому і шикував це скляне військо в лопухах. Тоді я ще не знав, що пляшка – це свого роду уречевлена філософія.

Згодом, коли опоряджував свою мансарду, одна стіна "випадала" із загального інтер'єру. Набридло щось вигадувати, і я поклав на полицю декілька старих пляшок, назбираних у дитинстві. Потім друзі ще приносили в подарунок. Це їм виходило дешевше, ніж купувати повні. І сам я з журналістських доріг привозив радше пляшку, ніж сувенір. У 90-тих спалахнув будівельний бум. Цілі вулички старих будинків розбиралися в центрі. Теж можна було розжитися старожитностями. Так і виникла колекція. На цілу стіну. Я підвів до полиць маленькі кольорові ліхтарики. Коли вмикаєш їх увечері під потріскування коминка – повірте, це щось…

Мало які вжиткові речі оточені такою активною аурою, як пляшки. Пляшка, глек були одним з перших знарядь первісної людини. Вони давали живильну вологу, силу, життя. Асоціювалися з груддю, жінкою. Пляшку й нині часто чоловік пестить, як жінку. Пляшка видихнута з грудей майстра-склодува. Який ще твір мистецтва похизується таким способом витворення? Чи не звідси й слово на позначення творчості – натхнення. Це один, так би мовити, естетичний бік справи. А ще ж який цікавий географічний. Пляшка – то є жменя піску, землі, з якої вона виготовлена. Уявляєте, в тісній комунальній кухонці чи на вашому запиленому горищі вміщується ціла планета. Ви можете погладити андалузьке скло з піску, яким ходив Дон Кіхот. Чи потримати на долоні корок з дерева, під яким ховалися від спеки пігмеї Полінезії. Ви бачили пивну пляшку від графа Шенборна? Висока, худа і чорна, ніби ввібрала в себе всю убогість і гіркоту епохи. Або медового кольору бутлик, у яких євреї розвозили на возиках лимонад. Відкривалося порцелянове заткальце на дротах – і пахуче шумовиння вдаряло в склянку. Свято для тогочасної дітвори. Або візьміть мадярський штоф для сливовиці, винну корчажку, баклагу з-під румунського рому чи бурштинову кварту для ароматної води… А що вже казати про форму пляшки, її зміст, що часто перевершує вміст. Є пляшки-ліхтарі, що додають інтиму в спальні. В Непалі лікер розливають у скляні мечі з мідним руків'ям. У румунів є горілка в пляшках, що нагадують жінку з піднесеними руками. Є пляшки-пістолети, гармати, паровозики, брички, скрипки, рибки, собаки, діжечки, фрукти, квіти, пам'ятники, споруди. В оздобах їх теж вистачає химерності. Пляшка з-під кубинського рому оторочена рисовою циновкою. Інша – оббита дощечками червоного дерева. Є причепурені в національний одяг, вміщені в кокосовий горіх, у шкіряні торбинки, є дерев'яні, паперові, глиняні, металеві, навіть з чистого срібла. У Греції елітні вина запаюють у копії старовинних амфор. Трапляються й гідри з трьома горлянками, з яких можна націдити різні сорти віскі. А на денці однієї пляшки танцює механічна балерина і на неї в густому лікері сиплються срібні сніжинки…

Раз у рік пляшки споліскуються у теплій воді з содою і винним оцтом. А між тим протираються в міру потреби. На деяких заткальця – дерев'яні, коркові, порцелянові чи з гички. Їх ніколи не відкорковую, бо там законсервований час. Через зелене скло пивної пляшки з мукачівського замку проглядає мутна епоха короля Ракоці. Чарівні джини в цих пляшках не живуть, а маленьким домовичкам там, мабуть, комфортно.

3.А як вам пишеться? Як це взагалі з вами відбувається? Що штовхає в цей стан – цікаві книжки, події, зустрічі чи, за ще однією вашою версією, гарні жінки?

– І навіть запахи, обривки мелодії, постріл погляду, зронене кимось слово або чиєсь красномовне мовчання... Натхнення – це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш над словом – ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ з'являється, як зблиск. В одну мить, у мить миттєву. А далі його замучують, заглушують, як бур'ян, слова, слова... Творчість – це перманентна, нещадна боротьбі зі штампами. Писати – це метафорично думати. Я міг би назвати себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу як рідкісного метелика. Тому мої прозові твори не розлогі, не багатослівні, не інформативні. Це згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Вважаю, що література має не розважати, а акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя.

4.Що б там не говорили, а мистецтво навіть технічно мусить підходити своєму часу. У  Мольєра акти тривали півгодини – поки не згаснуть свічки. Чи не потребує сьогодення більш мобільних або динамічніших форм? 

– Звісно, всякому овочу своя пора. Живемо в пору, коли вартісна література не надто затребувана суспільством. Її читає всього 2 відсотки інтелігенції. Письмаки зі шкіри лізуть, щоб звернути на себе увагу читача. Нагодовані хлібом і далі будуть очікувати від митців різних штукарств і видовищ, різної синтетичної біжутерії, яку називатимуть "новими формами". Але що цікаво: від дряпання на стінах печер до комп'ютерних інсталяцій нічого не змінилося. Неандерталець і сучасна людина абсолютно однакова в головному сенсі – в устрої мозку і душевній організації. Так, кожен по-різному, з різною динамікою, проходить свій Великий перехід від народження до смерті. Одні на лайнерах, другі – на лімузинах, треті – з ціпком на узбіччі. Але всі проходять через одне й те ж і до одного й того ж. Коли "страна" піднесено будувала світле майбутнє, Михаїл Пришвін ходив узліссями і придивлявся до бадилин, до кузьок, слухав пташок. Нині в Росії видають 60 томів цих його записів. Там немає мобільності, немає динамізму. Просто там – амплітуда людської душі.

5.Які книги ви б хотіли написати самі? За які би взялися як видавець? Які би найперше купили як читач?

– Дорога Мар'яно, все справжнє давно написано. Та залишається ілюзія  в кожного з письмовців (слово Коцюбинського), що він наблизить слово до Образу. Залишається вічний і болісний пошук магії слова. Мені хочеться написати непровінційно про історію душі провінціала в центрі Європи і в центрі викликів епохи. Не знаю, який це буде жанр. Я не люблю сюжетів, бо життя не сюжетне. І я не люблю історії, бо історія бреше. Для мене цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Їх я і досліджую в міру свого хисту... А видавати чужі книги я візьмусь будь-які, бо це мій хліб. І таланти не так вже й рясно родять. Бажані книги купив на останньому львівському Форумі  видавців – Юрка Гудзя, Галину Пагутяк, Юрія Шевельова, Костя Москальця, Богдана Ігоря Антонича, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, щоденники Екзюпері, Довлатова, Розанова... Але знову не знайшов Крістіана Бобена. Доведеться самому організувати його перекласти з французької, щоб прочитати. Бо це того варте. Він пише ні про що. Про порухи людської душі, про іскри радості, які нам дарує на кожному кроці життя. Справжні книжки не розповідають, а слухають читача. І кожен з нас мріє про письмо, що прискорює серцебиття.

6.Останнім часом книжковий потік, як на мене, має тенденційний характер. Чи виникає у вас враження, що деякі автори, книги, теми просто нав'язуються свідомості читачів? На зразок того, як європейці заставляли туземців напам'ять вивчати сентенції  «Ти хворий, тому що п'єш сік кокосового горіха». І туземці тягнули цей ритмічний заспів, влаштовуючи свої ігрища. А інколи їм любилося вимовляти як рефрен список французьких департаментів. 

– Книжковий ринок осідлали не власне письменники, а фронтмени від літератури. Як попса естраду. Прогляньте прайс-листи провідних видавництв України – "Фоліо", "Факт", "Нора-друк". Проти найменувань здебільшого позначка ПП – популярна література. Різне фентезі, детективи-дефективи, жіноче мило, еротичні пасажі, чорнятина з лихослів'ям. Академік Михайло Слабошпицький справедливо каже, що 95 відсотків обсягу книговидання в Україні – це не література. А що ж література? Десяток імен в обоймі. Їх теж нещадно експлуатує видавнича мафія. І замовляє їм щороку по книжці. І розкручує до такого шаленства, що їх купують і гортають за інерцією. І відкладають на двадцятій сторінці. Я віддаю належне перам Андруховича, Забужко, Матіос, але рука радше тягнеться до книг Василя Портяка, Павла Федюка, Миколи Кравчука, Валерія Шевчука, Василя Шкляра, замовчуваних Віктора Міняйла, Ніни Бічуї, Юрка Гудзя. Бо це майстри червоного дерева в літературі. Є письменницька майстерність і є – голос. І в цьому немає нічого дивного. Колись досить дозовано видавали й читали Василя Стефаника, сучасники не готові були сприйняти Михайла Коцюбинського.

Сучасна українська література дуже строката, але книги і відгуки про них не доходять до провінцій. Через те здається, що "на плаву" лише кілька імен. Книжковий ринок дуже агресивний. Та ще й за відсутності інформативності, мережі книготоргівлі. Видавцям-капіталістам простіше працювати з кількома авторами-товарами. Свого часу перше видання "Алхіміка" Коельйо вийшло накладом 900 примірників. Поки не взявся за нього один спритний менеджер. Тепер Коельйо, як кока-кола, тріумфально крокує планетою. Хоча письменників такого рівня сотні. Більше того, вже почали вдаватися до видавничо-комп'ютерних технологій, коли довкола вигаданого ім'я продукуються цілі терикони примітивного чтива. До нас іще прийдуть і комікси, що заполонили Америку.

А ми, українці, в контексті світової літератури в дечому справді туземці. По-перше, ми пізно почали повноцінно користуватися своєю мовою – у 16-17 століттях. У Закарпатті з цим ще складніше. По-друге, ми весь час доганяли, плазуючи, російську літературу. По-третє, нашій, дуже якісній і цікавій світові у 20-30 рр., літературі надовго перебив хребет соцреалізм. По-четверте, у нас немає державницької ідеології, немає культурництва у верхах. Наші правителі, читаючи, ворушать губами. Ми ліниві й неосвічені на європейському тлі. Ми – люди солом'яного вогню, як казав Євген Маланюк. З "виїденими душами". І письменники – остання надія Бога в цій державі.

7.Серед афоризмів Дочинця є така відповідь на міфологему щастя: замкнути двері, затягнути штори, налити келих вина і думати про неї. Це ви, як деколи це трапляється з автором, обмовилися, чи у вас інша версія?

– Штори затягуються рідко, бо для мене не буває сонця забагато. Я, як той циган, що міняв одне літо на три зими. Вина все менше, бо, повірте, навіть у шляхетному бургундському немає істини. Колись із моєї подачі започаткували в Мукачеві фестиваль "Червоне вино". Зараз це масове й шумне видовище з ріками винної бурди, яка немає нічого спільного з поняттям "вино". Це можна зрозуміти, побувавши в Криму, в Болгарії і Франції. А щастя – це праця. Помірна фізична праця на землі і праця з книгами, здебільшого чужими. А ще – внутрішня свобода і вміння радіти від споглядання краси. Цьому слід учитися. Бо сьогодні, мабуть, ніхто від краси не зомліє.

8.Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

– Перебуваю в безладних стосунках з чотирма жінками. Мати – колишня вчителька з активною життєвою позицією в свої 75. Вона усіх нас "строїть", і може заглянути в мою книжку лише тоді, коли немає під рукою свіжих газет. Дружина теж була вчителькою, зараз на вільних хлібах. Скаржиться, що я зіпсував їй літературний смак – не може читати легких жіночих бестселерів. Дві доньки – економістки, одна вже кандидат наук. Вони теж нормальні люди, не входять до тих 2 відсотків інтелігенції, що слідкують за вартісною літературою. І це добре, бо в кожного свій недоторканний простір, своя ніша в родині. Найбільше нас об'єднує дубовий стіл на дачі, на який я кладу шашлики з м'яса та овочів.

9.Ну, і неможливо оминути контекст старого міста Мукачева. Поясніть нам, чому Мукачево – не перше, але й не друге місто в краї? Чим воно живить саме вас?

– Розповідати про Мукачево не мукачівцеві марна річ. Для мене це місто більше, ніж місто. Але, щоб зрозуміти це, треба тут жити, вжитися в нього. Колись я день провів у Парижі і, крім Нотр Дам, нічого особливо не вразило мене. А Мукачево продовжує вражати своєю загадковою внутрішньою мелодикою, застиглим мовчанням вулиць, мурів і дерев. Це тихий багатоголосий оркестр зі старими нотами, але його легко можна настроїти на свої чутливі регістри. Якось гостював у мене знаний поет Василь Герасим'юк, то він зізнався через роки: «Як мені гарно писалося на твоєму балконі. Внизу Латориця, збоку монастир, на видноколі замок. І ніби загусла тиша, зупинився час».

Сучасна багатоликість не розмила цілісного образу княжого, королівського міста, за яке весь час точилася й точиться боротьба, в тому числі й політична. Навпаки, це додає йому додаткового аромату громадянської поліфонії. Так виграє купажне вино, виброджене на різних сортах з різних винниць. Мукачево – місто, з якого рідко виїжджають назавжди. Зате сюди рано чи пізно повертаються і відомі політики, і бізнесмени, і митці. З багатьох зворушливих історій я знаю, що мукачівець залишається мукачівцем і в Києві, і в Пітері, і в Нью-Йорку, і в Єрусалимі. Не раз я чув від Дмитра Кешелі: «Як я заздрю тобі, що ти в Мукачеві. Бо я в Ужгороді так і не прижився, не став він мені рідним». Така моя адорація Мукачеву. Людина, як тіло одяг, приміряє зручне середовище, вибирає рідний простір. Ми його знайшли для себе. Бо тут наше серце.

10.І ще один афоризм Дочинця: «Мене можна здивувати хіба лише великою добротою». То все-таки таке подивування з вами сталося?   

– І не раз, дякуючи долі. Пригадую як в університетському гуртожитку спалили на свято червоний прапор. А це був Львів, і я теж потрапив до списку причетних. Ми повисли на волосині. Вигнали з гуртожитку і позбавили стипендії. Я, дітвак, опинився на вулиці в чужому місті, без копійки в кишені. І ось до мене підійшов несподівано викладач, якого я вважав дуже суворим і черствим. Він мовчки простягнув папірець. Там була адреса профілакторію автобусного заводу і прізвище директора. Я подався туди і застав ще одного однокурсника-штрафника (нині професор на нашому рідному факультеті). Нам дали кімнату, виділили харчування і навіть маленьку зарплату за послуги сторожів і двірників. Так ми прожили рік, поки в альма-матері не призабулася та історія. Але я того не забув. Не забув й іншого випадку з далекого дитинства. Нашу вулицю мостили зеки – виснажені, обідрані, неголені люди. Я був безпритульний цілими днями і дивився на їх роботу. Якось один молодий арештант крадькома підійшов до яблуні і почав підстрибувати до гілки. Він устиг ухопити яблучко, коли ззаду підскочив вартовий і вдарив його прикладом у потилицю. Той заточився, впав, а потім якось поплівся до бригади. Біля мене він зупинився, посміхнувся, витяг яблуко, потер об штанину і простягнув мені. Дотепер я відчуваю смак того яблука. Смак людської доброти. І література мала б допомагати людині відійти від зла. Бо людяність, казав Конфуцій, – понад мудрість. Понад усе.