Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Книги приходять до нас як люди – по-різному. Якесь «знайомство» – на днину: невдовзі й не пригадаєш. А з іншою «зустрінешся» ніби й випадково, а запам'ятаєш на все життя. Чи навіть повертатимешся до неї знову й знову, коли скучиш за її мудрістю. Хіба не схоже на дружбу?

Зі мною саме так і сталося. Подарована на добру згадку книжечка із теплою назвою «Многії літа. Благії літа» лягла на стіл як пригорща різнокольорових дорогоцінних камінців. Кожен – якась оздоровча заповідь для душі і тіла від 104-річного горянина Андрія Ворона. Їх, винесених із численних життєвих доріг, зберіг він чимало. А до нас доніс колишній журналіст, нині – письменник і видавець Мирослав Дочинець.

Зрозуміло, невдовзі, оцінивши належно той скарб, уже не змогла оминути увагою іншу книжку – життєпис старого карпатського мудреця, й на цілі два тижні занурилась у дивовижний світ повісті «Вічник» – немов машиною часу перемістилась не тільки в іншу епоху, але й в інший вимір. Ось тоді й зрозуміла вповні, що означає «книжкова терапія», коли внутрішня віднова людини досягається через читання. Відпочила з книгою навіть тілом – ніби з курорту приїхала. Тож зовсім не була здивована, коли цей твір М.Дочинця було висунуто Національною спілкою письменників на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка – з-поміж усіх його літературних перлин ця, либонь, найцінніша. Проте… Сьогодні, коли світ побачив новий роман письменника, «Криничар», автор каже: особисто йому він значно дорожчий, а герой – ближчий за Вічника. І читачі знову мандрують сторінками його книги, немов далекими засвітами, не забуваючи при тім робити нотатки на полях. Адже роман – один із тих, до яких хочеться повернутися, як до хорошого друга.

 

Тож сьогоднішня наша бесіда – із Мирославом Дочинцем, якого вже називають найпопулярнішим сучасним українським письменником. І мова піде про алхімію слова, про життя, про успіх… Втім, успіх – це те, про що він не дуже любить говорити й спішить повернути на інші теми: «То увага не до мене, а до моїх книг. Я ж особа не прилюдна». І в кожному його поруху, в кожному слові дійсно відчуваєш дискомфорт людини, якій на публіці не затишно, яка воліє спокою, тепла рідних стін і спілкування з наймудрішим співрозмовником у світі – з Природою. Відчуває її напрочуд тонко і саме нею наснажується. Навіть пише свої твори не в урочистій тиші кабінету, а… на прогулянках, просто на коліні. Настанову Андрія Ворона – якомога більше ходити пішки, мандрувати – виконує неухильно і пояснює: «Є три важливі речі. Перше – рух. Не тільки тому, що кров краще циркулює чи серце працює. Існує безпосередній зв'язок між біологічно активними точками на наших стопах і рештою організму, куди від них передаються нервові імпульси. Друге – повітря: кожен день людина повинна отримати певний об'єм повітря в легені, а вони у нас із віком, особливо після 40 років, зсихаються, бо недоотримуємо його. Ну, і враження: коли гуляєш, «картинки» перед очима постійно змінюються і це дуже важливо для нашого внутрішнього стану – простір. Там і шукаю натхнення – в походах горами. Маю будиночок під лісом в селі – там дуже добре і ходиться, й пишеться».

 А коли шанувальники допитуються, як саме й про кого конкретно пишеться, усміхається: «Ну, для чого любителям пива знати його рецепт? От і з письменницькою кухнею те саме. Ще О.Купрін казав, що читачам ліпше нею не цікавитися – так краще і для них, і для письменника. Зрештою, він завжди пише тільки одну книжку – про себе. Мабуть, це психологічні закони: щось піднімається із дна душі (де й береться?) і лягає на папір. Взагалі, думаю, це якийсь нонсенс – пояснювати книгу, як і тлумачити пісню, коментувати картину… Книга має в собі елемент парадоксу – починаєш писати одне, затягуєшся в інше, завершуєш взагалі чимось неочікуваним. Ти витворюш живу річ, яка починає жити своїм життям. І коли потім дивишся на неї вже очима своїх читачів, це завжди дивує і відкриває мені якісь несподіванки. Може, читач – це свого роду співавтор?».

До речі, найбільш активна частина цих співавторів – жіноцтво. Від них письменникові надходить найбільше листів, від них – найщиріші відгуки, а ще – запитання, які пан Мирослав поділяє на дві категорії: ті, на які вони самі знають відповідь, і ті, на які відповідей немає взагалі. Очевидно, саме в їх пошуках люди й звертаються до таких мудреців, як Андрій Ворон. Адже існують проблеми, спільні для всіх нас – в різних країнах і на всіх континентах. Відтак «Многії літа. Благії літа» вже перекладено японською, словацькою, угорською, англійською мовами. Пішла в широкий світ і «книга століття в українській літературі», за словами Євгена Сверстюка, – «Вічник».

Натомість Мирослав Дочинець гучних фраз уникає. Ба навіть більше: часом борсається в тяжких сумнівах щодо майбутньої долі нових творів і надміру критично міркує: «Досі не знаю, чому пишу. Може, це графоманія? Не слід боятися того слова. В меломанії ж, наприклад, немає нічого поганого». А себе самого шукає через Слово, яке стало для нього синонімом відповідальності: «Якщо ми посвячені Словом, якщо ми з ним поріднилися, якщо нам даний такий хист, то легковажити цим не треба – грішно. Слово – дароване нам як інструмент для дуже високих речей: це знання, світло й задоволення (хоча б естетичне). От вони й повинні бути присутні в книжці. Тоді вона матиме якусь цінність. І обов'язково книга має підносити людину до чогось божественного, відкривати якісь високі істини. То в ідеалі, звісно. Але я маю таку мету». 

Чи досягає її? Про це судити читачеві, задля якого й працює, щодня займаючись огранкою слова, як ювеліри огранюють діамант: «Пишу постійно, дуже важко й дуже повільно, специфічно. Обтулюючи кожну фразу, шліфуючи і мордуючи, аби не була штучна, примітивна, синтетична. За день можу написати 2 – 3 абзаци і вважаю, що для мене це непогана продуктивність. Та, зрештою, не так важливий текст і голі рядки, як те, що між рядками. Тоді читають книгу і кажуть про її тональність, довірливість, співзвучність чомусь. Мені одна читачка казала, що читала «Вічник» і плакала над ним, але не знає чому. Мабуть, це і є вплив того, що має жити між рядками твору – він насичений твоєю енергією. Тому для мене не так важливий сюжет, інтрига, як тональність речі, що назбирується в тобі самому. Це – історія душі. Власне, я й не пишу історії людей, а пишу історії душ. Фолкнер казав, що їхні найпотаємніші порухи – це єдина річ, яка варта дослідження в літературі».

І саме ними особливо щедро напоєна новелістика М.Дочинця – улюблений жанр письменника, який вважає новелу найбільш відповідною українській вдачі: «Українці – це оповідачі, а не романісти. Українець – людина, яка живе короткими фрагментами: від Різдва до Великодня, від посіву до жнив, від виборів до виборів… Може, саме тому найбільші наші літературні здобутки – в новелістиці. До речі, в Японії найпрестижніша державна літературна премія – за новелу. Адже то велике мистецтво – про звичайне сказати незвичайно, сконцентровано, як у кристалі. Але нині вітчизняний книжковий ринок вимагає романів».

А між тим Мирослав Дочинець починав саме як новеліст, і не випадково: лаконічної, чіткої, влучної манери письма навчила багаторічна практика журналіста-газетяра. Либонь, їй і завдячує умінням помічати найвартісніше в людині – відокремлювати зерно від полови. Бо якщо дійсно «кожен письменник пише про себе», то герої М. Дочинця таки добре тямлять у житті, якими б різними вони не були.

– Вічник – це духовний гуру, якого не зламав світ, – каже письменник. – Він знайшов собі опору й побудував самого себе. Він дивиться на нас і ніби запитує: «От я врятувався і прийшов до вічності, а чи зробите це ви?». То цікавий образ духовного отця. А Криничар взяв не тільки від неба, але й від землі. Йому мало будувати храм в собі. Він хоче створювати не тільки себе, але й навколо себе. Українцям більше потрібні такі герої – люди, які вміють перетворювати своє середовище. З них двох Криничар мені більш близький – він багатший, складніший, цікавіший, можливо, більш гріховний, непростий… Книжка сама почала проситися на папір, коли я вже завершував «Вічник». І я не побоявся написати про те, чого бояться українці – про дилему «духовність і гроші», «Бог і мамона». Її й хотів дослідити, прагнув показати людину, яка намагається гармонійно це поєднати. Хоча то й непоєднувані речі.

 Схоже, поєднання непоєднуваного властиве й самому автору: гранично відкритий у своїх творах і вельми стриманий у живому спілкуванні; в одній особі митець-романтик і прагматик-видавець; той, хто наповнює світ книгами, і той, хто… від них застерігає.

– Книга – це не тільки добро і світло. Це й енергія, яка на нас тисне, пояснює пан Мирослав. – Я відчуваю енергію книг і вона не завжди хороша. Не дарма ж бо не рекомендується тримати книги у приміщенні, де ми спимо – не тільки через пил, який вони збирають. У Вольтера є навіть трактат «Про шкідливість книг». Сам я тримаю свою бібліотеку на мансарді і в гаражі, а машина… «живе» на вулиці.

 Відчуваю, що мій співрозмовник – той, що справдешній! – знаходиться десь посередині між своїми протилежними іпостасями, і пригадую слова із «Криничара»: «Кажуть, чоловік є те, за кого себе має. Я б ще додав: скільки має в собі свободи…». Тож запитую наостанок:

– А Ви, пане Мирославе, за кого маєте самі себе і скільки маєте в собі свободи?

– Я маю себе частково за Вічника, частково за Криничара, частково за Лиса і за всіх інших героїв (добрих і не дуже) моїх книжок, бо вони направду народилися з мене. Я – споглядач світу, настільки пильний, настільки чулий, що світ диктує мені, я тільки записую. Можливо, це тому, що я вчуся дивитися на світ очима Бога і слухати Його вухами. Це складна і тривала наука, але вона дає свободу. Я вільний писати, що хочу і як хочу, і від цього легше дихається. Я можу дозволити собі робити те, що люблю, – а це воістину королівський привілей. Я живу простим трудовим життям, хоча міг би собі дозволити дуже багато. Я не заздрю, не ревную, не прагну влади і багатства. Все це мої свободи, в тому числі й свобода слова. Тепер я пишу, бо це потрібно мені й ще комусь. Але не виключаю, що прийду колись до вищої свободи – свободи мовчання.

Запитувала Наталія Ясінська.