Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Якось непомітно минув один ювілей. Навіть для журналістів, які в першу чергу причетні до нього. 60 літ мала б найяскравіша і найколоритніша колись газета краю «Молодь Закарпаття», яка фактично встелила дорогу пресі нової доби.

Автори і читачі любовно називали її «Молодицею». Я потрапив сюди одразу ж після Львівського університету. І ці роки були схожі на сліпучу, пульсуючу комету, що окреслила чи не найяскравіший відрізок мого життя. Довгий час взагалі не сприймав це за роботу. Просто, тішився, як дитина, яка вирвалась за браму комунального двора. А потім описував свої зустрічі, свої знахідки, спостереження, безборонно експериментуючи словом, образами, жанрами. Нам багато дозволялося в «Молодиці». Колеги із «Закарпатської правди» і районом любили скрушалися поблажливо: вам усе зійде з рук, вас не сприймають всерйоз…

Це було не так. Всерйоз нас таки сприймали. Пригадую, декілька років поспіль ми «боролися» за 100-тисячний тираж газети. Нині в це важко повірити. Нас із задоволенням читали і з нами рахувалися. Сторінки кожного номера рясніли реагуваннями «Нам відповідають». Голова колгоспу чи директор заводу міг цілий день супроводжувати тебе по господарству, а наостанок щедро погостити.

 

Ламали і нам роги за передозовану критику, чистили мізки на пленумах і конференціях, бомбили гнівними приписами з високих інстанцій. Але не в цьому річ. Найбільша цінність тогочасної «Молоді» – то її романтично-піднесена атмосфера, особлива тональність газетного процесу. І, звичайно, – люди. Кожен творчий штик молодіжки взірця 80-тих був, безумовно, колоритною фігурою. А всі разом – чудовою кузнею журналістики.

Так сталося, що молода парость влилася в колектив ветеранів майже водночас. Навально і рушійно. Спочатку «старики» намагалися якось боронитися від нашої надмірної ініціативності і енергійності. А потім здалися, відступивши в іронічній позі дещо вбік. Поволі рутинність вивітрювалася, поступившись місцем свіжим вітрам, принесеним зі студентських майданів Львова і Києва. З двох шкіл української журналістики.

Ми, неофіти, застали тих, над чиїми листами-присудами мліли ще школярами – Йолану Дуду, Юрія Діка, Василя Черепаню, Людмилу Середу, Михайла Лендеєла. А раніше там були П. Скунць, В. Басараб, В. Вароді, М. Матола. Кити газетного і літературного моря, спочатку до них лячно було навіть обізватися. Але до честі редактора Василя Горвата, він дав нам у руки віжки, як рівним, більше того – всі умови для того, щоб виписатися, вихлюпнути з себе накопичений у студентських аудиторіях максималізм. Кожен прояв новаторства вітався не лише морально, але й гонораром (ми й заробляли не гірше, ніж наші колеги в дорослих газетах). Планомірно і терпеливо редактор шліфував нас на редакційних летючках і планерках, підігріваючи творчі амбіції і змушуючи потужно змагатися один з одним. Кожні збори (а їх було густо – комсомольські, партійні, профспілкові, товариства тверезості…) зводились до однієї мети – як завоювати читача, чим здивувати, допомогти. Власні і організовані публікації згідно плану – це було святе. Але не тільки цим жили молодозакарпатці. Кожен ще й провадив на сторінках газети і в житті обов’язкову акцію. Приміром, міжобласне змагання кукурудзоводів, допомога дитбудинкам, перекличка молодих вчителів, шефство над закладами культури, виїзний клуб зустрічей з молоддю в районах «Ватра». Він набув у області особливий розголос, комсомол України вивчав його досвід. Газета збирала активних розумних молодих людей певної галузі і надавала їх міркуванням цілі розвороти. Навіть у циганський табір навідувались. Це був час, коли читач і його газета справді були єдині. Журналістське слово важило не менше, ніж рядок офіційної директиви.

А якими були ми. Просто віри не ймеш як міг працювати молодий журналіст двадцять років тому. Будь-якого ранку редактор міг знічев’я кинути: «Пробіжися по Воловеччині і дай підвал у номер про готовність сільських клубів до зими. А заодно прихопи два-три виступи доярок і механізаторів». І пополудні ти вже чимчикуєш пішки від села до села Верховиною (автобусів катма), лякаючи записником голів сільради. А наступного дня, неголений, у стоптаних кросівках, кидаєш свої рясні записи, як карти, на стіл секретареві райкому. І крити ці карти йому нічим, бо ситуацію ти знаєш краще за нього і підлеглі його мнуться й бліднуть на червоному килимі. Дорогою накидуєш кістяк фейлетону, щоб раненько в Ужгороді продиктувати друкарці Оксані. Бо завтра чекає лист з Усть-Чорної – теща вносить розкол у сім’ю молодого афганця… Тоді такі факти круто розкручувалися в газеті і довго потім обсмоктувалися у відгуках.

Була якась розбишакувата вольниця в нашій газетярській роботі, відчайдушність і безкорисливість. Мало хто мав свою кімнатку, поневірялися по гуртожитках, ночували одне в одного або в героїв своїх нарисів. Це вважалося нормальним. Як і суперечки до хрипоти, дифірамби чи висміювання опусів. Походи на пиво і запівнічні дискусії про те, хто все-таки пише ліпше.

 Кожен писав по-своєму, тому й цікавою була газета.  Маса читачів шукали в «Молоді» не стільки заголовки, як прізвища авторів. Стилі, форми подачі матеріалів годі було сплутати. Майже кожен чітко окреслював своє творче реноме.

Вроджено інтелігентний, ретельно зважуючий як кожну свою репліку, так і кожен рядок Василь Кухта. Він не розмінювався на інформаційний дріб’язок, брав глибинні факти, занурявся в них, виважував, дозував кожен відтінок. В публіцистиці його була (і залишається) своя поетика, навіть синтаксис будував за особливими періодами. З ним можна було поговорити не лише про літературні тонкощі, а й про химерність людських відносин. Скельці його окулярів фокусували найдрібніші деталі. А деталь, в літературі – це Бог.

Зовсім протилежним був Василь Нитка. Моторний, всюдисущий, смішливий, невгамовно допитливий, контактний. І в письмі був оперативний, плідний, поривний. Писав рубленими, присмаченими діалектами, фразами, картинками. Вигадував кумедні заголовки на зразок «Пірнайте, вода тепленька!». Вже тоді він облюбував інтерв’ю, цей жанр йому найкраще вдавався. Він знав і любив село. Те, що нам доводилось відкривати собі на фермах і плантаціях, він сипав з рукава, на близькій нозі був з відомими головами і аграрниками. Втім однаково легко він знаходив мову з художниками, письменниками, начальниками, біля яких ми почували себе знічено.

Андрій Дурунда не мав такої репортерської спритності, він тяжів до образного освоєння фактажу. Робив свої кореспонденції, наче ткав килими. Любив писати про людей, надто дівчат, і добре знав цю тему. Він прийшов з маленького підхмарного села  Рекіти, і носив у своїх очах вибухову веселість, вразливість, печальний ліризм, нелегкий житейський досвід провінціала без протекції. Все це потім стане складним, загадковим мереживом його книг.

Осібно стояв мій земляк Іван Чоповдя, вирізняючись серйозністю, тверезим мисленням, коректністю і організованістю. Вимагав від себе і від нас відповідальності за написане і вчинене в командировочних мандрах, дотримання плану та інших норм редакційного процесу. Ми могли часом злукавити, десь підіграти чи переграти, він – ніколи. Тоді це здавалося нам консервативністю. Нині сам ловлю себе не раз на повторенні улюбленої Іванової фрази: «Все починається з порядності». А хіба не так. Він був вірний їй до кінця нашої спільної роботи. Завжди щедрий на ідеї, поради, співчуття, рівно доброзичливий до кожної нашої удачі, хоча ми далеко не щоразу відплачували цією монетою. Він був класичним заступником редактора, координатором газетного процесу, який щиро любив  і досконало знав. Таким він і нині є в «Новинах Закарпаття».

З буйних дібров гоголівської Полтавщини прийшов до нас Василь Зубач, привів його в газету я. Обличчя Шварценегера, руки матроса, душа дитини. Хіба не з коренів його видатного земляка плелися химерні мережива Василевих репортажів-роздумів, зарисовок-акварелей. Натура непересічна, несподівана, він незворушно, як Матросов на амбразуру, йшов на будь-який гострий матеріал. І водночас міг побачити лірику, романтику в буденній метушні обивателя. Фактура його публікацій була цупкою і щедро всіяною незвичними оздобами. Читач спотикався, зупинявся, обмірковував і далі читав, наче скакав по камінні гірського потоку. До слова Василь ставився, як до коштовного матеріалу. Однаково дбайливо, афористично і метафорично він писав виступи на збори чи виголошував тости на редакційних застіллях.

З останнім призовом  Львівського університету прибув Віталій Ящищак. Його ґрунтовна  підготовка і респектабельна професійність забезпечили йому швидку кар’єру. 

І нарешті – Василь Горват, редактор. Всі ми ходимо двома  берегами ріки життя. Можна різне дорікнути кожному. Але я цілком відповідально стверджую: в тому, що «Молодь Закарпаття» 80-тих була найвищим злетом закарпатської журналістики СССРівського періоду - головна заслуга Василя Горвата. Про його стиль і методи керівництва можна говорити багато. Головне, що ми ніколи не сприймали його як чиновника, функціонера. Він ніколи не затирав, не обламував творчу ініціативу. Навпаки, притягуючи на свою голову обкомівські блискавки, провокував нас на сміливість, гостроту, на вибухові речі. А в той час можна було дістати по шапці навіть за необачно вибрану тему, не те що за акценти.

Він був щедрим і поступливим до здібних, зате не жалував лінивих і недбалих. Не терпів панібратської демократії. В кров і плоть в’їлася його наука: «головне в публікації – знайти потрібну тональність», «читача треба здивувати, ошелешити», «заголовок – це як обгортка на цукерці», «гріш нам ціна, якщо ми не можемо допомогти людям» і т.д.

Був у нього особливий талант – визбирувати талановиту памолодь і мобілізувати, координувати її творчу енергію. Тонка кадрова політика його витримала перевірку часом. Молода генерація тогочасної «Молоді» – це нині редактори, заступники їх, письменники, заслужені журналісти України.

Так, Горват плекав нас, учив, виводив у люди… і ми йому за це сповна відплатили. Спочатку виклично кинули на стіл партквитки, потім спровокували невдалий переворот влади в редакції, відтак майже дружно покинули її. Втім, це був закономірно-еволюційний процес, діти виростали з коротких штанців, нагулювали м’язи. Я впевнений, якби якимось чином тоді зберігся колектив газети, та ще влився до нього свіжий струмінь – рівної їй зараз газети в області не було б. Та ба, все має свій цикл, свою долю. В тому числі й газети. Вони теж старіють, як і люди. І вмирають.

 Ми й зараз відносно ще молоді. Але тоді ми були молоді безоглядно, красиво, талановито. Навіть комсомол не міг це заглушити. Щоправда, від дав нам добрячий заряд скептицизму, хоч ми того й не просили. 

До речі, про молодість, про сучасну молодіжну політику, а точніше – відсутність її? Найпарадоксальніше, що молоді не потрібна «молодіжна політика». Це термін політичних стариків, вигаданий для самозаспокоєння і оберігання своїх позицій. На яку політику від дідів чекали, скажімо, Олександр Македонський, Наполеон, Гітлер, Ленін чи навіть Ісус Христос. Вони самі формували її. Інша справа, що за тоталітарного режиму заважали це робити, скувавши в рамки комсомолу. Зараз віжки відпустили, іншими словами – махнули на молодь рукою. І що ми бачимо: молодь заполонила банки, офіси, захопила телебачення, сцени, стадіони, видавництва і галереї. Молодь їздить на дорогих авто і будує гарні особняки. Молодь зібрала Майдан. Хіба це все могла їй дати чітко продумана молодіжна політика комсомолу. Це їй дала єдина політика – неприборкана сила природи. По-іншому – молодість. Лише б не заважали їй і вона витягне Україну з цього багна.

Мирослав  Дочинець