Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

- Як письменник приходить до рішення видавати книги, стати видавцем?

- Наш незабутній професор В. Здоровега у Львові казав: хочеш навчитися писати книги, розбирай їх по сторінках, як швець чоботи. У мене завжди був інтерес до цієї загадкової діяльності – творення книги. Наприкінці 90-тих мені набридло прислуговувати в кишенькових газетах, вирішив щось робити власною головою і руками. Так виникла видавничо-поліграфічна фірма «Карпатська вежа». На сьогодні ми видали близько 300 книг на шести мовах. А щодо поліграфії, то, приміром, на минулих виборах ми повністю обслуговували виборчий процес в області «Нашої України», ПРП і ще декількох партій.

- Що із виданого тобою найбільш цікаве для тебе?

– Романи Дмитра Кешелі «Чим би не бавилися пани…» і Андрія Дурунди «Дерево на вітрах», «Енциклопедія Мукачева», що є першою спробою систематизувати потужний, як виявилося, пласт видатних особистостей, пов'язаних з нашим містом. Ця книга розпочинає видавничий проект «Бібліотека мукачівця».

 

- Хто із авторів найнеординарніше, найцікавіше відреагував на вихід своєї книги?

- Молодий художник Михайло Сагун, який видав живописний альбом « Мукачево. Аромат часу і кольору» (з моїми текстами). Він передав його через друзів губернатору Лос-Анджелеса Арнольду Шварценегеру. Там він сподобався настільки, що замовили в цьому стилі великий презентабельний альбом про Лос-Анджелес. Він уже майже готовий, передбачається величезний наклад.

- Що у видавничому портфелі лежить тепер?

- Цікавий альманах пострадянської творчості двох поколінь закарпатських літераторів, котрим за 40 і 20 (проект Михайла Рошка). Ще один альманах (щорічник) мукачівського літоб'єднання «Рідне слово». Великий роман «Моя земля» Василя Ковача з Великого Раківця. Це вже його другий роман видається у нас. На виході книги свалявців – Івана Фотула та Кирила Ішковича. Різна краєзнавча література, третій том мемуарів делегата з'їзду возз'єднання Закарпаття Федора Сабова. Готуємо на замовлення Києво-Печерської лаври збірник про святих  Православної церкви Закарпаття. Книги місцевих авторів.

- Чим відрізняється "Вежа" від інших видавництв Закарпаття?

- Універсальністю, всеїдністю, бо така доля провінційного книговидання. Ми не відмовляємо нікому, беремося за будь-який наклад і, щоб здешевити книжку, часто поступаємося власним іміджем, наступаємо на «горло поліграфічної пісні». Бо наші автори – і школярі, і вчителі, і пенсіонери, і безробітні. І рукописи приймаємо в будь-якому вигляді – газетні вирізки, писані олівцем, навіть диктовані тексти. І на будь-якій мові. Є ще один зручний для небагатих авторів момент – з книгою починаємо працювати з символічним авансом. Крім усього, «Вежа» дешеве видавництво.

- "Провінційне" видавництво може задавати моду?

- Я б сказав, задає тон у літературно-культурному житті, формує творче середовище нового рівня. Наше видавництво давно стало своєрідним клубом людей,  що мислять і творять. 

- Хто із найбільш непровінційних за способом мислення,  манерою письма письменників видавався у тебе?

- Французький монах-гуманіст Мішель Рампельберг, який уже дванадцять років їздить на Україну з гуманітарною місією. Він видає в нас уже другу книжку своїх подорожніх нотаток. Це калейдоскоп незбагненних вражень, кумедних випадків, емоційних роздумів. Головні герої здебільшого наші чиновники. Написано настільки смішно, що хочеться плакати…Кілька років поспіль видається в нас пражанин Іван Матола. Йому за 80, але  декілька разів на рік він у нас з новими рукописами. Щоразу видає не менше 1000 примірників, він на цьому ще й заробляє.

- Веселі моменти, комічні історії, пов'язані з виданням книг, були?

- Зайшла якось бабуся замовити книжку «Три мушкетери» для онука на день народження. У книгарні вони продаються, але 25 гривень для неї дорого. 

- Ти веселий оптиміст чи іронічний песиміст?

- Я – реаліст, що з іронічним оптимізмом вірить, що все буде добре, якщо ти цього заслуговуєш.

- Легше працювати над чужою книгою, чи писати свою?

- Легше працювати над чужою книгою, ніж з її автором. Особливо з графоманом-початківцем, який хоче книгу за будь-яку ціну. Намагаюся пояснити, що книга – це не обов'язкова розкіш, що родині, можливо, продукти більше потрібні, ніж його книга. З цього приводу навіть афоризм з'явився: «Не мучся написанням книг – в книгарнях стільки вже готових». Нині видавничий парадокс у тому, що  можна написати книгу, знайти гроші, видати, але що робити з нею потім – невідомо. За межі області потрапити вона шансів немає, а в нас белетристику купують мало. Виняток – краєзнавча література, довідкова, добротний гумор, як у Чучки.

- У тебе дуже багато афоризмів. Яка із твоїх коротких фраз найточніше характеризує тебе як письменника?

- «Красне письменство. Красне слівце. Перекрасне мовчання». «До мене ввечері прийшла у гості Муза. А вранці назавжди пішла».

- А як людину?

- «Бути собою просто, але не просто оплатити це».

- У твоєму видавництві працюють надзвичайно красиві дівчата, гідні працювати в найпрестижніших модельних агентствах. За яким принципом ти підбираєш кадри?

- Виключно інтуїція і бажано чистий аркуш трудової біографії. Кадри здебільшого з центру зайнятості. Тут вони навчаються всьому, що треба, і дечому учать нас. Бо у видавництві немає жодного дипломованого спеціаліста. Але ми не тільки готуємо і друкуємо книги, альбоми, буклети, але й ремонтуємо складне устаткування, реставруємо старі книги, рекламуємо нові видання і допомагаємо проводити презентації.

- Як жінки впливають на твою творчість?

- Відповім своїми свіжими афоризмами: «За кожним успішним чоловіком стоїть жінка. А інколи – просто лежить». « Вона тобі сподобалася – так тобі і треба». «Ну, ну, і що нового ти чекаєш від нової жінки?!» «Трапляються жінки – як ліки, лише для зовнішнього користування».

- Ти завжди добиваєшся того, чого хочеш?

- Навіть більше. Я навчився хотіти того, чого можу добитися. Ця наука вартувала великих жертв.

- Зазвичай, режисери фільмів не можуть зняти відео кліп. Чим відрізняється спосіб мислення автора новел від погляду на світ автора афоризмів?

- Жанри – це умовне. Їх придумали не ті, що пишуть, а ті, що намагаються осмислити написане. Будь-який роман можна сконденсувати в новелі. Будь-яку новелу – в короткій фразі. Це відкрив ще Ісус Христос. Його вчення – це короткі новели, притчі, розбиті на ще коротші афоризми. Тому вони й стали крилатими, вічними. Щоб тебе почули, треба говорити тихо, коротко і загадково. Унікальне «новелістичне мислення» мали Стефаник, Меріме, Акутагава, Бйоль, Григір Тютюнник, Бунін. До речі, Толстой, цей епічний титан, більше часу затратив на написання книги коротких думок, ніж на романи. Я його розумію. Але ще більшого лаконізму досягають китайські поети, вони пишуть свої вірші на кам'яних доріжках…водою. Вражені читачі  лише встигають прочитати – і рими піднімаються в небо. Звідки й з'являються. У наш динамічний час на продукування текстів немає ні часу, ні потреби. А от влучний афоризм на злобу дня – це завжди вчасно і актуально.

- Крім усього іншого, ти ще й активно працюєш на ниві журналістики. Що приваблює письменника в газеті?

- По-перше, оперативність донесення інтелектуального продукту. По-друге, наклад, – 10000 читачів – це не 200 книжок, які ще треба розповсюдити. А головне – давня зачарованість  газетним процесом, неповторний аромат свіжого тексту. Газета, якщо ти володієш пером, може дати все –  ім'я, гроші, владу, та ще й задоволення. Це не стільки робота, як гра, авантюра, повнота існування. Хоча газета може й розбестити, зіпсувати. Бо газетою можна вбити не тільки муху. Зате я видаю найправдивішу і найчеснішу газету – оголошень.

- Зустрічі з відомими і цікавими людьми змушують більше працювати? Розмова з ким справила на тебе найбільше враження?

- З архімандритом Мукачівського монастиря отцем Василем Проніним, на жаль, покійним. Цей мудрець-схимник залишив по собі цілу гору книг і рукописів, але навіть у його теологічний працях я не зустрічав чисто релігійного начала. І запитав його про це. З його пояснень на все життя запам'яталися слова: «Думка про Верховну істоту не придумана, не нав'язана нам, вона дісталася нам у генах від предків. Через те людина, віруюча вона чи ні, – це вічне каяття, вічне відродження.» З тих пір, коли важко в житті, згадую цю людину глибокої мудрості і великого духовного подвигу, – і душа омивається спокоєм.

- Знаю, що ти брав інтерв'ю в незвичних, нетрадиційних місцях. Найекзотичніше місце розмови було?

- Я тоді працював у «Молоді Закарпаття». Після конкурсу лісорубів в Усть-Чорній ми гуляли в «Колибі». Мене запросила до танцю молода бібліотекарка. Зізналася, що охоче читає мої статті і несподівано почала розповідати про себе, про складні стосунки в її родині. Це незвичне інтерв'ю тривало рівно два танці.. Мене так вразило почуте, що я написав статтю «Нестиглі грона». Найцікавіше інше: чоловік, після того, як це прочитав у газеті, повернувся в сім'ю. А взагалі, інтерв'ю я фактично не беру, диктофоном ніколи не користуюся. Просто розмовляю, нотуючи найсуттєвіше. А потім відтворюю тональність розмови. Ніколи не тисну на співрозмовника, інакше він не розкриється. Але непомітно веду розмову в потрібне мені русло і провокую на одкровення. Журналіст повинен навчитися не стільки говорити, як мовчати. У мене були добрі вчителі, і моя військова спеціальність – «спецпропаганда і робота з полоненими».

- Від кого мрієш взяти інтерв'ю, а з ким не став би говорити? 

- Ніяких мрій стосовно цього. Відомі, публічні люди мене взагалі не цікавлять, бо там більше пози, ніж позиції, більше мудрування, ніж мудрості. З письменниками ще складніше: вони приємні й розумні люди, поки не починають говорити про свої книжки. Зате які перлини доль і розуму трапляються серед звичайних, «малих» людей, великих у своєму труді, терпінні, доброті, кмітливості. Вони і є моїми героями. Готую книгу «Школа крою і життя» – про людей, яких пам'ятаю, які мене чомусь навчили. Кожен портрет – окрема істина. Одним словом, школа життя. А з ким би не став говорити…Мабуть, з людиною, яка позбавлена бодай крихти самоіронії.

- Якби хтось записав розмову з твоїм автомобілем... Про що цікаве могли б довідатися ми?

- Про те, що я не шофер, а водій. Весь час забуваю як піднімається капот,  «ручняк» знімаю після сто метрів їзди і часто не пам'ятаю, на якій вулиці залишив автомобіль.

- Яке запитання Мирослав Дочинець-журналіст не хоче поставити Мирославу Дочинцю-письменнику? 

- Для чого мучитися написанням книг, коли в книгарні стільки вже готових?

- Багато твоїх крилатих фраз читачами видаються за свої. Ти можеш захистити себе від плагіату? 

- Коли циган хвалиться обновкою, його питають «де вкрав?». Те ж саме кортить інколи запитати літератора, коли зустрічаєш в його тексті гарну фразу.  Гігієни літературної творчості в нас не існує. Від плагіату вберегтись не можливо, та й не варто. На те і крила крилатим фразам, щоб літали. До речі, в мене  привласнили навіть ідею фестивалю «Червене вино» в Мукачеві, але я не ображаюся. Вона виявилася живучою і смачною. Мабуть, література полягає в тому, щоб повторювати на різний лад одне й те ж, бо люди забувають те, що читають.

- У тебе багато друзів?

- Так. І найближчий, найвірніший Педро, спаніель. Настільки, що я не достойний такої щирої дружби.

- Яку книгу ти хотів би почитати вголос у компанії друзів?

- Проповіді святого Павла, прозу Буніна, Паустовського, Сергія Довлатова.

- Пародію чи епіграму на кого із письменників пишеш тепер?

- Ні те, ні інше, бо ці жанри несуть елемент критиканства, суддівства. А я нікого судити не хочу, принаймні публічно. Радше – дружні шаржі, іронічне приятельське попліскування по плечу. У наш раціонально-стрімкий час газети втратили деякі жанри – нарис про людину, фейлетон, дружній шарж. Ось я і вирішив відновити останній. Про наших політиків, письменників, навіть про газети. Наприклад: «Хто сказав, що «Фесту» вже фестець…» Або: «Який центр Європи, така і «Європа-центр». Чи про свою газету: «Новини Мукачева» вже не газета, але ще не новини».

- Дуже вдало ти написав про Сергія Федаку: він дійсно то тут, то там. А де частіше Мирослав Дочинець?

- Там, де серце. Серед своєї колекції картин, книг, кераміки, дерева, старовинного інструменту. Або на своїй «дачі» біля гірської річки в селі Лісарня. Весь вільний час минає у майстерні або в саду. Це та благодатна гавань, про яку в Святому письмі сказано: «Приведу тебе до тихої води…» Саме в ці години відкривається небо і спадає Божа роса – думки…Ледве встигаєш записувати.

Запитував Василь Кузан