Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Держава тут – третій зайвий

Про Мукачево завжди говорять напівжартома, але дуже серйозно, що воно не перше, але й не друге в області. Місто завжди було і є своєрідне. Горде. Поки Ужгород "б'є себе в груди", що це місто європейське, Мукачево поступово, "тихою сапою", але невідворотно ним стає. Та ще й на тлі нинішнього торгашеського цинізму пише вірші, співає пісні, організовує виставки. Фестивалить. І не залишає нікого байдужим.

Такий же неповторно мукачівський менталітет має й видавництво у місті над Латорицею "Карпатська вежа". Книга – не найлегший і не грошовитий заробіток, і все-таки воно працює вже шість років. Виграє тендери на друкування бланків, поліграфічної продукції для найсерйозніших установ краю. Зароблене пускає на те, аби кожен місцевий автор міг якнайдешевше видати свою книгу. І аби кожен читач міг якнайдешевше її отримати. Усе роблять "по-домашньому", про своє місто і для потреб міста. Тільки протягом минулого року  - 35  книг.

 

"Не плачеться" про книговиданнядиректор, головний редактор "Карпатської вежі" Мирослав Дочинець

– Наше видавництво провінційне. Як би хто не трактував це поняття, я його не соромлюся, бо провінція – то благодатна місцина. Як казали ще древні римляни, генії народжуються  в провінції, а помирають у Римі. 

Серед закарпатських видавництв, і  "Книжковий Миколай – 3" ще раз це підтвердив, з неужгородських видавництв чомусь лише ми одні "випливли" у цій "ринковій круговерті" і зачатках книговидавничого бізнесу. Були спроби ще у двох видавництв у Мукачеві, в Хусті, Тячеві, Сваляві, але, мабуть, вони зрозуміли, що на цьому бізнесі не зробиш ні великих грошей, ні солідного іміджу. 

Ми ж, і кажу це з впевненістю, працюємо і розвиваємося. За ці роки "Карпатська вежа" видала 87 книг, більшість з них за останні три роки, бо починали ми з послуг оперативної поліграфії. Зараз книговиданням займаємося з усе більшим зацікавленням – книга продукт зачарований, і якщо хтось підпав під ці чари, то назавжди. Як казав Горький, хто не цікавиться книгою, той євнух. Концепція нашого видавництва: утвердити книгу в провінції, аби вона стала інтелектуальним продуктом, товаром і навіть продуктивною силою.

– Відомо, що передував першим вашим книгам мало не анекдотичний випадок, вартий, принаймні, оповідання, коли одна мукачівка принесла вам зошит з віршами, які їй надсилав засуджений  із зони, і ви "вручну" підготували збірку, покриваючи обкладинку лаком для волосся "Прелесть". Але якщо серйозно, чому взялися за цю важку і не дуже вдячну працю?

– Це було давно. Батько приніс із шкільної бібліотеки списані книжечки. Я відклав іграшки і взявся ці книжки підклеювати, підрізати, малювати відсутні обкладинки. Читати я ще не вмів. Минув час і я вже не тільки читав і захоплено збирав книги, але щось і сам писав. Ми, неофіти 80-тих, важко входили в літературу. Маю на увазі своїх побратимів по перу – Петра Мідянку, Василя Кухту, Андрія Дурунду, Василя Зубача, Юрія Клованича, Василя Кіша. На шляху до перших збірок стояли такі потужні редакторські сита, що через них наші благенькі віршики й новели просівалися роками. Зараз за спиною ( чи за душею ) в кожного якийсь літературний доробок, але оте священне таїнство першої збірки назавжди закарбоване у підсвідомості – як спалах творчої перемоги над безжалісною партійно-свинцевою видавничою машиною. Видаватися тоді було настільки важко, наскільки престижно і матеріально вигідно. За свою першу тоненьку книжечку оповідань "Гірчичне зерно" я несподівано отримав гонорар, на який побудував фундамент будинку.

Мукачевом довго блукав привид книговидавництва. Колись тут були три потужні друкарні, які видавали книги. Я тримав їх у руках, вони добротно видані і не дивно, що потрапляли в Прагу, Будапешт, Відень. Своє  видавництво і власна друкарня були й у монастирі. Його книгами користувалися Михайло Драгоманов, Іван Франко, Бакунін. 

Був колись у Мукачеві й потужний літературний рух, поет Андрій Карабелеш видавав літературний журнал "Наши стремления". Нуртували  літературні студії, відомі в 50- 60-ті роки, коли їх очолювали  гранди – Юрій Мейгеш, Лука Дем'ян, Йосип Жупан. Ці студії відкрили такі імена, як Вільмош Ковач (нині  угорський класик), Людмила Кудрявська, Дмитро Кешеля, Григорій Колотуша, Микола Матола, Іван Чопей, Василь Пагиря, Марина Діордієва, Юрій Зафесов ( живуть і видаються в Москві), Ольга Перфілєва (Італія).

Потім десь на два десятиліття в літературній царині настав час  нігілізму і лише років 5 тому буквально вибухнула, до того ж з наростаючою силою, цікавість до літературної творчості. Це дуже цікаве явище, бо мало хто займається творчістю у наш прагматичний, діловий і цинічний час. У Мукачеві  створена літературна студія "Рідне слово", котра нині нараховує близько 50 чоловік – це пенсіонери і студенти, учні і офіцери, медики, бізнесмени, інтелігенти. Близько 20 з них вже прийшли до власних книг, інші готують рукописи. Ми вловили цю потребу і почали з ними працювати, перші книги цих людей з'явилися саме у "Карпатській вежі". Здебільшого це були дешеві, поліграфічно прості видання. Які часи – такі книги. Свого часу Маяковський за ніч писав на сигаретних пачках поему, ранком закидав це в друкарню, а увечері забирав готові книжечки з обгорткового паперу. Щось подібне було і з нами. Ми вчилися і росли разом з нашими авторами.

– Але ж до хороших авторів і цікавих творів потрібні ще й чималі гроші…

– Ми виробили власну дуже просту і дієву схему. Автор приносить мінімум грошей – хоч кілька десяток чи сотню гривень. Ми починаємо працювати з рукописом, а за гроші купуємо папір, витратні матеріали і друкуємо бланки, етикетки, цінники, буклети, візитівки  – поліграфічну продукцію,  котра добре розходиться. Тобто автор рукопису кредитує наші поліграфічні роботи і його гроші "крутяться", "заробляють", і таким чином  знижується собівартість майбутньої книги до мінімуму. Автору не доводиться їздити в Ужгород, за невелику суму він може видати книжку на будь-який смак і фінансові можливості, довільним тиражем.

Маємо власну поліграфічну базу, замкнений цикл. У разі необхідності співпрацюємо з ужгородською фірмою "Борнео", приватним друкарем Романом Повчом. Зрештою, все, що вони нам допомагають, вже навчилися робити і самі.

Також ми ремонтуємо старовинні книги – релігійні, краєзнавчі. Їх багато приносять нам з архівів, приватних бібліотек і особливо з церков, релігійних общин із довколишніх сіл, сусідніх районів.  Цим займаються у нас двоє чудових фахівців – мати і донька Людмила і Мирослава Білас, які беруться практично за будь-який ремонт. Нечесна приватизація свого часу знищила  їх маленьку майстерню "Обкладинка", а ми відродили її при нашому видавництві. Приносять до нас навіть книги на пергаменті, обтягнуті бичачими шкірами. Іноді з однією такою книгою треба працювати місяць-два.

– А як же спонсори?

– Власне, слово спонсор мені і не дуже подобається, бо спонсор – це людина, котра має зі своєї допомоги якийсь зиск. Хоча добре було б, якби знаходились хоч такі, хто рекламував би через видання книг свою фірму чи створював собі добрий імідж, або й реалізовував книги, навіть за межі області, а потреба в закарпатських виданнях є у Києві, Львові, Івано-Франківську та й в інших регіонах. Там чимала наша "діаспора", котра хотіла б купувати закарпатську книгу. Проте спонсорство глохне, все більше грошей "вибиває" від них влада для  посилення своєї хиткої рівноваги. Ще гірше, що немає меценатів – людей у яких безхитрісний, не грошовий інтерес до книги,  культури, до інтелекту. У Мукачеві, вважаю, є лише троє людей, котрі відгукуються на потреби авторів самовиразитися в книзі  – це передовсім Василь Петьовка, директор трикотажної фабрики "Мрія" Галина Гороховська, директор лижної фабрики "Фішер-Мукачево" Василь Рябич.

– А західні гранти не пробували "пробити"?

– Надто клопітно і невдячно. До того ж, за ними треба ставати в чергу в Києві, в Ужгороді, а ми на відшибі. Є один француз, який упродовж 10 років їздить на Україну. Він зацікавився нашим видавництвом, для початку хоче видати свою книгу "Україна очима француза", а потім допомогти з серією місцевих книг. 

– Якщо зовсім чесно – хочеться, аби влада замовляла у вас видання, кидала гроші?

– Ні, я ніколи не був прихильником такої лінії в бізнесі. А  для мене книговидання ще й бізнес. Я тривалий час працював журналістом і добре знаю, що коли влада платить, то за цим обов'язково піде схиляння до прислужництва. Мій батько каже: хто з панами оре, той задом волочить... 

На "Книжковому Миколаєві-3" хизувалися стендом книг, виданих за сприяння обласної держадміністрації. У фаворі одні й ті ж видавництва, одні автори. Товсті "цеглини", розкішні альбоми... Я християнин і видавець, але вважаю за гріх у той час, коли народ напівголодний, будувати за народні гроші безліч церков і видавати шикарні фоліанти, кожен з яких тягне на місячну пенсію. Ніде таке не робиться. Не вважаю взагалі доброю тенденцію, коли  влада дає гроші видавництвам. Під такі роботи завжди виставляються завищені тарифи, гроші "розчиняються" або освоюються на власний розсуд керівниками. Краще видати не одну помпезну книгу, яка невідомо де осяде, а 20 –30 скромніших.  Фінансувати потрібно бібліотеки – від сільських, шкільних, студентських і далі, розвивати програми закупівлі книг, у тому числі в місцевих видавництв, як це роблять Америка, Франція і починає робити Путін. І, звичайно,  треба стипендіями, грандами, преміями допомагати авторам. Навіть у небагатій Румунії письменник-професіонал спокійний, що раз у два-три роки нація дасть йому можливість видати книгу – продукт національної культури і духовності. А в яке видавництво віднести рукопис – його справа, а не влади. Бо книга – це інтимний продукт автора і видавця, держава тут третій зайвий.

–  Які тиражі у "Карпатської вежі" ?

– Від гомеопатичних, тобто таких мінімальних, які не дозволить собі жодне ужгородське видавництво, до кількох тисяч. Були навіть видання по 10, 30, 50 примірників. Відмовили лише раз – бабці, котра хотіла видати "Трьох мушкетерів" Дюма на іменини внуку в одному екземплярі. Хоча маємо авторку, яка підготувала в нас уже третю книжку в єдиному сигнальному варіанті. Виїде за кордон і тиражуватиме їх там.

Я не бачу нічого принизливого в малих накладах. Навіть Іван Бунін, лауреат Нобелівської премії, видавав свої геніальні книги по 300-400 примірників, сам продавав їх, однак половина їх так і залишилися  після смерті в нього під ліжком. Книга - це все-таки елітарна річ і щодалі, як не прикро, стає більш елітарною, бо багато хто не може собі дозволити її купити.

–  Реалізація – це завжди проблема авторів чи й ваша?

– У нас вже роками сформовані добрі стосунки з книгарнями. Також є своя мікромережа розповсюдження. Допомагаємо авторам, зводячи їх з людьми, котрі розповсюджують газети і можуть за мінімальну націнку продавати й книги. Тисячні тиражі двох дитячих книжок Василя Галаса радо закупили перед святами підприємства. Гарні стосунки з дитсадками налагодила Маргарита Меденці. Також маємо контакти з іноземними фондами, що базуються в Києві, Львові і щомісяця цікавляться тим, що ми видаємо. Вони навіть замовляють книги, які лише готуються до друку, і це теж критерій потрібності наших видань. Допомагаємо авторам проводити презентації  нових книг у міській бібліотеці, організовуємо відгуки в пресі. 

Книги мають дивовижну властивість знаходити стежки до читача, я ще не чув, аби хтось видав і нарікав, що це тягар. Здебільшого треба додруковувати додаткові наклади. Маємо достовірні підтвердження, окремі з наших книжок є  бібліотеках Конгресу США,  Ватикану, в Путіна.

Хоча загалом, вважаю, найбільша проблема нині – не видання книги, не пошук авторів чи грошей, а розповсюдження. Є споживач, є автори, видавці, але немає української книги через її дороговизну і руйнацію мережі книгорозповсюдження. Держава її вже ніколи не відновить – та й не треба,  це справа приватників. Ринок подбає про себе. У великих містах ці структури вже "зав'язуються", а до нас ще не дійшли. 

– А цікавитеся, що відбувається з вашою книгою після її виходу?

– Звісно, надто, якщо книга нам подобається, якщо вважаємо її наперед "приреченою" на успіх.

– І багато у вас таких?

– З останніх можна назвати роман Дмитра Кешелі "Чим би не бавилися пани…". Її дуже добре зустріли читачі, критики, преса, це підтвердив і "Книжковий Миколай". За три місяці 500 екземплярів майже розійшлися. Почали надходити прохання-замовлення з Києва, Львова. Готуємо друге видання. Чи не всі медики Закарпаття хотіли б мати книжку Юрія Кохана про зародження і розвиток  крайової медицини. Гарно пішла книга місцевого композитора і співака Ігоря Білика "Новий день", чудово проілюстрована юними художниками Мукачева. Чималий інтерес до невеличкої книжечки "Поради закарпатського винороба". Це ми попросили викласти ази свого мистецтва багаторічного призера мукачівського фестивалю "Червоне вино" Михайла Митровича, який робить на основі вин ще й лікарські трунки.

– Ви беретеся практично за будь-яке видання, не відмовляєте авторам. Але як же це все продавати і як бути з тим, що подаєте суспільству?

– Історія неодноразово доводила, що  речі, які не сприймалися, відверто шельмувалися, з часом ставали певними стандартами в літературі, мистецтві. Нинішня книга "Карпатської вежі" через якийсь час теж може стати цікавинкою для мукачівців, для всієї області рідкістю. Якщо людина створює якийсь текст, то це документ людського інтелекту, код людської душі, емоцій. Він має право на життя. 

– Якою ж є міра вашого втручання в текст?

– Мінімальною. Просто виправляємо помилки, а зміст, стилістика – це авторська індивідуальність. А отже, все написане – на совісті автора. Я сповідую в книговиданні абсолютний демократизм. З однаковою увагою розглядаю рукописи як репресованого націоналіста, так і мемуари комуністичного діяча чи "стихы" русина. Це ж наші люди, це наша потолочена історія.

– Яких, на вашу думку, авторів відкрила "Карпатська вежа"?

– Це, мабуть, автор дитячої літератури, який пише російською мовою, Василь Галас. Він видав у нас вже три книги, четверта в роботі. Їх охоче замовляє східна Україна, російські видавництва готові їх перевидавати масовими тиражами.

За останні півроку буквально вибухнув як поет офіцер запасу Михайло Шушкевич. Роками він працював у шухляду, хоч поезія надзвичайно душевна. Готуються дуже гарні збірочки молодих поетес, працівниць "М-Студіо" Тетяни Ратушняк та Наталки Гордійчук. Є цікавий автор з Іршавщини Василь Ковач, який пише романи. Подав нам вже третій рукопис. Тоді як за останні десять років на Закарпатті, мабуть, не вийшло жодного сучасного роману. Маємо автора легендарної долі  Івана Меденція. Пройшов кілька воєн, пережив кілька режимів. На війні йому хотіли присвоїти звання Героя, але не дали, бо виявили, що він взагалі не складав присягу Радянській Армії. Його книга "Грім з ясного неба"–  дуже жива, суперечлива, жорстка публіцистика. З висоти свого досвіду Меденцій оцінює події різної давності, не рахуючись з жодними політичними авторитетами. Іван Попович – чиновник, який давно працює у владі. Виклав свої службові спостереження у житейських новелах. Вийшли вже дві книги. Відкрили ми й талановитого поета-афганця Валерія Степанова. 

– А книги Мирослава Дочинця?

– З цим складається як за приказкою: голка ходить гола. На своє не вистачає часу і навіть бажання – коли з'явилися можливість, доступ – втратилася гострота бажання. Та кілька книжечок вийшло -  "Дами і Адами" , "Гра в ляльки". Преса оцінила їх схвально. З'явилася і впорядкована мною книжечка мукачівських анекдотів і притч – потужний житейський гумор від такого собі місцевого Ходжи Насреддіна. Асоціація українських письменників, що діє на тих же засадах, що й Національна Спілка письменників (тільки без нинішніх чвар), запропонувала мені стати її членом. 

– А чому до вас ідуть такі автори "з іменем", як Дмитро Кешеля?

– Мабуть, тому, що в душі він мукачівець, вся його творчість закорінена в примукачівські глибини. Та й каже, що тут його зрозуміли як творчо, так і фінансово. Ми творили його книжку не стільки в друкарні, як під крислатим горіхом на його клячанівському маєтку. Тільки тут я по-справжньому зрозумів стихію його збитошної прози.

– Ви шукаєте авторів чи вони шукають вас?

– Здебільшого, шукають нас – автор чіпляється за автора і виникає ефект снігової кулі. Є у нас автор, який видав понад 20 книг – краєзнавець Василь Пагиря. П'ять книг -  медик Іван Щадей. Навколо "Карпатської вежі" створився своєрідний клуб авторів, людей літературних і довколалітературних.

– Чим же ви відрізняєтесь від інших видавництв?

– Мене завжди вражає, і в цьому ще раз переконався на "Книжковому Миколаєві-3", що кожна видавнича структура краю має своє обличчя, навіть аромат, барву, смак своєї книги. Видавництво "Закарпаття" – гранд, який працює над серйозною, класичною літературою, там "крутяться" чималі державні кошти. У "Мистецької лінії" – книга модерна, елегантна,  але й дорога. Шкода, що вони обмежуються певними ілюстраторами,  схожість швидко приїдається. Книги різні, а видані за однією схемою.  Валерій Падяк потужно і грунтовно оре  карпаторусинську  ниву. Ребрикова "Гражда" вміє порадувати видобутим із закапелків раритетом. "Карпати" тихою сапою продовжують стругати добротну традиційну закарпатську книгу.( До речі, перше видавниче практикування в студентські роки я проходив саме тут, у редакції Петра Часта).

Ми ж вирізняємося тим, що "Карпатська вежа" робить дешевші, утилітарні, доступні, прості і "домашні" книги. Вражати світ поліграфічними раритетами – дорого і не цікаво. Зате маємо інші проекти – створити "Бібліотеку мукачівця," аби кожна книжечка цієї серії стала цікавою і потрібною для всіх жителів міста. Це, звісно, краєзнавчі книги,  зокрема, я  готую "Маловідоме Мукачево" (для нього вже зібрано багато матеріалів, листівок). Працюємо з Василем Пагирею  над ґрунтовною  енциклопедією відомих мукачівців усіх часів. Також хотіли б видати антологію місцевої новели, гумору, видання про архітектуру міста, про наших письменників, художників тощо. Плануємо збірник "Ітелект-клуб Мукачева".

– То все-таки, чи можна нині заробляти на книгах?

– Автор може заробити лише коли має менеджерську жилку у характері. Тих, котрі хоч певною мірою живуть з цього, в області, може, чоловік з п'ять. Але кожен має власну схему. Здебільшого, такий автор вміє знайти спонсора, якому віддає частину тиражу або ж всіляко допомагає йому у створенні іміджу. Продають свої видання одні в санаторіях, інші в школах, студентських колективах чи навіть у корчмі, як це успішно робить Павло Чучка.  Видавництво ж мусить, хоч і мізерно, але заробляти в будь-якому випадку, інакше це буде хіба дорога забавка. Але тоді не буде видавництва, а отже, – і книг.

Лариса Подоляк