Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

- Чим є для вас література?

- Грою. Грою в тексти. Ми, чоловіки, - дорослі діти. Один мій приятель, майже шестидесятилітній, щовечора йде грати у настільний теніс. Другий  заради розваги спокушає молоденьких панночок. Третій любить бавитися з депутатським мандатом. Я ж граю в слова, і гадаю, що це не найгірший матеріал для самовираження. Важко придумати нову мелодію, новий відтінок кольору, вивести нову формулу. Зате зі словами комбінації нескінченні. Недарма, напевно, Слово взяв собі за зброю навіть Бог...

- А хіба вся література не зводиться до кількох сюжетів, які просто перетасовуються?

- Мене ніколи не цікавили сюжети – хто, коли, з ким, як. Мене цікавить – чому? Чому в душі народжується момент істини, коли людина підіймає очі від землі до неба. Мене цікавить пошук людиною головного – свого призначення на цій землі.

- Це ви досліджуєте у своїй творчості?

 

- Ну, творчість у Верки Сердюки, а в мене робота для власного задоволення і деяких вибагливих читачів, коли вони є. Бо останнім часом літературне заняття стає дедалі елітарнішим. Хоча час від часу до мене на роботу заходять диваки і кажуть, що хочуть купити книжку. Спочатку я не одразу розумів, що мова йде конкретно про мої книги. Можливо, тому, що я ніколи не пишу "для когось",  мені взагалі не важливо, чи це читатимуть.

- Для чого тоді писати?

- Цікаве запитання. І не менш цікавий факт, що Ісус не залишив по собі жодного написаного слова. Лише одного разу він  щось накреслив на піску і одразу ж стер сандалею. Напевно, це дуже відповідально – пускати в світ слова. Це має бути щось дуже особистісне. Першу книгу, ще в юності, я писав для уявного партійно-суворого рецензента – скільки крові нашої вони націдили. Другу – для редактора, який терпеливо вів мене підводними видавничими рифами. Третю вже насмілився писати для читача. А далі хотілося писати для себе. Дякуючи Богу, мені не потрібно заробляти на життя пером. 

- Літературна праця – приємна, складна, важка?

- І страшна. В Коцюбинського є новела "Цвіт яблуні". Письменник ховає свою маленьку донечку. Вона у віночку лежить у крихітній труні, цвіт яблуні лягає їй на личко. А батько, забувши на мить про розпуку, починає розмірковувати як би він описав цей образ. Це страшно. Ось чому митці називають свою роботу солодкою каторгою.

- Який ваш улюблений жанр?

- Літературно-філософсько-психологічна зарисовка. Це можна назвати новелою, історією, мініатюрою чи просто короткою фразою.

- Можна процитувати щось із останніх?

- Будь-ласка.  "Думки у тебе не настільки свіжі як білизна"... " Нарешті зрозумів я: в розкошах її не втопиш". "Думки жінок беруться прочитати лише неписьменні". "Гадаю, що найбільше Бога тішать наші плани на майбутнє"...

- Яка з чужих книг у вас на нічному столику?

-  "Досліди" Мішеля Монтеня. Можу навіть не відкривати її, але вже від самого томика випромінюються чари потужної буденної мудрості. Перечитуючи його, розумієш, що добре написана фраза – це оргазм для мозку.

- А який власний рукопис на робочому столі?

- Їх декілька, і вони дуже різні. Це матеріали до книги "Маловідоме Мукачево" – документи, крупинки історії, цікавинки, портрети, старовинні світлини. На підході до видання збірка нарисів і образків про реальних людей, яких об'єднує те, що вони спохопили момент істини у течії долі, побудували власну систему координат у цьому непростому світі. Тут і професор, і чернець, і бомж, і колекціонер, і винороб, і емігрант, і вуличний філософ... Є ще книга, що пишеться майже кожного вечора – цікавий епізод, уривок фрази, схоплений образ, коротка сповідь, навіяні тишею думки після веремії дня. Це чесна і інтимна писанина. Якщо видаватиму її, то так і назву – "Вечірня книга". Хотілося б привести до ладу розтрясену по газетах, зошитах і клаптях малу прозу. Взагалі дуже шкода, що в пишучої ( та й читаючої) молоді згасає, вивітрюється інтерес до новели. В Японії, до речі, нині найпрестижніша національна літературна премія – за новелу. Бо це справді основа всієї прози, літератури. Та ж Біблія – перша збірка новел. Та й за нашими спинами такі достойні оповідачі, як Потушняк, Маркуш, Дем'ян, Станинець, Чендей...

- Чи допускаєте чинність поняття "закарпатська літературна школа",  як воно існує в крайовому живописі?

- Можна, звичайно, сказати, що всі ми, прозаїки, свого часу очищалися Чендеєвим "Березневим снігом", а поети освячувалися Скунцевим "Розп'яттям". У пору нашого неофітства до авторитетів ставлення було дуже шанобливе, майже побожне. Але замикання на регіональних патріархальних традиціях зіграло б лиху службу. Хіба не це віє з широко розрекламованої антології закарпатського оповідання. Немає в нас "домашньої літшколи". Солідною професійною школою літературної роботи для  українця можуть бути Франко, Леся Українка, Сковорода. А в нас фактично й не "творилося", передове духовенство паралельно з проповідництвом займалося просвітительством, "будило" сплячих. Тут більше локальної патріотичної гордості. Авторитети минулого для молоді штучні, екзотичні, мало зрозумілі.

- Чи були у вас вчителі, що благословили вас у літературу?

- Мабуть, що ні. Хоча...У студентські роки я дуже захоплювався Володимиром Яворівським. Настільки, що написав пародію одразу на його три книги. І наважився надіслати йому. Через два тижні вона з'явилася в журналі "Україна". У перший рік роботи в "Молоді Закарпаття" показав декілька своїх етюдів Івану Чендею. Він не коментував їх, лише на полях рукопису написав "Ви – письменник". Мої опуси в газетах схвально оцінював Юрій Станинець, двоюрідний брат мого діда.

- Ви вже знаєте як треба писати?

- Ні, звичайно, але є троє вчителів, до яких прислухаюся. "Писати треба дуже коротко"(В. Стефаник). "Писати треба дуже просто"( І. Бунін). "Писати треба по можливості погано"( В. Єрофеєв). 

- Вдається?

- Особливо останнє. Але процес лікнепу триває. Колись у Львові  професор журналістики Володимир Здоровега радив нам: учіться писати так, як шевці вчаться шити чоботи, - розбираючи старі. Відтоді я дуже повільно читаю. Буває, деякі речення по три-чотири рази. Стиль – це душа твору. Прозова фраза повинна бути схожа на виноградину з благородного грона. Такою ж прозорою, соковитою і ароматною. Світитися зсередини. Енергетика прози досягається не епітетами, не добірним фактажем, а силою, простотою і таємничістю образу. Як на мене, то в повістині Паустовського закодовані в слові Лувр, Прадо, Дрезден, Ермітаж і всі інші галереї світу.  Недарма його номінували на "нобеля."

- А кого б у крайовому літконтексті ви номінували найвищими регаліями?

- Судити про творчі потенціали зараз важко, професійно  віддатися творчій роботі більшість письменників немає можливості. Та й книги виходять кулуарно, малими накладами. Про метрів не будемо, вони сповна визнані державою і громадськістю. Скажу про моє покоління. Подобається ранній Кешеля, його новели – як словесні вишивки, писанки. Жодного зайвого вузлика, мазка. Лише гола любов і світла печаль. Зараз він епічніший, багатослівніший. З дев'ятого класу впритул слідкую як із дітвака-віршомаза в потужного Поета виріс Петро Мідянка. Петро  з грецької – скеля. Він по правді окремішня скеля у текстовому просторі новітньої епохи. Його тіснять географічні, мовні, ментальні і тематичні рамки. Він уже творить навіть не тексти, а витворює власний енергетично-словесний код, який посилає тим, хто вміє бачити і чути...У приборжавській провінції плекає добру інтелектуальну літературу тонкий естет Василь Кузан, і запас росту в нього чималий. Серйозно, з послідовним проникненням у духовні кореневища нашого етносу працює Василь Кухта, не занурюючись у богемне шумовиння. По-європейськи наблизив до нас європейців Іван Петровцій, пораз  підозрюєш, що його вишукані переклади ліпші за оригінали. Мені цікавий  гумор Павла Чучки, Тамари Керчі,  Василя Зубача, Олександра Гавроша. Професійно і самовіддано тягне свою прозову борозну Андрій Дурунда. Ці люди не випадкові в нинішньому літературному процесі, а завтра будуть визначати його. Шкода, що від нас пішли в закордон такі талановиті люди, як Степа з Тячева і Кішко-Луцишина з Ужгорода.

- Що означає для вас нині статус "професійний письменник"? Який він і хто він?

- Який і хто? Приміром, Володимир Фединишинець та Іван Хланта. Ці люди справді поклали свій писемний труд на вівтар літератури, і за це достойні у нас час спотворених цінностей найвищої поваги. Бо це свого роду жертва – відкинувши легше заробітчанство, писати кожен день, публікуватися, видаватися. Добре, коли їм вдається якось жити зі своєї праці. Відрадно, що держава вшанувала Хланту почесним званням, але дуже прикро, що не спромоглася видати своїм коштом бодай книжчину вибраного для 60-літнього Фединишинця. Ювілейні зустрічі йому організовували тільки бібліотекарі, такі ж бідні, як і він. Коли кажу про бібліотекарів, то хочеться зужити гарну русинську приповідку – "сятили'бися", бо  сьогодні  безкорисливо літературою піклуються, проштовхують її до читача і возяться з письменника лише вони.

- Якою б мала бути тут роль держави в ідеалі?

- Зауважу ще раз: справжня література - річ елітарна і зовсім не обов'язкова. Та якщо нація бодай трішки себе поважає, а держава цінує інтелект ( без нього немає нації), то інтелект треба оберігати, культивувати. Ні, не подачки від випадку до випадку потрібні письменникам, щоб купити їх лояльність.( Письменник – це вічний опозиціонер до бездушності устрою, моральної розбещеності суспільства, духовного нігілізму, авторитаризму). Тут потрібна системність у двох напрямках. По-перше, держава купує інтелектуальний продукт професійного письменника через стипендії, гранди, програми, видавничі проекти, організацію творчих заходів. По-друге, фінансує розвиток бібліотек усіх рівнів, які замовлятимуть і купуватимуть книги письменників, в тому числі регіональних. Все інше відпрацює ринок. Хтось буде успішним, хтось не дуже, а хтось переведе свою творчість у ранг хобі. Зараз ті, що біля кормила, видають по кілька книг щороку, не знаючи, куди їх діти, а збірки Мідянки немає в бібліотеці, бо він і сам їх немає. Мукачівський прозаїк Василь Греба не видавався п'ятнадцять років, бо йому принизливо просити на це гроші...Школярі, студенти марно шукають книги місцевих авторів. Автори є, а книг немає. У Мукачеві на п'ять книгарень і десять бібліотек – двоє членів письменницької спілки, з яких лише один видається мізерними накладами власним коштом. Недавно з'явилася нова двоповерхова книгарня "Літера", що могла б прикрасити будь-яку столицю. Так от, серед тисяч томів тут лише десяток-другий українських книг. Про яку націю, про який інтелект ми говоримо?! Дивно, що Чорномирдін ще не ставить у нас резолюції на президентські укази...

- Але ж було інакше, був культ книги..

- Так, бо книга була ідеологічним продуктом. По-друге, в людей був надлишок вільного часу – не було бізнесу, дач, машин, обмаль телевізорів. Їх треба було чимось зайняти, крім горілки. Інтелігенція справді читала, гарні книги були в дефіциті. Письменників підгодовували і партія, і комсомол, і Спілка, і влада, і товариство "Знання". Пригадую, як бригада літераторів їхала до вівчарів на полонину. Дорогою у кожному селі – гостина, пакунки на дорогу, гонорари в конвертах. У вівчарському стані  ледве могли фіглювати з доярками. Але той відносний матеріальний комфорт був ніщо з духовною несвободою. Не дарма письменники першими стали розхитувати систему тоталітарного мислення. Нині один продає книги у фойє, другий вчителює, третій заробляє пенсію держслужбовця. Але ніхто не ремствує, щоб повернулася вчорашня "ситість". Аби книги видавалися, бо інакше письменник зачахає. 

- Ваше ставлення до політики, чи маєте до неї якийсь стосунок?

- Ні цивілізованої, ні продуктивної політики на Україні поки що немає. У Києві  - демонстративне пожирання одні одних, а заодно й національних багатств. ( На їх тлі Павло Лазаренко – казковий "мальчиш-плохиш"). А в провінції – все це дублюється примітивніше, грубіше, тупіше. Спочатку це людей смішило, потім обурювало, зараз просто мерзить. Шкода, що такий мирний і послужливий народ мусить проходити нові й нові випробування на терпіння. Жоден з авторитетних письменників ніколи особливо не дружив з владою. І що ж: можновладці давно забулися, а вони залишилися. Так склалося, що, будучи редактором міської газети, я добряче послужив чотирьом мукачівським мерам, часто був їх рупором, їх тінню. Багато цікавих, а ще більше нецікавих спогадів. Дуже радий, що можу дозволити собі цього вже не робити. Як сказала одна знайома музикантка: я можу вже не грати за гроші...

-  Кажуть, у вас гарна бібліотека.

- Усе відносно. Коли її побачив один чернець, то вигукнув: "Боже, як багато написано непотрібного!" А що, запитав його я, лише однієї Біблії достатньо? " І тієї забагато", - відповів він. "Яка ж тоді книга потрібна людині?" "Книга її душі. Якщо заглянеш у неї і навчишся читати, то там написано все". Мене вразила ця істина. Відтоді я систематично книги не збираю. Осідає те, що "приноситься вітром". А взагалі, я давно збагнув, що потрібні книги в потрібний час приходять до нас самі своїми незбагненними стежками. У сільському санаторії я приймав ванну. Курортників уже не було, сказали вибрати будь-яку кабіну. Немолода санітарка вибачилася, що медсестра вже пішла, але вона мене обслужить. Коли записувала прізвище, стрепенулася: "Вибачте, ви не чули про письменника з таким іменем?" Я зізнався. Увесь час вона якось дивно зиркала в мій бік, а коли я прощався, вона зітхнула і поклала на стіл листа. Вчора отримала від родички з Кіровограда, та просить знайти для неї книжку "Дами і Адами" такого-то письменника з Мукачева. А якщо можна, то декілька.  Ось така бібліомістика... 

Запитувала Олеся Чейпеш