Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Яке тільки торік видало 33 книги

Про Мукачево завжди говорять напівжартома, але дуже серйозно, що воно не перше, але й не друге в області. Місто завжди було і є своєрідне. Горде. Поки Ужгород "б'є себе в груди", що це місто європейське, Мукачево поступово, "тихою сапою", але невідворотно ним стає. Та ще й на тлі нинішнього торгашеського цинізму пише вірші. Фестивалить. І не залишає нікого байдужим.

  Такий же неповторно мукачівський менталітет має й видавництво у місті над Латорицею "Карпатська вежа". Книга – не найлегший і не грошовитий заробіток, і все-таки воно працює вже шість років. Виграє тендери на друкування бланків, поліграфічної продукції для найсерйозніших установ краю. Зароблене пускає на те, аби кожен бажаючий автор міг якнайдешевше видати свою книгу. І аби кожен читач міг якнайдешевше її отримати. Усе роблять "по-домашньому", про своє місто і для потреб міста. Тільки протягом минулого року 33 книги.

"Не плачеться" про книговидання – директор, головний редактор "Карпатської вежі" Мирослав Дочинець. 

– І багато у вас таких?

 

– Серед них можна назвати роман Дмитра Кешелі "Чим би не бавилися пани…". Її дуже добре зустріли читачі, критики, преса, це підтвердив і "Книжковий Миколай". За три місяці 500 екземплярів майже розійшлися. Почали надходити прохання-замовлення з Києва, Львова. Готуємо друге видання.

Гарно пішла книга місцевого композитора і співака Ігоря Білика "Новий день" з піснями для дітей, чудово проілюстрована юними художниками Мукачева. 

Добре реалізовується невеличка книжечка "Поради закарпатського винороба", час від часу її додруковуємо. Це ми попросили викласти ази свого мистецтва багаторічного призера мукачівського фестивалю "Червоне вино" Михайла Митровича, який робить на основі вин ще й лікарські трунки.

– Ви беретеся практично за будь-яке видання, не відмовляєте авторам. Але як же це все продавати і як бути з тим, що подаєте суспільству?

– Історія неодноразово доводила, що  речі, які не сприймалися, відверто шельмувалися, з часом ставали певними стандартами в літературі, мистецтві. Нинішня книга "Карпатської вежі" через якийсь час теж може стати цікавою для мукачівців, всієї області рідкістю. Якщо людина створює якийсь текст, то це документ людського інтелекту, людської душі, емоцій. Він має право на життя. 

– Якою ж є міра вашого втручання в текст?

– Мінімальною. Просто виправляємо помилки, а зміст, стилістика – це авторська індивідуальність.

– Яких, на вашу думку, авторів відкрила "Карпатська вежа"?

– Це, мабуть, автор дитячої літератури, який пише російською мовою, Василь Галас. Він видав у нас вже три книги, четверта в роботі. Їх охоче замовляє східна Україна, Росія, маємо підтвердження, що одна з книжечок є у бібліотеці Путіна.

За останні півроку буквально вибухнув як поет міліціонер, полковник запасу Михайло Шушкевич. Роками він працював у шухляду, хоч поезія надзвичайно душевна. 

Готуються дуже гарні збірочки молодих поетес, працівниць "М-Студіо" Тетяни Ратушняк та Наталки Гордійчук. 

Є автор з Іршавщини, Василь Ковач, який пише романи. Подав нам вже третій рукопис. Тоді як за останні десять років на Закарпатті, мабуть, не вийшло жодного сучасного роману.

Дуже цікавої, легендарної долі людина – викладач Іван Меденцій. Пройшов кілька воєн, пережив кілька режимів. Колись йому навіть присвоїли звання героя СРСР, але не дали, бо виявили, що він взагалі не складав присягу Радянській Армії. Його книга –  дуже жива, жорстка публіцистика. З висоти свого досвіду Меденцій оцінює події різної давності, не рахуючись з жодними владними, політичними авторитетами.

Іван Попович – чиновник, який десятиліттями працює у владі. Виклав свої службові спостереження у житейських новелах. Вийшли вже дві книги. 

– А книги Мирослава Дочинця?

– З цим складається як за приказкою: голка ходить гола. На своє не вистачає часу і навіть бажання – коли з'явилися можливість, доступ – втратилася гострота. Та кілька книжечок вийшло. Мої збірки "Дами і Адами" і "Гра в ляльки" схвалили в Києві. Нещодав–  Наше видавництво провінційне. Як би хто не трактував це поняття, я його не соромлюся, бо провінція – то благодатна місцина. Як казали ще древні римляни, генії народжуються в провінції, а помирають у Римі. 

Серед закарпатських видавництв, і  "Книжковий Миколай – 03" ще раз це підтвердив, з неужгородських видавництв чомусь ми одні "випливли" у цих "ринкових умовах" і зачатках книговидавничого бізнесу. Були спроби ще у двох видавництв у Мукачеві, в Хусті, Тячеві, Сваляві, але мабуть вони зрозуміли, що на цьому бізнесі не зробиш ні великих грошей, ні гарного іміджу. 

Ми ж, і кажу це з впевненістю, працюємо і розвиваємося. За ці роки "Карпатська вежа" видала 85 книг, більшість з них за останні три роки, бо починали ми як поліграфічна фірма. Зараз книговиданням займаємося з усе більшим зацікавленням – книга продукт зачарований і хто підпав під ці чари… 

Концепція нашого видавництва: видати книгу  у провінції аби вона стала інтелектуальним продуктом, товаром і навіть продуктивною силою.

– Відомо, що передував першим книгам мало не анекдотичний випадок, вартий, принаймні, оповідання, коли мукачівка принесла вам зошит з віршами, які їй надсилав засуджений  із зони, і ви "вручну" підготували видання, покриваючи обкладинку лаком для волосся "Прелесть". Але якщо серйозно, чому взялися за цю важку і не дуже вдячну працю?

– Мукачевом довго блукав привид книговидавництва. Колись тут були три потужні друкарні, які видавали книги. Я тримав їх у руках, вони добротно видані і не дивно, що постачалися в Прагу, Будапешт, Відень. Спеціалізоване видавництво і власна друкарня були й у монастирі. Його книгами користувалися Михайло Драгоманов, Іван Франко, Бакунін. 

Був колись у Мукачеві й потужний літературний рух. Місто мало  літературні студії, відомі в 50-, 60-ті роки, коли їх очолювали  гранди – Юрій Мейгеш, Лука Дем'ян, Йосип Жупан. Ці студії відкрили такі імена як Вільмош Ковач – угорський класик, Людмила Кудрявська, Дмитро Кешеля, Колотуша, Матола, Чопей, Василь Пагиря. 

Потім десь років на 20 в літературній царині настав час  нігілізму і лише років 4-5 тому буквально вибухнула, до того ж з наростаючою силою, цікавість до літературної творчості. Це дуже цікаве явище, бо мало хто займається творчістю у наш прагматичний, діловий і цинічний час. У Мукачеві була створена літературна студія "Рідне слово", котра нині нараховує близько 50 чоловік – це пенсіонери і студенти, учні і офіцери, медики, інтелігенти. Близько 15 з них вже прийшли до власних книг. Ми вловили цю потребу і почали з ними працювати, перші книги цих людей з'явилися саме у "Карпатській вежі". Звісно, це були дешеві, поліграфічно прості видання. Ми вчилися і росли разом з нашими авторами.

– Але ж до хороших авторів і цікавих творів потрібні ще й чималі гроші…

– Ми виробили власну дуже просту і дієву схему. Автор приносить мінімум грошей – хоч кілька десятків чи сотню гривень. Ми починаємо працювати з рукописом, а за гроші купуємо папір, витратні матеріали і друкуємо бланки, етикетки, цінники, буклети, методички – поліграфічну продукцію, котру нам замовляють, котра добре розходиться. Тобто автор рукопису кредитує наші поліграфічні роботи і його гроші "крутяться", "заробляють" і таким чином  знижуємо собівартість майбутньої книги до мінімуму. Автору не доводиться їздити в Ужгород, за невелику суму він може видати книжку на будь-який смак і фінансові можливості, любим тиражем.

Маємо власну поліграфічну базу, замкнений цикл. У разі необхідності співпрацюємо з ужгородськими друкарнями "Борнео", приватним друкарем Романом Повчом, користуємося послугами "Патенту". Зрештою, все, що вони нам допомагають, вже навчилися робити і самі.

Також ми ремонтуємо старовинні книги – релігійні, краєзнавчі. Їх багато приносять нам з архівів, приватних бібліотек і особливо з церков, релігійних общин із довколишніх сіл, зокрема зі Свалявщини. Цим займаються у нас двоє чудових фахівців – мати і донька, які беруться практично за будь-який ремонт. Приносили навіть книги на пергаменті, обтягнуті бичачими шкірами. Іноді з однією такою книгою треба працювати два-три місяці.

– А як же спонсори?

– Власне, слово спонсор мені і не дуже подобається, бо спонсор – це людина, котра має зі своєї допомоги якийсь зиск. Хоча добре було б, якби знаходились хоч ті, хто рекламував би через видання книг свою фірму чи створював собі імідж, або й реалізовував книги, навіть за межі області, а потреба в закарпатських виданнях є у Києві, Львові, Івано-Франківську та й в інших регіонах. Там чимала наша "діаспора", котра хотіла б купувати закарпатську книгу. Проте спонсорство глохне. Ще гірше, що немає меценатів – людей у яких безхитрісний, не грошовий інтерес до книги,  культури, до інтелекту. У Мукачеві, вважаю, є лише троє людей, котрі відгукуються на потреби авторів самовиразитися в книзі нашого міста – це директор трикотажної фабрики "Мрія" Галина Гороховська, директор лижної фабрики "Фішер-Мукачево" Василь Рябич і Василь Петьовка.

– А західні гранти не пробували "пробити"?

– Надто клопітно і невдячно. Є один француз, який 10 років їздить на Україну. Він зацікавився нашим видавництвом, для початку видав свою книгу "Україна – очима француза", тепер хоче допомогти видати серію книг. 

– Якщо зовсім чесно – хочеться аби влада замовляла у вас видання, кидала гроші?

– Ні, я ніколи не був прихильником такої лінії в бізнесі. А це для мене книговидання ще й бізнес. Я тривалий час працював журналістом і добре знаю, що коли влада платить, то хоче аби їй прислужували. 

 Не вважаю доброю тенденцію, коли обласна влада дає гроші видавництвам. Під такі роботи завжди виставляються завищені тарифи, гроші "розчиняються" або освоюються на власний розсуд керівниками. Краще видати не одну помпезну книгу, яка невідомо де осяде, а 20 –30 скромніших. Фінансувати потрібно бібліотеки – від сільських, шкільних, студентських і далі та щоб у них була програма закупівлі книг, у тому числі місцевих видавництв, як це роблять Америка, Франція.

– Які тиражі у "Карпатської вежі" ?

– Від гомеопатичних, тобто таких мінімальних, які не дозволить собі жодне ужгородське видавництво, до кількох тисяч. Були навіть видання по 10, 30, 50 екземплярів. Відмовили лише раз – бабці, котра хотіла видати "Трьох мушкетерів" Дюма на іменини внуку в одному екземплярі.

Я не бачу нічого принизливого в таких тиражах. Навіть Іван Бунін, лауреат Нобелівської премії, видавав свої книги тиражами 300-400 екземплярів, сам продавав їх, а половина так і залишалися в нього. Книга це все-таки елітарна річ і чим далі, як не прикро, стає все елітарнішою, бо багато хто не може собі дозволити її купити.

– Реалізація – це завжди проблема авторів чи і ваша?

– У нас вже роками сформовані добрі стосунки з книгарнями. Також є своя мікромережа розповсюдження – на тих же точках, де продається газета "Новини Мукачева", яку ми теж видаємо. Допомагаємо авторам, зводячи їх з людьми, котрі розповсюджують газети і можуть за мінімальну націнку продавати й книги. Також маємо контакти з іноземними фондами, що базуються в Києві, Львові і щомісяця цікавляться що ми видаємо і радимо їм придбати по 10 екземплярів більшості книг. Вони навіть замовляють книги, які лише готуються до друку, і це теж критерій потрібності наших видань. Допомагаємо авторам проводити презентації їхніх нових книг у міській бібліотеці. 

Книги розходяться, я ще не чув, аби хтось видав і нарікав, що це тягар. Здебільшого треба додруковувати додаткові тиражі. 

Хоча загалом, вважаю, найбільша проблема нині – не видання книги, не пошук авторів чи грошей, а розповсюдження. Є споживач, автор, видавець, але немає української книги через руйнацію мережі книгорозповсюдження. Держава це ніколи вже не зробить – та й не треба,  це справа приватників. У великих містах ці структури вже "зав'язуються", а до нас ще не дійшли. 

– А цікавитеся що відбувається з вашою книгою після її виходу?

– Якщо книга нам подобається, якщо вважаємо її наперед "приреченою" на успіх.но видали впорядковану мною книжечку мукачівських анекдотів – потужний житейський гумор від такого собі місцевого Ходжи Насреддіна.

Асоціація українських письменників, що діє на тих же засадах, що й Національна Спілка письменників (тільки без нинішніх чвар), запропонувала мені стати її членом. 

– А чому до вас ідуть такі автори "з іменем" як Дмитро Кешеля?

– Мабуть тому, що в душі він мукачівець, вся його творчість ґрунтується на примукачівських глибинах. Та й каже, що це йому фінансово вигідно.

– Ви шукаєте авторів чи вони шукають вас?

– Здебільшого, шукають нас – автор чіпляється за автора і виникає ефект снігової лавини. Є у нас автор, який видав 20 книг – краєзнавець Василь Пагиря. П'ять книг медик Іван Щадей. Навколо "Карпатської вежі" створився своєрідний клуб авторів, людей літературних і довколалітературних.

– Чим же ви відрізняєтесь від інших видавництв?

– Мене завжди вражає, і в цьому ще раз переконався на "Книжковому Миколаї-03", що кожна видавнича структура області має своє обличчя, навіть аромат, смак своєї книги. Видавництво "Закарпаття" – гранд, який працює над серйозною, ґрунтовною літературою, там "крутяться" чималі кошти. У "Мистецької лінії" – книга хороша, елегантна, добротна, але й дорога. Та мені здається, що вони поступово ніби вичерпуються, бо їхня робота базується лише на певних авторах-ілюстраторах, а схожість швидко приїдається. Книги різні, а видані за однією схемою. Приватне видавництво Валерія Падяка чисто ідеологічно тяжіє до русинського напрямку.

Ми ж вирізняємося тим, що "Карпатська вежа" робить дешевші, утилітарні, доступні, прості і "домашні" книги. Не женемося за поліграфічними раритетами.

Маємо проекти – створити "Бібліотеку мукачівця" аби кожна книжечка цієї серії стала цікавою і потрібною для всіх жителів міста. Це, звісно, краєзнавчі книги,  зокрема, я  готую "Старе Мукачево" (для нього вже зібрано багато матеріалів, листівок), а також хотіли б видати антологію новели Мукачева, про архітектуру міста, літературне Мукачево, наших художників тощо. Плануємо збірник "Ітелект-клуб Мукачева" про наших мислячих і творчих городян.

Немає поки що видання про Мукачево – ні буклету, ні презентаційного альбому. Щодня у місті тисячі туристів, які б купували такі книги, приїздять гості і нема що їм подарувати. Хоча є автори, які десятиліттями готують такі матеріали.

– То все-таки чи можна нині заробляти на книгах?

– Автор може заробити лише коли має менеджерську жилку у характері. Тих, котрі хоч певною мірою живуть з цього, в області може чоловік з п'ять. Але кожен має власну схему. Здебільшого, такий автор вміє знайти спонсора, якому віддає частину тиражу або ж всіляко допомагає йому у створенні іміджу. Продають свої видання одні в санаторіях, інші в школах, студентським колективам чи знаходять можливість продати підприємствам напередодні свят для подарунків працівникам. Видавництво ж мусить заробляти, інакше це буде хіба забавка, але надто дорога. Книгу  треба дуже любити, треба нею жити. 

Лариса Подоляк