Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Мукачівець Мирослав Дочинець – відомий у краї журналіст, редактор, літератор, видавець. Член Асоціації українських письменників. Автор семи книг. Нагороджений першою обласною премією в галузі журналістики, а недавно удостоєний міжнародної літературної премії "Карпатська корона". Що про все це думає він сам?

Журналістика – це ілюзія влади і гра амбіцій

- Мирославе, зважаючи на те, що ми з тобою однокурсники, будемо на "ти". Гаразд? Отже, коли знайомишся, ким називаєш себе – письменником, журналістом, видавцем, бізнесменом?

- Ким би не назвав, це буде неточно, бо розчленити себе важко. Два перші статуси дають радість існування, два другі – засіб існування. Але у наш час людей цікавить не стільки рід занять, скільки посада, твої можливості. Через те я просто вручаю візитівку. А взагалі нині в творчих рядах мало "чистих", рафінованих екземплярів. Митець, та ще в провінції, мусить якось утримувати себе, реалізувати і піарити свою творчість. Тому й пурхаємо, як метелики, з квітки на квітку, шукаючи золотий пилок. Це сумно, бо ще Монтень зауважував: хто будь-де, той ніде. Час вільних художників минув, а може, ще не прийшов...

 

- А починав ти як журналіст молодіжної газети краю. Хто підказав обрати цей фах? Чи пам'ятаєш свою першу публікацію?

- Хтось із росіян сказав: " В журналистику не приглашают и не привлекают. В журналистику совращают". Володіти публічно словом дуже спокусливо. Це – ілюзія влади, гра амбіцій, самозамилування, можливість чинити суд над обставинами і над людьми. Легко впасти в декоративні чари цього фаху і важко піднестися до суворого професійного служіння істині. Журналісти зараз галасують про свободу слова. А чи достойні вони її, чи готові вони користуватися зброєю Слова?! Чи вільні їхні душі і уми?! Я, звичайно, не проти вільнодумства і вільнописання, але, читаючи наші газети, починає думати, що свобода мовчання інколи краще, ніж свобода слова. Особисто я все більше користуюся першим. І за багато чим, пущеним у світ з газетних шпальт, щиро шкодую і каюся. 

А тоді, коли все починалося, в дитинстві, мене просто підкупила можливість поділитися переповнюваними юну душу почуттями через друковане слово. Спробував написати про свого любимого вчителя І.І. Маргітича в журнал "Барвінок"- і це надрукували. Відтоді вервечкою пішли замітки і образки в "Пионерской правде", "Зірці", "Юному ленінцю" і рідній хустській "Ленінській правді". Тут, під приязною і вмілою опікою Івана Діуса ми пройшли ази журналістики. В гуртку юних кореспондентів тоді займалися і нині відомі Юрій Клованич та Петро Мідянка. Всі ми троє виграли обласний літературний конкурс і потрапили до табору юних літераторів у В. Березному, де творчі студії вели справжні письменники Юрій Керекеш, Василь Вовчок, Іван Чендей, Юрій Чорі. Таким чином і система, і оточення, і мудрі наставники нас підштовхували до літературної роботи. Нині з юними обдаруваннями так не возиться ніхто...

- До речі, журналістика – професія елітна, престижна. Якою вона бачиться тобі років через 10-20?

- Такою, якими будемо ми. Більш цивілізованою, демократичнішою, інтернаціональнішою, гуманнішою. Якщо ми будемо з Європою – матимемо спільні газети й телеканали. Якщо з Росією – відповідно. Не буде воєн між газетами, журналіст буде вільним у виборі вигідно продати свою роботу, поширити її по цілому світу. Інформаційний простір буде перенасичений. Більшість читатиме ( або слухатиме) газети з крихітних комп'ютерів, мобілок чи годинників. Самі ж газети матимуть вигляд дискети завбільшки з поштову марку. Інтерес до масової інформації втрачатиметься. Натомість розвиватимуться місцеві ЗМІ – в містечках, селах, у наукових закладах, школах, на фірмах. З'являться професійна і клубна преса, за уподобаннями, релігією, орієнтацією. Тотальна реклама і утилітарний характер преси ще більше нівелюватиме творчу індивідуальність журналіста.

 

Гарно написано – це коли гарно для душі

 

- На твою думку, що означає "добре і гарно писати" ? 

- Талановито, тобто з тією ж індивідуальною виразністю, "стильно", як нині модно казати. Стиль – так у Древньому Римі називали паличку, якою писали на вощаних таблицях. Вона мала бути гострою і твердою. Таблички теж були не безрозмірні. Тому писали чітко, лаконічно, виразно, образно, афористично. Як на мене, добре письмо – це коли кожна фраза несе енергетику думки і образу, світиться зсередини свіжістю, мудрістю, загадковістю. Великі стилісти дуже скупо використовують епітети і зовсім не використовують красивостей, але всі кажуть, що вони пишуть "гарно". Не слова гарні, а прочитане – гарно для душі. Освіжає розум, розбурхує уяву, будить почуття. Ісус говорив просто, звичайнісінькими словами, але в кожній фразі пульсує тривожно-загадковий образ, що западає в душу. Максим Горький радив молодим письменникам писати "картинками"- з цієї мозаїки і складається цілісність твору. Ну, й, звичайно, лексика. Вона повинна бути багатющою, плюс інтуїтивне чуття – куди і як розмістити те чи інше слово.

У студентські роки в газеті "Вільна Україна" старий журналіст-естет Олексієнко давав мені незабутні уроки письма. Стаття, казав він, повинна дихати на сторінці, як людина. Прочитав читач першу фразу, перевів подих, замислився, чи далі читати. А ти зроби так, що кортіло й далі. І час від часу його чимось ошелеш, оглуши, потім дай заспокоїтись, усміхнутись, заколиши, а далі знову підсип жару і знову дай нервам спочити, хай відкриється серце, хай запрацює розум...І головне – слідкуй за ритмом. Дозуй. Спів – це правильне дихання. Навіть 50 грамів п'ють на одному подиху. Письмо - це теж вірно вгаданий ритм. А самий текст повинен виглядати на папері органічно і гармонійно, мати достатньо повітря, дихати... Як бачиш, ціла алхімія слова. 

Наш глибоко шанований професор Володимир Здоровега, видатний теоретик журналістської творчості, вчив нас писати, старанно розбираючи чужі тексти. З тих пір я став, мабуть, найповільнішим читачем у світі. Бо це справді розкіш – неквапно мандрувати рядками великих оповідачів, докопуючись до таємниць, що заховані між рядків.

Підсумовуючи цю лектуру, мушу констатувати сумну річ: писати добре і гарно – не завжди означає успішно. Бог прози нобеліст Іван Бунін помер напівжебраком у Парижі, залишивши під ліжком нерозпечатані пачки книг...

- Чи правда, що журналістика, письменство, творчість узагалі – пекельні муки, і хто обирає ці терени, приречений щоденно писати хоча б по рядочку..?

- Все це дуже індивідуально. Для когось Сізіфова праця – вершина абсурду, а для декого ( огляньмося довкола) – сенс життя. Я вірю в одне: того, хто чесно творить, оберігає Творець. Адже це він вдихнув у душу іскру творчості, і гріх закопати свій талант. Інша справа, що ефемерного натхнення чи музи не завжди дочекаєшся. Та й навіщо, тут кращі союзники "терпіння і труд, що все перетруть"(Мікеланджело). А записувати, гадаю, думки, образи, спостереження літератор повинен постійно. Це і школа письма, і дисципліна, і накопичення матеріалу для роботи. В усякому разі, я так роблю. 

Для прикладу, ось що записав днями. " Це лише в Середньому – винній столиці Закарпаття – може бути в центрі крамниця з такою промовистою вивіскою "Горілка". " У Белебові на Мукачівщині кожен має свої вулички. Вуличка Віри Хайнаски, вуличка Міші Сарканича... Вуличками називають приватні дараби землі, вони вузенькі по 8 метрів, а тягнуться до кілометра". "При дорозі перед Сільцем росте деревце – туя. Її посадили на місці аварії. Щоб дорогий саджанець не вкрали, його обкували решіткою з арматури, пофарбованою сріблянкою. Деревце за гратами..." " У храмі молоденька мати залишила збоку візочок з немовлям, а сама пішла до ікони. Дитинка спала. Це помітив священик з амвону і стишив голос проповіді..."

- Хто найбільше в житті правив твої творчі доробки?

- Це було на практиці після першого курсу в газеті Старого Самбора. Я приїхав до незнайомого містечка, зійшов з поїзда і через п'ять хвилин заліз у палісадник із соковитими вишнями. Не встиг проковтнути першу жменю як із вікна мене стримано вилаяв похмурив чоловік. Уяви собі мій стан через годину, коли мене завели в кабінет редактора – там стояв він. До речі, він ніколи не сидів – мав страшний радикуліт, навіть писав стоячи. Моєму напарникові дали керівника практики, а мені редактор буркнув, щоб я сам шукав про що писати, якщо такий шустрий. І я написав нарис про першу-ліпшу продавщицю, в якої купив булку на вечерю. Про те, який у неї порядок, який свіжий товар, як люди охоче тут купують, і головне - що в магазині звила гніздо пташка і продавщиця залишає на ніч кватирку, щоб вона могла годувати пташенят...Редактор це прочитав і похмуро наказав скоротити цю дурість. Я викинув про пташку та іншу лірику. Редактор прочитав і сказав ще коротити, не шкодуючи. Я викинув ще добру половину тексту. Редактор невдоволено зауважив: довге і нудне як собача пісня. Я залишив у замітці лише голі факти – назву і адресу магазина, прізвище і стаж продавця, річний товарообіг. Редактор невдоволено скривився – скорочувати було нічого. Він сердито зіжмакав аркуш і витягнув із шухляди мій перший варіант, там червоним було обведено кусок тексту, де йшлося про пташку. " Ось це перепиши, дороби". Я переписував тричі, проклинаючи вишні, пташку і свій вибір професії. А він щоразу повертав на доробку. Коли прийшов учетверте, попросив його, ледве не плачучи: "Відпустіть мене, я розумію, що журналістика не для мене". Редактор подивився на мене і сказав грізно: " Ти – журналіст. Ти побачив те, чого не бачать інші. І написав про це так, що я того ж дня пішов до крамниці, в яку не заходив півроку...А всі ці правки були для того, щоб ти навчився відрізняти головне від другорядного і позбавлятися зайвого". З того дня мені почали платити зарплату, а замітку про пташку в магазині передрукували дві обласні газети і одна поважна республіканська. Правда, продавщиці коопторг оголосив догану за те, що вона залишає після роботи відчиненою кватирку. Тут ми недопрацювали з редактором.

Головне запитання не "що, де, коли, як?", а – чому?

- Хто є твоїми кумирами в журналістиці та літературі?

- Ми, пам'ятаєш, училися на потужній російській школі – Ілля Еренбург, Анатолій і Віталій Аграновські, Євген Богат, Василь Песков, Анатолій Бочаров, Юрій Рост, Єфим Дорош, Щекочихін, Черниченко, Рубінов...Кожен з них мав не тільки свою тему, неповторний стиль, але й особливу ауру текстів. Сухі партійно-комсомольські газети ставали духмяними від їх нарисів. Вони вчили нас головному: для публіциста головне запитання не "що, де, коли, як?", а – ЧОМУ? Вони завжди бачили крізь показники, відсотки, проблеми – ЛЮДИНУ. І за матеріальними чинниками відкривали ДУХ.

Що стосується літературних уподобань, то тут кожен період дарував відкриття нових вчителів. Якщо хронологічно, то – Стефаник, Бальзак, Хемінгуей, Фолкнер, Сервантес, Григір Тютюнник, Белль, Толстой, Ремарк, ранній Яворівський, Маркес, Чехов, Бунін, Астаф'єв, Боргес, , святий Антоній, Монтень, Коельо. А книги Паустовського, Сергія Довлатова і Юрія Казакова можу перечитувати по кілька разів.

- Що скажеш про закарпатську "мас-медійну школу"? Чому в нас немає в газетах публіцистики?

- Системної, виразної школи в нас немає. Андрела, Волошин, Штефан, Марко Бараболя, Гренджа-Донський, Тереля, не були нам доступні раніше. А в новітні часи журналісти в Закарпаття приходили різними потоками і різних національностей, чільні газети виходили всього три. Зате були колоритні постаті, довкола яких гуртувався і вчився молодняк. Це передовсім – Михайло Бабидорич, Ілля Ільницький, Олександр Підгорний (фейлетонний період), Микола Рішко, Юлія Зейкан, Петро Часто, Михайло Дашковський, Євген Морозов, який досі дуже високо тримає професійну планку. Сильний творчу команду зібрав у 80-тих Василь Горват у "Молоді Закарпаття", наклад якої сягав тоді ледве не до 100 тисяч. Цікаво, винахідливо робили газету Іван Чоповдя, Василь Кухта, Василь Нитка, Андрій Дурунда, Василь Зубач і твій покірний слуга... А чому в нас нині обмаль публіцистики, - вона вимагає часу, таланту і певних затрат. Великий Чехов, будучи хворим, поїхав на край світу Сахалін, щоб написати про знегоди каторжан. А сьогодні ужгородський журналіст не поїде і в Усть-Чорну, щоб поцікавитись як доживають віку старі лісоруби, слава про яких колись гриміла в Канаді і США. До того ж, добротна публіцистика вимагає вдумливого аналізу, індивідуальної інтонації, а зараз газети напхані дешевою інформаційною чорнухою, інтернетівським чтивом і тенденційними зведеннями з політичних фронтів. За голим фактажем не видно ні думки, ні людини. Скільки прочитано з газет про Балогу, Ратушняка, Нусера, а уяви так і немає про те, хто ці люди і що вони хочуть. 

- Можеш розповісти як народжувались книги "Він і вона", "Дами і Адами"?

- "Закони природи накреслені на людському серці", казав маркіз де Сад. А Платон стверджував, що люблячі серця відшуковують одне в одному свою подібність, і любов є не що інше, як возз'єднання розділених часток єдиної колись людської істоти. Мені цікаво було дослідити це на прикладі життя великих – Ісуса, Соломона, Толстого, Гітлера, Мазепи, Фелліні, Калігули...Для одних це було пломінцем свічі, для інших – рушійною силою, що перекраювала особистість. Я перелопатив грудомахи літератури, але дозволив собі свободу версій. А "Дами..." – це дотепні філософсько-психологічні акварельки на цю ж тему. Ескізи, де з думок-образів знімається вуаль прихованого у наших стосунках. Книжку склали окремі записи, штрихи, ритмічні афоризми. Ця робота продовжується. Частину з цього вирішили перевидати організатори першого міжнародного фестивалю гумору і сатири "Карпатський блудослов", який відбудеться у липні на базі "Деци в нотаря".

Чого не знав і Соломон

- Твої книги – це афоризми, оповідання, новели, зрештою, у більшості з них головна героїня – жінка. Чому? Звідки береш прототипи образів слабкої статі?

- По-перше, вона не слабка. Це ми сильні у слабості до неї. Хто лише не брався безуспішно розгадати жіночий феномен. Вони по-іншому дихають, сплять, думають, люблять. Вже навіть хіміки вирахували, що жіночий організм містить удвічі більше мікроелементів золота. " Золотенькі, дорогенькі" справді часом дуже дорого обходяться нам. У мене є фраза: " Нарешті зрозумів я: в розкошах її не втопиш". І є коротка новела "Аромат жінки", де мужчина робить страшне відкриття: фатальна залежність його від конкретної жінки пояснюється незбагненним, напівмістичним, невловимим ароматом. Напевно, тому і вгадуєш, що це саме твоя жінка. Ще мудрий Соломон зауважував: трьох речей я не збагну в цьому світі – шлях орла в небі, змії на скелі і риби у воді. І четвертої речі не простежу – дороги мужчини до жінки. Пам'ятаймо, що саме жінка нас вивела з раю, тобто подарувала цей бурхливий і прекрасний світ пізнання. І не забуваймо, що саме жінки ( коли чоловіки зраджували) були останніми при хресті Ісуса і першими біля гробу, де він воскрес. Це щось означає... А прототипи – вони як живильні мікроби творчого бродіння. Митцеві інколи досить тривожного погляду незнайомки, щоб збурився каскад асоціацій. Якщо в творі між рядками не витає отой "жіночий аромат" – твір мертвий.

- Маєш також книжку "Куфрик з фіглями". Чи й справді живе на білім світі веселий чоловік Куфрик?

- Ні, це збірний образ, такий собі росвигівський Ходжа Насреддін. Десь двадцять років поспіль я маю справу з майстрами, люблю посидіти з ними після роботи, послухати. Всі ті почуті кумедні придибенції і склали антологію Куфрика. Це не анекдоти, це маленькі ментальні зліпки нашого укладу. А гумор для нашого простого народу – це рятівне коло, яке тримає його на хвилях невлаштованого життя. 

- До яких пір тебе переслідувало вільнодумство твого батька 50-тих років, якого, на жаль, цьогоріч не стало?

- Дотепер переслідує. В доброму значенні слова. Перший афоризм у своєму житті я прочитав витатуйованим на його передпліччі: "Правда і воля. Життя – це боротьба". Для нас це звучало наївно, а він пізнав цю істину сповна. У його паспорті стояла спеціальна серія ЗК. Тавро політичного каторжанина оберталося проблемами і для дітей. Не вдалося з першого разу вступити на "ідеологічний" журналістський факультет, потім не одразу допустили до військової кафедри, позбавили гуртожитку, не пустили на роботу в газету Одеського військового округу, де одразу давали квартиру, в Австралію, куди запросив мене у 80-тих роках на творчу працю друг батька.

- Що найбільше тобі імпонувало в його характері?

- Те, що й іншим. Гострий розум, оригінальне мислення, титанічне працелюбство, простота і готовність допомагати людям. З дитинства звик, що в нашому домі постійно хтось жив із чужих, через це я мусів спати на розкладачці. Інші просто приходили за книгами, порадами, консультаціями "як виходити документи". Крадькома забігали "на погар вина з калинки", щоб відвести душу, і високі в Хусті начальники, комуністи і навіть кадебісти, які його пасли. Коли ми приїжджали в село до баби, та бурчала, що знову у дворі витопче траву "чилядь, що прийде казковати з Іваном". А скільки він написав для інших курсових, дипломних, дисертацій, бо самому не дозволили захистити кандидатську про філософську думку на Закарпатті першої половини ХХ століття. Я чув як один відомий репресований казав йому: "Якби ти обрав технічний фах, то вже давно був би великим чоловіком в Ужгороді або в Києві. А так – вічний народний учитель". Дуже точно сказано. Він і мене вчив: з людьми треба вміти говорити, бо кожен чоловік – то твій великий вчитель.

І сам мав достойних учителів. Сидів у таборі з Солженіциним, зустрічався з Чорноволом, Горинем, відомими прибалтійськими дисидентами. Не мав і 17-ти, коли йому дали 25 років за "участь в антирадянській організації" (літературно-мистецьке об'єднання гімназистів), а дорогою на Колиму накинули ще 25. Отже, не було сенсу працювати в молібденових рудниках, студіював у карцерах філософію, право, вивчав мови. Виписував літературу зі всього Союзу, вражене табірне начальство призначило його бібліотекарем зони...Після смерті Сталіна відмінно закінчив філософський факультет Київського університету, аспірантуру. Далі ходу йому не дали. Працював верстатником на лісозаводі, потім дали уроки в глухому селі, в ПТУ. Консультуючи науковців, задовольнявся тим, що учні, майбутні муляри, тихо запитували його: "Нам здається, Іване Юрійовичу, що ви розумніший за директора"... Визнали його сповна в останні роки. Обрали головою товариства репресованих, почесним громадянином Хуста, його виступи чекали на всіх урочистостях...Лише після недавньої його кончини я побачив свого батька на повен зріст. Коли занурився в похоронні клопоти. Я був вражений як на кожному кроці пропонували допомогу, в магазинах відбирали кращі продукти, незнайомі нужденні люди тицяли зім'яті конверти. У серпні цього року збираються йому встановити у Хусті пам'ятну дошку.

Коли в тебе немає грошей, починай думати

- Цей рік для тебе напівювілейний, скоро 45. Чи з'явиться щось новеньке? Принагідно запитаю, чому видаєш лише тонкі книжки? На товсті бракує часу, фантазії чи грошей?

- Як каже мій Куфрик, навіщо мучитися з товстою книгою, коли її можна купити в книгарні. Знайшовся б і час, і гроші, і фантазія, але для чого продукувати блоки словес. У малій формі можна вмістити більше змісту і досконалості, ніж у грубій. До істини йдуть через вузькі дверцята. Нині письменник і видавець Василь Шкляр розпочав проект скорочення романів Панаса Мирного та інших класиків, щоб їх читала молодь. Такі часи... А щодо власних намірів, то обдумовую повість, де головний героєм буде журналіст. Він летить за репортажем на віддалену метеостанцію. Вертоліт розбивається об скелю під полониною. Вцілілими серед крижаної пустелі залишаються журналіст, поранена чужа жінка і одна книга. Їм належить балансувати між життям і смертю, між приязню і ненавистю, між гріхом і праведністю цілий місяць...

- Колись народ масово читав книги. Нині всенародного читання не спостерігається. Воліють купити газету чи журнал. Невже феномен книги "як джерела знань" відходить у небуття?

- Так, бо цих джерел усе більше. Регулярне книгочитання стає заняттям малого прошарку культурної публіки. А письменництво – елітарною справою. Щоб читати, каже Жванецький, потрібні зусилля – водити очима і губами, ворушити мізками, гортати сторінки. А дивитися телевізор чи слухати попсу можна просто, ремигаючи жуйку. Але книга не вмирає, бо вона від апостолів, від Бога. Вона погано доходить до провінцій і вона задорога нині для пересічного українця. Взагалі цивілізований світ повертається до добротної, національної, етнічної класики. Недарма наша Руслана Лижичко вразила Європу саме оригінальним фольком. Колись і ми це навчимось цінувати.

- Ти не любиш бути начальником. Не хапаєшся за титули, звання, нагороди, не женешся за славою. Що означає для тебе бути вільним і незалежним у творчості?

- Писати, коли хочеш і що хочеш. І не писати, якщо не хочеш. Письменник, як і підсудний, теж має право на мовчання. Якщо ти не маєш, що сказати людям , треба мовчати. Це вищий прояв внутрішньої свободи, свободи совісті. Брехт зауважував:

"Будь-яке мистецтво повинно служити найбільшому з мистецтв – мистецтву жити". Інакше для чого і для кого город городити...

- Які риси найбільше цінуєш у чоловіків?

- Аристократизм духу і відповідальність. Відповідальність за зроблене і не зроблене, за сказане і не сказане, за людей, котрі з тобою. 

- У жінок?

- Вроджена гідність, доброта, ніжність, почуття гумору.

- Твоя пристрасть – жінки, вино, кіно, гроші, галасливі компанії, природа, швидка їзда?

- З ними борюся все життя. Залишилася природа, гарне кіно, інколи вино. До речі, найкраще вино в Закарпатті робить Олександр Ковач із Концова. Не вино, а молитва. Для нової марки придумав назву я – розалін.

- Назви десятку закарпатців, яких би "коронував" і які є честю і совістю краю?

-  Корятович, Духнович, Балудянський, Волошин, Гренджа-Донський, Ромжа, Фединець, Чендей, Іан Маргітич, чернець – науковець Василій Пронін. З політиків потужні харизми мають Ратушняк і Балога.

- Уявімо на мить твій архів через двадцять років...

- Я не з тих, які люблять накопичувати, це обтяжує. У моєму архіві будуть головним чином матеріали про акцентуйованих земляків, своєрідний інтелект-капітал краю і Мукачева зокрема. До речі, ми з Василем Пагирею готуємо зараз до видання найповнішу "Енциклопедію Мукачева в іменах". Сотні біографій.

-  В ролі видавця ти в першу чергу письменник чи бізнесмен?

- Однозначно – бізнесмен.

- А як став бізнесменом?

- Років сім тому, після зміни влади, я фактично опинився без роботи. А коли в людини немає грошей, вона, як казав Резерфорд, повинна думати. А думка – це потужна продуктивна сила. Це я знаю достеменно.

- А чи знаєш ти, що таке щастя?

- Здогадуюсь. Це – бути очима і вухами Творця. Вміти бачити красу і досконалість світу. Вміти слухати, чути і розуміти людей. І не забувати дякувати Тому, хто ці дари тобі підносить.

Розмову вів Михайло Папіш