Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Інколи здається, що свобода мовчання краще, ніж свобода слова

Мукачівець Мирослав Дочинець – відомий у краї журналіст, редактор, літератор, видавець. Член Асоціації українських письменників. Автор семи книг. Нагороджений першою обласною премією в галузі журналістики, а недавно удостоєний міжнародної літературної премії "Карпатська корона". Що про все це думає він сам?

Журналістика – це ілюзія влади і гра амбіцій

- Мирославе, зважаючи на те, що ми з тобою однокурсники, будемо на "ти". Гаразд? Отже, коли знайомишся, ким називаєш себе – письменником, журналістом, видавцем, бізнесменом?

- Ким би не назвав, це буде неточно, бо розчленити себе важко. Два перші статуси дають радість існування, два другі – засіб існування. Але у наш час людей цікавить не стільки рід занять, скільки посада, твої можливості. Через те я просто вручаю візитівку. А взагалі нині в творчих рядах мало "чистих", рафінованих екземплярів. Митець, та ще в провінції, мусить якось утримувати себе, реалізувати і піарити свою творчість. Тому й пурхаємо, як метелики, з квітки на квітку, шукаючи золотий пилок. Це сумно, бо ще Монтень зауважував: хто будь-де, той ніде. Час вільних художників минув, а може, ще не прийшов...

Будь завжди собою, якщо можеш це оплатити

- Найцінніша порада, яку ви отримали в житті? Від кого?

- Від моєї бабки Марти, малописьменної сільської жінки: якщо хочеш, щоб роботу було зроблено, зроби її сам. Якщо хочеш, щоб робота комусь любилася, зроби її так, щоб вона любилася тобі. Це спрацьовує у всіх сферах. Письменник Дмитро Кешеля зізнавався мені, що кращі свої речі він писав для себе, не сподіваючись, що їх колись надрукують.

- Чи часто змінюєте свою думку? Чому?

- Часто. А тому, бо змінююся сам. І це нормально. Ми по-різному дивимося на світ, коли ситі й голодні, любимі й нелюбимі, хворі й здорові, з грошима і без них. До того ж, людина змінюється на клітинному рівні кожні 7 років. Чого ж тоді дивуватися мінливості думок і поглядів. Життя від цього не легшає, зате воно цікавіше.

- Чи справляють на вас враження звання, титули, багатство інших людей?

Мукачево - не місто, не город, не варош. Мукачево - це Мукачево!

Мукачево – як геобіополітична домінанта Закарпаття.

Над цим міркує мукачівський журналіст, письменник і видавець Мирослав Дочинець.

– Що таке – бути мукачівцем?

– Це – бути в себе Вдома. Відомо, що люди поділяються на дві категорії –люди дому і мандрівники. Так от, мукачівці в переважній своїй більшості –"домашні", тобто відчуття свого Дому глибоко вкорінене в них. Бо стіни цього міста комфортні, благодатні, органічні для мешканців. Напевно, цим пояснюється парадокс, що чимала армія керівників, ділових людей, ба навіть відомих політиків доїздять на роботу в Ужгород і навіть за кордон, не міняючи місця проживання. В історичному контексті саме в Мукачеві найбільш охоче селилася панівна угорська і чеська верхівка, радянські визволителі. Особисто я мав можливість після навчання залишитися у Львові, був кликаний на престижну роботу в Київ, десять років віддав Ужгороду, але серце не обдуриш. Воно саме, як тіло одяг, приміряє  зручне середовище, вибирає рідний простір.

Видавництво з мукачівським менталітетом

Яке тільки торік видало 33 книги

Про Мукачево завжди говорять напівжартома, але дуже серйозно, що воно не перше, але й не друге в області. Місто завжди було і є своєрідне. Горде. Поки Ужгород "б'є себе в груди", що це місто європейське, Мукачево поступово, "тихою сапою", але невідворотно ним стає. Та ще й на тлі нинішнього торгашеського цинізму пише вірші. Фестивалить. І не залишає нікого байдужим.

  Такий же неповторно мукачівський менталітет має й видавництво у місті над Латорицею "Карпатська вежа". Книга – не найлегший і не грошовитий заробіток, і все-таки воно працює вже шість років. Виграє тендери на друкування бланків, поліграфічної продукції для найсерйозніших установ краю. Зароблене пускає на те, аби кожен бажаючий автор міг якнайдешевше видати свою книгу. І аби кожен читач міг якнайдешевше її отримати. Усе роблять "по-домашньому", про своє місто і для потреб міста. Тільки протягом минулого року 33 книги.

"Не плачеться" про книговидання – директор, головний редактор "Карпатської вежі" Мирослав Дочинець. 

– І багато у вас таких?

Добре написана фраза – це оргазм для мозку

- Чим є для вас література?

- Грою. Грою в тексти. Ми, чоловіки, - дорослі діти. Один мій приятель, майже шестидесятилітній, щовечора йде грати у настільний теніс. Другий  заради розваги спокушає молоденьких панночок. Третій любить бавитися з депутатським мандатом. Я ж граю в слова, і гадаю, що це не найгірший матеріал для самовираження. Важко придумати нову мелодію, новий відтінок кольору, вивести нову формулу. Зате зі словами комбінації нескінченні. Недарма, напевно, Слово взяв собі за зброю навіть Бог...

- А хіба вся література не зводиться до кількох сюжетів, які просто перетасовуються?

- Мене ніколи не цікавили сюжети – хто, коли, з ким, як. Мене цікавить – чому? Чому в душі народжується момент істини, коли людина підіймає очі від землі до неба. Мене цікавить пошук людиною головного – свого призначення на цій землі.

- Це ви досліджуєте у своїй творчості?

Книга – інтимний продукт автора і видавця.

Держава тут – третій зайвий

Про Мукачево завжди говорять напівжартома, але дуже серйозно, що воно не перше, але й не друге в області. Місто завжди було і є своєрідне. Горде. Поки Ужгород "б'є себе в груди", що це місто європейське, Мукачево поступово, "тихою сапою", але невідворотно ним стає. Та ще й на тлі нинішнього торгашеського цинізму пише вірші, співає пісні, організовує виставки. Фестивалить. І не залишає нікого байдужим.

Такий же неповторно мукачівський менталітет має й видавництво у місті над Латорицею "Карпатська вежа". Книга – не найлегший і не грошовитий заробіток, і все-таки воно працює вже шість років. Виграє тендери на друкування бланків, поліграфічної продукції для найсерйозніших установ краю. Зароблене пускає на те, аби кожен місцевий автор міг якнайдешевше видати свою книгу. І аби кожен читач міг якнайдешевше її отримати. Усе роблять "по-домашньому", про своє місто і для потреб міста. Тільки протягом минулого року  - 35  книг.

Про книжку, як про жінку, говорять або багато, або нічого

- Як письменник приходить до рішення видавати книги, стати видавцем?

- Наш незабутній професор В. Здоровега у Львові казав: хочеш навчитися писати книги, розбирай їх по сторінках, як швець чоботи. У мене завжди був інтерес до цієї загадкової діяльності – творення книги. Наприкінці 90-тих мені набридло прислуговувати в кишенькових газетах, вирішив щось робити власною головою і руками. Так виникла видавничо-поліграфічна фірма «Карпатська вежа». На сьогодні ми видали близько 300 книг на шести мовах. А щодо поліграфії, то, приміром, на минулих виборах ми повністю обслуговували виборчий процес в області «Нашої України», ПРП і ще декількох партій.

- Що із виданого тобою найбільш цікаве для тебе?

– Романи Дмитра Кешелі «Чим би не бавилися пани…» і Андрія Дурунди «Дерево на вітрах», «Енциклопедія Мукачева», що є першою спробою систематизувати потужний, як виявилося, пласт видатних особистостей, пов'язаних з нашим містом. Ця книга розпочинає видавничий проект «Бібліотека мукачівця».

Ми всі були заручені з «Молодицею»…

Якось непомітно минув один ювілей. Навіть для журналістів, які в першу чергу причетні до нього. 60 літ мала б найяскравіша і найколоритніша колись газета краю «Молодь Закарпаття», яка фактично встелила дорогу пресі нової доби.

Автори і читачі любовно називали її «Молодицею». Я потрапив сюди одразу ж після Львівського університету. І ці роки були схожі на сліпучу, пульсуючу комету, що окреслила чи не найяскравіший відрізок мого життя. Довгий час взагалі не сприймав це за роботу. Просто, тішився, як дитина, яка вирвалась за браму комунального двора. А потім описував свої зустрічі, свої знахідки, спостереження, безборонно експериментуючи словом, образами, жанрами. Нам багато дозволялося в «Молодиці». Колеги із «Закарпатської правди» і районом любили скрушалися поблажливо: вам усе зійде з рук, вас не сприймають всерйоз…

Це було не так. Всерйоз нас таки сприймали. Пригадую, декілька років поспіль ми «боролися» за 100-тисячний тираж газети. Нині в це важко повірити. Нас із задоволенням читали і з нами рахувалися. Сторінки кожного номера рясніли реагуваннями «Нам відповідають». Голова колгоспу чи директор заводу міг цілий день супроводжувати тебе по господарству, а наостанок щедро погостити.

Я пишу історії душ…

Книги приходять до нас як люди – по-різному. Якесь «знайомство» – на днину: невдовзі й не пригадаєш. А з іншою «зустрінешся» ніби й випадково, а запам'ятаєш на все життя. Чи навіть повертатимешся до неї знову й знову, коли скучиш за її мудрістю. Хіба не схоже на дружбу?

Зі мною саме так і сталося. Подарована на добру згадку книжечка із теплою назвою «Многії літа. Благії літа» лягла на стіл як пригорща різнокольорових дорогоцінних камінців. Кожен – якась оздоровча заповідь для душі і тіла від 104-річного горянина Андрія Ворона. Їх, винесених із численних життєвих доріг, зберіг він чимало. А до нас доніс колишній журналіст, нині – письменник і видавець Мирослав Дочинець.

Зрозуміло, невдовзі, оцінивши належно той скарб, уже не змогла оминути увагою іншу книжку – життєпис старого карпатського мудреця, й на цілі два тижні занурилась у дивовижний світ повісті «Вічник» – немов машиною часу перемістилась не тільки в іншу епоху, але й в інший вимір. Ось тоді й зрозуміла вповні, що означає «книжкова терапія», коли внутрішня віднова людини досягається через читання. Відпочила з книгою навіть тілом – ніби з курорту приїхала. Тож зовсім не була здивована, коли цей твір М.Дочинця було висунуто Національною спілкою письменників на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка – з-поміж усіх його літературних перлин ця, либонь, найцінніша. Проте… Сьогодні, коли світ побачив новий роман письменника, «Криничар», автор каже: особисто йому він значно дорожчий, а герой – ближчий за Вічника. І читачі знову мандрують сторінками його книги, немов далекими засвітами, не забуваючи при тім робити нотатки на полях. Адже роман – один із тих, до яких хочеться повернутися, як до хорошого друга.