Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

УРОКИ БАТЬКА

Тепер, з висоти так званої незалежності, я розумію: нині ми маємо оці скупі золоті крихти свободи лише завдяки романтичним страдникам, які в каламутні часи імперської окраїни відкрили в собі Україну. Для нас.

У хустян своя особлива українська історія. І своя боротьба за неї. Хуст виколисав Карпатську Україну і кров‘ю юних січовиків скропив дорогу боротьби новим поколінням. Сотні найсвідоміших, найактивніших юнаків у тій чи іншій формі повстали проти сталінського режиму, принесеного в наш край на багнетах визволителів. І були цим режимом жорстоко замордовані або репресовані. Серед них і мій батько – Іван Дочинець. Філософ, талановитий педагог, патріот, борець за волю України.

Урок перший: косиця цвіте там, де посіяна

Мої батьки корінням з приіршавського села Нижнє Болотне, з місця, де недавно явилася дітям Божа мати. Цю вістку першим збагнув і почав служити біля віщого джерела народний єпископ Іван Маргітич. (Він закінчував Хустську гімназію, як і мій батько, і згодом їм одночасно на міському майдані присвоїли звання Почесних громадян Хуста). Отой кадуб, однаково свіжий і дзвінкий у всі пори року, батьки згадували все життя. З цього села і наш іменитий родак Юрій Станинець, тут квартирував у іншої родички молодий «чудний» учитель Федір Потушняк.

П’ятеро дітей знайшлося в діда у лісовій хижці. Не витримавши безземельної скрути, він подався в Хуст. Батько згадував: «Я зліз із дерева і пішов назирці за няньком. Босий, у дірявих штанятах. Відтоді ніяка сила не могла вернути мене в убоге село». В Хусті мешкали вони на квартирці біля Логойдів, родини підпільників, котру в 1944 році розстріляли мадярські жандарми. Бабу кулеметні черги пересікли навпіл. Дітваки потім виколупували кулі з одвірків.

Січовицький дух довго не вивітрювався в Хусті. Зазирали в колодязь, куди було скинуто десятки скривавлених тіл студентів. На Красному Полі посіяні маки обминали косарі. У вікні управи ночами увижалася тінь монсеньйора Августина. Вуйко, інвалід Першої світової, закриваючи тютюнову трафіку, тихо наспівував: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин...» Їхня родина взагалі не жалувала владу, ні мадярську, ні російську. А ті їм відплачували тим же – двоюрідного брата посадили за політику, один шовгор теж відсидів, другого звільнили з керівної посади, брата відправили в Донбас...На батька досьє неблагонадійного завели вже в 17 років.

Доктор історичних наук Омелян Довганич у збірнику «Реабілітовані історією» пише: «Після визволення Закарпаття І.Ю. Дочинець до 1950 року навчався в Хустській середній школі № 1. Під час навчання в 10 класі за наказом директора школи П’ятакової у І. Ю. Дочинця зробили домашній обшук, при якому вилучили два блокноти учнівських віршів, які згодом опинилися у його справі в управлінні МДБ Закарпатської області.

Після закінчення середньої школи став працювати коректором Хустської районної газети «Сталінське слово». У вересні 1950 року, як молодого коректора, його направили в Київ на шестимісячні курси підвищення кваліфікації. Виїзні документи мав одержати в Ужгороді у видавництві «Радянське Закарпаття». Але тут його зустріли працівники МДБ й арештували. У слідчому ізоляторі заступник начальника обласного управління МДБ прорік: «Знаєш, де ти? В Ужгороді на Калініна, у чистилищі, звідки ще ніхто ні живим, ні мертвим не повертався»...

Він таки повернувся, хоча мав у «послужному списку» двічі по 25. Це і врятувало його. Бо таким втрачати було нічого. Таких боялися навіть карні авторитети. Такі не спускалися в молібденові шахти, де легені згоряли за 2-3 роки... Пішов дитиною, а коли повернувся, мати спитала: «Ви кого глядаєте, дядьку?»

Якось я його спитав: звідки бралися сили, терпіння? Він, як завжди, відповів по-філософськи: «Бог посилає людині стільки випробувань, скільки вона може витерпіти». І підкреслив – Людині. Він міг зробити стрімку кар’єру, залишитися в столичному університеті, міг виїхати на запрошення друзів у Німеччину, Канаду, Австралію, бо сидів із Солженіциним, Чорноволом, Горинем, відомими прибалтійськими дисидентами. Але він усе життя прожив у Хусті. Тут було його серце і його Тиса, яку не міняв на жодні санаторії і моря.

Коли якось я радився з ним, чи варто виїхати за кордон, тихо мовив: «Послухайся серця, але пам’ятай: косиця цвіте там, де її посіяли...»

Урок другий: кожен чоловік – твій учитель

«Перша зустріч із слідчим, перші жорстокі побої відбулися у кабінеті начальника слідчого відділу підполковника Аксьонова. Потім нестерпно повільно повзли тривожні і жахливі ночі з муками і зойками, довгі дні з напівсонними кошмарами. Слідчі Увін і Федоров сумлінно відробляли свій хліб, про що свідчили їх настирливі прагнення зламати арештованого і фізично, і морально.

З гіркотою згадував І.Ю. Дочинець відвідання його камери начальником управління Чернецьким та його свитою, у якій був і прокурор Андрашко. Він мав необережність показати прокурору ще свіжі рани та синяки на спині, грудях і руках після чергового допиту. «Розберіться!» – кинув Андрашко і вийшов з камери. І тюремники «розібралися»: скаржнику була прочитана постанова про те, що за «брехливі і наклепницькі вигадки» він направляється на 5 діб у карцер. А це ціле пекло.

...Люди ліпилися до нього, захоплювалися гострим розумом, оригінальним мисленням, винятковою працьовитістю, простотою і готовністю допомогти. З дитинства я звик, що в нашому домі постійно хтось жив із чужих, і через це мусив спати на розкладачці. Інші просто приходили по книги, поради, консультації. Крадькома забігали на «погар вина з калини», щоб відвести душу, і високі начальники-комуністи, і навіть кадебісти, які його «пасли». А скільки він написав для інших курсових і дипломних робіт, дисертацій. Адже самому не дозволили захистити кандидатську про філософську думку на Закарпатті в 20-30-ті роки. Я чув, як один відомий чоловік казав йому: «Якби ти, Іване, обрав технічний фах, то вже давно був би великим чоловіком в Ужгороді чи Києві. А так – вічний народний учитель». Дуже точно сказано. Він і мене вчив, що з людьми треба вміти говорити і слухати їх. Бо кожен чоловік – то твій учитель.

І досі мені зустрічаються незнайомі люди, що називають себе його вдячними учнями. Він водив їх на Говерлу, Менчул, Свидовець, возив на вантажівці в Ленінград і Таллінн. У Нижньобистрянській школі-інтернаті створив маленький зоопарк з ведмедицею, сарною, зміями і совами. У Хустському ПТУ-10 – музей з колекціями верховинської вишивки і кераміки. За ним ходили табунами як учні, так і молоді вчителі, щоб порозкошувати в аурі веселої мудрості. То була не просто школа, а школа Особистості.

Урок третій: життя дається людині один раз, а щастя, буває, й рідше

"7 грудня 1950 року військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу засудив Дочинця на 25 років і відправив у м. Сусуман Магаданської області. Потім – у сусідній табірний пункт Аркагала Угольна. У табірну лікарню Кадичкана потрапив після аварії у шахті. Тут зустрів свого співучасника Юрія Копина та ще двох земляків – сина священика з Ужгорода Олександра Васька та Юрія Бубряка з Чинадієва.

У березні 1955 року І. Ю. Дочинець був етапований у табір Нижній Атуряс, потім у каторжний табір Ізвестковий. Виявилося, що керівництво управління північно-східних виправно-трудових таборів (УСВИТЛ) збирало тут із всієї Колими найбільш активну і найбільш небезпечну частину в?язнів-українців. Група в?язнів у складі Івана Дочинця, Богдана Самотня та Іллі Палюги організували заколот. Відбувся суд і за участь в організації колективної відмови від роботи на Ізвестковому його засудили до трьох років тюремного ув?язнення разом з іншими 13 учасниками цих подій. Всі засуджені теплоходом “Ташкент” були відправлені з Магадана в бухту Ваніно, відтак у пересильну тюрму.

І ось місце призначення – колишня царська тюрма. У камері № 10 було 16 забетонованих ліжок, а їх всього 14. Тут вони складали єдину групу політв’язнів. Але начальник тюрми прихильно поставився до них і дозволив користуватися тюремною бібліотекою. Перебування у Благовєщенському «централі» стали для І. Ю. Дочинця справжнім університетом» (О. Довганич).

Він ніколи не ремствував на долю, не проклинав своїх гонителів. Люди просто виконували службу-повинність страшної системи. Як і скрізь, у Благовєщенську він теж був «відказником», тобто працювати на ГУЛАГ відмовлявся. Молодий начтюрми, знайомлячись з його «справою», пригрозив: «Буду бить сильно, буду бить много, буду бить сапогами». Це не допомагало. Тижнями, місяцями гнив у карцерах.

Якось під Новий рік начальник вирішив розважити дружину, що приїхала до нього з Ленінграда. Наказав привести батька. Той тримався за стіну, щоб не впасти, мружився, щоб не засліпнути. «Смотри, Лєна, вот это называется лагерной пылью. Но эти бандеровские мощи, этот дряхлый старик до сих пор считает себя нашим политическим врагом. Кстати, ему всего 24 года, как и тебе...» Вродлива столична дама нервово засміялася і налила повний келих коньяку, підсунула торт, апельсини. «Угощайтесь». Майор кивнув: «Сегодня я добрый, бери со стола, что хочешь». Батько не мав сил рушити. «Подведите его». Коли він підійшов до столу, простягнув руку і взяв... книгу. Жінка брязнула своїм келихом об підлогу і вибігла з кімнати...

У карцер його не повели. Наступного дня призначили бібліотекарем тюремної читальні. Там він тричі перечитав Большую Советскую Энциклопедию, всю зарубіжну і російську класику, вивчив німецьку, польську, чеську і угорську мови. Часу було вдосталь. І «зеківський інтернаціонал» цьому сприяв, люди сиділи з цілої Європи – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, литовські міністри, грузинські князі. Вроджені аристократи духу і культури. Було в кого повчитись. Українська спілка була найбільш організована і відчайдушна. Політзеки ходили у вишиванках, на ленінські портрети ліпили Шевченка, день розпочинали молитвою а завершували гімном, який і нині знає не кожен наш урядовець. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити. Батько й опісля, вже на волі, розраджуючи малодухих, скрушався: як важко людям, котрі гадають, що вони народжені в цій країні для щастя...

Урок четвертий: треба дуже багато працювати;

це колись помітять люди, а може, й Бог

«8 березня 1956 року начальник Нижнє-Ілимського табору оголосив І.Ю. Дочинцю про те, що він вільний. Одержавши в районному центрі Тайшет паспорт з серією ЗК, десь через півроку він ступив на рідну землю. Воля зустріла його неоднозначно: родичі, близькі, знайомі – з радістю, співчуттям, готовністю допомогти, представники правоохоронних, радянських і партійних органів – з настороженістю, підозрою.

Хоч у його документах було вказано місце проживання – Хуст, його прописали тут лише після втручання обласних партійних і міліцейських служб. Друга проблема – влаштування на роботу. Йому пропонували поїхати на шахти до Донбасу, та з допомогою колишніх політв?язнів Богдана Ващишина і Лаврентія Куцина І.Ю. Дочинець був прийнятий на Хустський лісозавод. У 1959 році з листами-рекомендаціями, з газетними вирізками про позитивну роботу він поїхав у Київ для вступу на філософський факультет Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченка. Але перед цим обачно «загубив» паспорт із серією ЗК. Успішно склавши вступні іспити, він став студентом, відмінно навчався і став старостою групи.

Після закінчення університету був рекомендований вченою радою в аспірантуру, яку закінчив у 1970 році. Написав дисертацію. Але розбіжності між підходами та оцінками аспіранта деяких ідейно-теоретичних джерел і політичних явищ відсунули захист дисертації на невизначений час..

З допомогою письменника Василя Вовчка вдалося влаштуватися учителем історії Нижнєбистрянської школи-інтернату, де згодом обіймав посаду старшого вихователя. У 1971 році був прийнятий на роботу в Хустське МПТУ № 10, де працював на відповідальних посадах до останнього дня життя. Нагороджений різними професійними званнями і відзнаками.»

(О. Довганич).

Його домашній кабінет – найтепліший у будинку, бо всі стіни від підлоги до стелі заставлені книгами. Книги – у спальні, у гаражі, в коморі, навіть на столярному верстаті. Розгорнеш – у кожній рясні червоні помітки. Дитиною, пригадую, я засинав під світлом лампи і шарудіння сторінок. Батько, сперечаючись з Декартом, про щось жваво радився зі мною. Або співуче читав «Лісового короля» Гете в оригіналі, одразу ж перекладаючи.

Коли чую як складають іспити мої доньки, думаю – освіченість умирає. Коли безробітні з «біржі» благають мене про штамп відмови в роботі, стає шкода працюючих. Коли бачу нескінченну телевізійну помаранчевість, розумію: патріотизм перетворюється в шоу. Може, це й нормально, але в мене інший критерій – батько.

У 60-х роках він залишив державі комунальну квартиру і почав будувати на пустирищі дім із саману. Потім залишив його матері й брату і купив глиняну розвалюху, яку перебудовував усе життя власноручно. З Тиси возив у «Запорожцеві» відра з піском і камінням. Будматеріалом йому служили і порожні пляшки, і велосипедні рами, і рештки єврейської крамниці. Ми прокидалися від стуку молотка і вищання пили. Незнайомі люди заходили в двір і питали його: « Діду, пан професор удома?» А були ще на його плечах поле, дача і бабин сад. І «мускат благородний» на Хустщині був лише в його пивничці. Не кажучи про шеренги банок з грибами, ягодами і соліннями. І сливовиця, що сльозу викрешувала, і пікниця своя на Різдво, і свої писанки на Великдень.

Усе це так провінційно, так старосвітськи виглядає нині – і книжкові полиці для незнайомих студентів, і жбан вина для сусіди, і вуличний комітет, і конспект промови на мітингу, і велосипедні візити до хворих побратимів. Але ж було це, і зовсім недавно. Зранку, в день смерті, вручав нагороду хустському меру Михайлові Джанді, по обіді накидував план чергової реформації училища в ліцей... Любив повторювати, що в людини постійно повинні трудитися мозок, душа і руки.

Урок п’ятий: урок свободи

«В останні роки життя істинний патріот України, відмінний фахівець, людина потужного інтелекту, Іван Юрійович Дочинець, користуючись заслуженою шаною громадськості, зміг сповна реалізувати себе на суспільному поприщі. Був організатором і учасником багатьох патріотичних заходів, кожним словом і вчинком пропагував національну ідею, українську державність. До останнього дня залишався в колективі рідного училища, ділячись з колегами свіжими ідеями і багатющим досвідом. Багато писав, продовжуючи свої філософсько-публіцистичні нотатки. Очолюючи місцеве товариство політв‘язнів і репресованих, невтомно домагався утвердження їх прав і покращення умов життя. Мало хто в Хусті не знав цього чоловіка. В його затишній оселі на Пролетарській вулиці завжди гостювали студенти, молоді науковці, краєзнавці, творча інтелігенція. Його називали «народним адвокатом» – за готовність прийти на поміч у тяганині з чиновниками при захисті своїх прав і чесного імені, добитися правди. Не випадково був удостоєний звання Почесний громадянин міста Хуста» ( Роман Мідь).

... Через півроку після його кончини знову зійшлися колеги й побратими з різних районів Закарпаття, колишні політичні каторжани. Прийшли, щоб увіковічнити пам‘ять товариша пам‘ятною дошкою, яку встановлено на головній споруді навчального закладу, де він пропрацював 33 роки.

На вулиці Свободи, під розкішною калиною, говорили, як легко і як цікаво було працювати з Іваном Юрійовичем. З якою кипучою енергією віддавав він себе освітянській роботі, відмітаючи схоластику і впроваджуючи живі і мудрі методи. Розповідали, що це був один з тих, на кого влада завжди могла розраховувати в пораді і допомозі. Його змістовних і оригінальних виступів чекали на кожному масовому зібранні.

На вулиці Свободи не говорили тільки про одне – власне про свободу. Про найвищий дар – бути вільним. Навіть у казематі тоталітарного суспільства. Навіть у вбогій сірятині провінційних буднів. Навіть серед свинцевої тупості поголовної освіченості.

Це найголовніший урок мого батька. Якби ми були добрими учнями...

З батькового зеленого зошита

Хороша жінка зробить із поганого чоловіка середнього, із середнього – хорошого, а хорошого прославить на цілий світ.

***

Для підлітків властивий максималізм, квапливість в оцінках. Для підлітка кожна подія – урок. Погрозами не виховують добрих відносин.

***

Шлюб укладається не в загсах, а на небі. До почуттів примусити не можна, а до виконання обов’язку – і можна, і потрібно.

***

Дантес, який застрелив генія, генієм від цього не став.

***

Розумну, культурну людину можна і скривдити, і вбити, але вбивця від цього розумнішим не стане.

***

У кожної доброї справи є свої вади і свої юди.

***

Питайте так, щоб не доводилося за це відповідати.

***

Декому треба, щоб давалися задурно не тільки підручники, а й знання.

***

Розумний не все каже, що знає, дурний не все знає, що каже. Одні знають, що говорять, інші – говорять, що знають.

***

Мистецтво не буває гіршим або ліпшим. Воно або є, або його немає.

***

Прогноз помиляється тільки раз. Але щодня.

***

Можливо все, що не суперечить законам фізики.

***

Питання: існувати, чи не існувати людству – вирішують вже не люди, а комп’ютери.

***

Той, хто читає мудрі книжки, не може бути ні гнобителем, ні пригнобленим.

***

Не помирай, поки живеш!

***

Дехто – як байкар, для нього всі люди – звірі.

***

Мало води – біда, багато води – горе!

***

Ви не вмієте цінити чужого благородства, тому що у вас свого немає.

***

Перепони в коханні тільки посилюють його.

***

Що справедливе, те достойне.

***

Нам не треба чекати милості від природи, а їй від нас треба.

***

В стародавньому Римі страчували не тих, хто погано воював, а тих, хто продовжував бій після команди відступати.

***

Монголо-татари кожному хлопчику після народження відрізали мізинець на правій руці, щоб не заважав стріляти з лука.

***

Для того, аби щось запам’ятати, потрібно щось забути. Так кажуть психологи..

***

– Мені потрібен лікар «вухо-око».

– Чому?

– Тому, що я чую одне, а бачу інше.

***

Живемо, як пляшка з горілкою: кожен намагається схопити за горло.

***

У нас з’явилися, крім солов’їв, уже й півні, для яких головне прокукурікати, а там – хоч і не світай.

***

Тільки те прекрасне, що серйозне.

***

Більшість шлюбів укладається на основі кохання, і найбільше розлучень саме при таких шлюбах.

***

Піп нагрішив, дяки вішають.

***

Людині властиво помилятися, але ніхто, крім дурня, не наполягає на помилці.

***

Якщо не хочеш допомагати людям, то не можеш працювати з людьми.

***

Прикладами не можна нічого ні довести, ні заперечити.

***

Чому чоловіки одних люблять, а інших беруть?

***

Я б завжди із задоволенням говорив тільки правду, якби це мені не загрожувало.

***

Немає поганого життя – є невміння жити.

***

Слабий видає себе тим, коли видає себе за сильного.

***

Ніщо не дається нам так дорого, і не ціниться нами так дешево, як наша зарплата.

***

Найбагатший той, хто задоволений тим, що є.

***

Людині потрібен дім, а не дах над головою.

***

Жінка сама повинна виховати собі чоловіка!

***

Олександр Македонський впізнавав на обличчя кожного свого солдата і знав його ім’я. І це забезпечувало йому перемоги.

***

Чим менше думок, тим важче з ними зібратися.

***

Переживаємо «Кока-колонізацію».

***

Якщо ніхто не застрахований від помилки, то ніхто не повинен бути застрахований і від відповідальності за ці помилки.

***

Безсмертна – як дурість.

***

Медицина пішла далеко вперед. Нашим хворим ніяк її не догнати.

***

Смерть однієї людини – трагедія, смерть мільйонів – статистика.

***

Щасливий той, хто в мирі з самим собою.

***

Якщо кривий каліка вибере вірний шлях, то обжене рисака, який біжить невірною дорогою.

***

У війнах на Землі загинуло більше людей, ніж їх живе сьогодні.

***

Якщо сили закінчились, залишаються ще воля і впертість.

***

Сила особи в її здатності до психологічного захисту.

***

З ким вінчатися, з тим і кінчатися.

***

Недовіра до молоді породжує в неї зневіру в свої сили.

***

Я знаю життя багачів, але від того не став багатшим.

***

Жертва не повинна зрозуміти, що їй кінець, бо відчай збільшує опір.

***

Якщо хочете зіпсувати відносини – почніть їх вияснювати.

***

Любити свій народ – це означає ненавидіти всі його недоліки, що заважають йому стати передовою нацією в світі.

***

Або ми вивчимо мову молоді, або ми втрачаємо контакт з цілим поколінням.

***

В людині повинні бути: емоції, думка і форма.

***

Якщо не можна заперечити факти, потрібно спаплюжити самого критика.

***

Гласність, розуміння того, що проблема існує – запорука успіху.

***

Формула свободи: хто стріляє першим – гине другим.

***

Людина може довго жити багато без чого: без води і їжі – тижнями, без власної думки – все життя.

Щоб перемагати своїх ворогів, їх треба поважати.

***

Маленька брехня породжує велике недовір’я.

***

Той, хто говорить «так», бере на себе відповідальність і зобов’язання. Хто сказав «ні», – зняв із себе відповідальність. «Ні!» – означає нічого не робити.

***

Оскільки навчання – труд, то потрібно зробити його… природним.

***

Якщо людина піднімається вгору, бажаючи досягти вершини, – їй необхідно відмовитись від зайвого вантажу.

***

Не за те батько сина бив, що той в карти грав, а за те, що програвав.

***

Перетворення вчорашнього карлика в зірку першої величини – це знамення часу.

***

Вищий закон – вище протизаконня.

***

Будь-яка ініціатива карається виконанням.

***

Людина погана, над якою не стояла мати.

***

Вчитель – чисте скло, через яке видно цілий світ.

***

Школа не вірить виробництву, а виробництво боїться школи.

***

Учитель повинен відповідати за все суспільство, а не за свій предмет.

***

Учень має право на опір. Якщо від нього його відібрати, це право знайде свій прояв у небажаних напрямах.

***

Швидше за всіх перебудовуються флюгери.

***

Ніякі заслуги не виправдовують не людяності.

***

Скромність – також талант.

***

Самотність надзвичайно прекрасна, якщо ти не сам.

***

Давайте з труднощами не тільки боротися, а й перемагати.

***

В політиці люблять дурних, а назначають інших.

***

Великі завоювання здебільшого викорис-товувалися не для великих цілей, а для особисто корисних.

***

Чи візьметься хтось із нас зробити операцію? А виховувати дітей беруться всі.

***

Немає хорошої війни і поганого миру. Війна завжди погана, а мир – бажаний.

***

Вороги демократії хочуть перетворити її з Орлеанської діви в шльондру вседозволеності.

***

Попадається той, хто ховається.

***

Бійся бика спереду, коня – ззаду, а дурня з усіх боків.

***

Старість чоловіка наступає тоді, коли гарна дівчина викликає спогади, а не надії.

***

Ми знаємо, як не треба виховувати, а як треба?

***

Будь-яка яка помилка в масштабі одного людського життя дорівнює чорнобильській трагедії.

***

Наука – це задоволення власної допитливості за державний кошт.

***

Напівправда – завжди неправда.

***

Широко крокуєш – штани порвеш.

***

Осла можна підвести до водопою, але не можна його примусити напитися.

***

Талант може бути вихований тільки талантом, посередність – виховує тільки посередність.

***

Трагізм особистого життя відпадає, якщо людина відчуває себе невід’ємною частиною людства.

***

Мати більше, ніж необхідно, – аморально.

***

Спроби лукавити з історією не припиняються.

На здоров’я людини впливають: 50% – спосіб життя, 20% – спадковість, 20% – стан оточуючого середовища, 8,5% – охорона здоров’я.

***

Скільки можна вчитися працювати?! Потрібно просто почати працювати.

***

Досконалість – це повне задоволення, це властивість святих.

***

Наші таланти, знання і здібності обмежені тільки нашою уявою.

***

Коли болить мозоля, вдячно згадують старий черевик.

***

Школа навчає. Батьки виховують. Вулиця переучує і перевиховує.

***

Безмежне благо – страшна річ.

***

Догматична сліпота перетворює ідеологію в релігію.

***

Атеїзм – від неуцтва.

***

Законним шляхом іти можна, але дійти не можна.

***

Будь-яка недомовленість працює на користь брехні.

***

Ангели і чорти ніколи старіють.

***

Кожен вік має своє «середньовіччя».

***

Суд історії – вічний, суд людей – примарний.

Додати коментар


Захисний код
Оновити