Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Зцілюючи, вона не визнавала ніяких ліків. Ліки в цьому житті лише одні – робота, праведне життя і молитва. І, звичайно, масаж

Коли мені сказали, що масажистка – вправна, недорога, але 70-річна, я розсміявся. І даремно. Але що має бути, того не минути.

...Ніколи не забуду того передвеликоднього дня. Зненацька налетіла гроза, жбур-нувши в шибку жменю крупного, як горіх, граду. Затріщала по дахах. Гриміло і блис¬кало, на тлі фіранки стояла жінка з одухотворено-тривожним обличчям. Вона навіть не звернула уваги на моє привітання. Вона молилася.

Масаж – справа тонка і складна. Якщо це справді масаж, а не курортні пощипу-вання й рубання долонями по плечах. Ма¬саж – це заклинання тіла, це поступове вигнання з організму зайвої, хворої речо¬вини, це переливання енергії з однієї субстанції в іншу. Це контакт двох кресал, що викрешують іскру життя. Це магія рук і душі.

Іцо-нейні робить це так. Спочатку побіжні удари пальцями по ступнях – при¬ємна дрож пронизує все тіло. Далі пучкою розбризкується свинячий жир. Ніяких кремів Іцо-нейні не визнає. Свиня за біо¬логічною конституцією найближча до люди¬ни тварина. Жир розм’якшує і гріє шкіру, відкриває пори.

Дійство починається від пальців ніг. Один палець масажується п’ятьма спосо¬бами, кожна ділянка по-іншому. Десь – подушечками пальців, десь – кісточками, а десь – нігтями. Легко, вкрадливо оброб¬ляються глибинні життєві точки, заму¬ровані шлаками й солями. І коли цей пан¬цир нарешті розтрощений – радісний біль народження пробігає імпульсом нервів. Пальці масажистки невтомно добирають¬ся в глибинах плоті до криниць нервової сили. Розкріпачений, млосно-зів’ялий, відчуваєш, що твій організм зітканий із мережі нервових ниток, якими, наче струм електричними дротами, циркулює життя. Життя, що пульсує від легкого, ніжного, трепетного клубка в грудях, яке ми нази-ваємо Душею.

Місія масажиста – розчистити ці животворні канали, захаращені всяким мотлохом нашого існування, брудом дов¬колишнього світу і брудом власних думок. Теплі пругкі пальці незбагненним чином проникають під шкіру і кістки, занурюють¬ся в суглоби, перебирають жмути м’язів, оксамитовим метеликом облітають чутливі хребці. Буває, вони спотикаються в дорозі на сольових заметах чи вузлах, такі місця обробляються з особливою ретельністю. Ці пальці зрячі. Більше – вони віщуни, бо знають, яка хвороблива біда може спіткати тебе в тому чи іншому місці через роки. Масаж – як вино. Спочатку збуджує, потім п’янить, затим розморює. Якщо під час перших сеансів кривишся від болю і напру¬ження, то після 7–8-го готовий ось-ось заснути під руками масажистки.

Спати було шкода. Ми розмовляли. Ко¬жен своєю мовою. Її мова складала¬ся з угорських, російських та українських слів. Лише в нашому краї, ма¬буть, можливі такі дивні інтернаціо¬нальні поєднання в одній особі – Чайко Ілона Іванівна. Батько був поліцаєм. Мати – донька землевласника. Вона вчилася в Європі й звідти привезла в Баркасово звичку пити каву. Вулиця прокидалася з цим ароматом зі словами: «Уже варить свою чорну суп». Мати пила каву до 93 років, до останнього дня. А ліків ніколи. Іцо-нейні, її донька, що все життя пліч-о-пліч із медициною, теж не визнає ліків. Вона каже:

«Мої ровесники, що ліку¬валися, або вже на цвин¬тарі, або ходять скручені. Так само ті, що пили, кури¬ли, підгулювали. А ліки у цьо¬му житті лише одні – ро¬бота, праведне життя і мо¬литва. І, звичайно, масаж». Хто-хто, а вона це знає доб¬ре.

Чоловікові було 40, ко¬ли лікарі поставили жахли¬вий діагноз – закупорення нервів. Тіло відмирало, кін¬цівки не слухались. У лікар¬ні їй порадили: буде менше вам клопоту, якщо він по¬мре вдома. Вона забрала напівживе тіло і почала оживляти своїми руками. Годинами, днями, місяця¬ми, роками. З тіла її пере¬ливалася в хвору плоть її енергія, а з душі – молит¬ва. Це була боротьба за кож¬ну клітинку, кожен нерв, ка¬піляр. Це було диво зці¬лення, подовжене в часі. Чоловік прожив 27 років, перейшов на високооплачувану роботу, де була по¬трібна неабияка сила. Де взялася ця сила? І звідки така сила в 70-річної жінки, котру бабусею називають хіба що лише онуки? Веселі очі, рум’яні щоки, сивина ледь-ледь намітилася. Та що там, молодшому синові лише 25.

Про сина мова окрема. Сина теж створила своїми руками і своєю душею. Ма¬буть, справді Бог випробо¬вує найдостойніших. Хлоп¬чик народився кволим, із бронхіальною астмою. З нею дорослим життя – не життя. Один лікар, щоб спе¬катися настирливої ма-мочки, порадив тримати дитину ближче до води. Тоді Іцо-нейни кинула комунальну квартиру в центрі Мукачева і купила розвалюшку під самою дамбою Латориці.

Ніщо не мало їй заважати займатися дитиною, навіть робота, яку вона теж за-лишала. Вдосвіта вивозила візочок у вер¬болози і сиділа, схилившись над ним, до вечора, оберігаючи сон дитини від мух і комарів. Відкривала тільце сонцю, обми¬вала водою, розтирала. Тихі й романтичні ночі сповивали тоді Мукачево. Хлюпотіла біля ніг вода, на березі варили юшку ри¬балки, співали дівчата в садах. Криміногеном і не пахло. Іцо-нейні навчилася розрізняти співи птахів – і ліпшої музики досі не знає.

Після того, як на березі річки вирубали сади під ділянки, вона насадила де¬рева в городі, щоб принадити птахів ближ¬че до своєї хатинки. Засинала під щемкий спів іволги, прокидалася під тьохкання со¬лов’їв. Навіть на годинник не треба диви¬тися. Бог дав людині 24 години, щоб 8 го¬дин вона працювала, 8 – спала, 8 – мо¬лилася. Але молитися, пояснює Іцо-нейні, – це не обов’язково постійно шептати святі тексти. Коли в твоїй душі думки і по¬мисли, що любі Богові, це теж молитва. «Бог ніколи не залишить свого», – шепотіла, наче щось дуже таємниче, інтимне, масажистка.

Син одужав, про астму давно забув. Навчається на священика, можливо, прий¬ме чернечий сан. Десь я читав: є три роз¬ряди людей. Одні знайшли Бога і служать йому, люди ці мудрі й щасливі. Другі не знайшли і не шукають його, вони безумні й нещасливі. Треті не знайшли, але шукають: вони мудрі, але нещасливі.

Ось вона – формула. Тому й не дивно, чому ця вродлива, шляхетна жінка, свого часу найкраща маса¬жистка госпіталю, у середовищі офіцерів, цікавих чоловіків не піддалася щогодинним спокусам, не злегковажила долею, а пішла цілком іншим шляхом. Шля¬хом тісним, крутим, але праведним.

Щоб із купленої хижки зробити дім, вони з чоловіком усі сили віддавали, аби заро-бити десь копійку. І ось, коли вже мали бра¬тися за будівництво, чоловік помер. На ощадкнижці було ЗО тисяч рублів, але навіть труну тут дістати не можна було, привезли родичі зі Словаччини. Іцо-нейні зняла дещицю грошей на похорон, а те, що залишилося, знову поклала на книжку. Бо¬ялася бодай щось витратити на себе, а не на будову. Собі не вірила, вірила державі. І тут грянув путч, усе пішло шкереберть. Гроші, що мозолястими руками складали¬ся все життя, в одну мить зійшли на попіл...

«Я не дуже люблю комуністів, – при¬мирливо зізнається Іцо-нейні, – але ні за чим не жалкую. Жива-здорова, діти теж». Священик дивується: «Чим ви живете, пенсія крихітна, син не працює, вчиться?» «Божою ласкою», – відповідає жінка. І роз¬шифровує: є сад, город і ось це – піднімає догори свої гарні, виразні, чутливі руки. Це – від Бога.

І це не блюзнірство. Якщо та¬лант (а вчилася вона масажу 3 роки) дістався їй від природи, то використати його мусить на богоугодну справу. Лікує цілу округу. Усі старенькі – її підопічні, але й молодь поча¬ла хворіти. А що візьмеш із пенсіонера чи безробітного? Щось дадуть, то добре. Їй го¬ловне, аби сама дала. Вночі не спить, міркує, чим би ще зарадити хворому. І до ран¬ку справді осяває її здогад. Скарбниця досвіду чимала, працювала з Фединцем, Вітенбергером, Жолудєвим, а із сином об’їздила всіх ме-дичних світил, навіть у ка¬захських шаманів жила.

Усе з нізвідки прихо¬дить, усе в нікуди має піти. Треба дух очи¬щати – очиститься й тіло. Пияцтво, лінощі, погор¬да, заздрість, жадоба, відчай підточують нас більше, ніж віруси і стреси. Якщо вже в її житті не було стресів...

«Я теж колись могла з дрібниць роздратуватися, спалахнути. А тепер, як тільки до цього доходить, згадаю про Бога й одразу мине. І дякую йому за цей досвід».

«Все минає. І це мине» – було викарбувано на персні мудреця Соломона. Зате ніколи не пройде Іцо-нейні повз наклепництво, пліткарство, несправедливість. Обов’язково скаже правду, та ще й рішуче. І спитає базіку: «Ти молилася нині? То як із твоїх уст може зійти таке?!» На вуличні теревені вона не має часу. На гостинки її теж не затягнеш. Проте коли десь негаразд, Іцо-ней¬ні виростає наче з-під зем¬лі. Я дивувався, як вона на¬полягала, щоб не розривати серію масажів, приходити і у великодню п’ятницю, і в неділю. «Це не гріх, Ісус зці¬лював і в суботу».

Година масажу – година змістовної розмови. Про що, здавалося б, можна го¬ворити з літньою сестрою милосердя? Виявляється, багато про що. Про національні та релігійні особли¬вості людей. Про політику і політиканство, про голосування і галасування. Про кухні різних народів. Навіть про історію Риму. Чим старішими стають люди, котрі живуть духовним життям, тим більше розширяється їхній розумовий кругозір, тим ясніша їхня свідомість. Це невігласи з роками тупіють ще більше...

Мукачівські отці-домініканці визнали сестру Ілону за праведне життя черницею третьої категорії. Не в категорії тут спра¬ва. Справа в тому, що в суспільстві пови¬нен зберігатися сталим прошарок одухот¬ворених людей, аби суспільство залиша¬лося більш-менш здоровим, цивілізо¬ваним.

...Ніколи не забуду оту передвеликодню грозу і жінку, що самозречено молила¬ся біля вікна. У лагідних очах поволі гасли блискавиці. Гроза вщухла, і жінка зі спокій¬ною душею засукала рукави, аби лікувати далі

МАРТА І ПІТЮШКА

Вона зателефонувала в редакцію, мовила скептично-бадьорим голосом: “Назавтра я не матиму що їсти. Грошей немає, але є книги і старі пляшки”...

Це якось по-байронівськи – книги і пляшки. І я пішов.

Сирітський комунальний двір біля залізниці, облуплені двері, закіптюжені шибки, дощами облизані стіни. Убогість колись переступила цей обчовганий поріг, щоб звідси більше не вийти. Баба Марта стрічає з цигаркою в губах, хриплувато урівноважує кота, що норовить поперед гостя. Заходимо в те, що вона називає кухнею.

Але ні дровами, ні газом тут не пахне. Зрідка назбирає на пилорамі трісок, щоб на буржуйці запарити якусь кашку. Сісти ніде, я примощуюсь на ящику, хазяйка стоїть, як командор. Обличчя наче у старого вождя індійського племені – смугле, посічене борознами, як карта Мукачева. Одне око невидюще, друге по-вольтерівськи прищурене.

З приводу своєї зовнішності несподівано зауважує словами Чехова: “Надмірна краса, як і розум, непристойні”. Але не це головне. Пляшки. Вони скрізь – на хиткому столику, підвіконні, на підлозі і в різних темних закапелках. Через шар пилу вгадую колір і конфігурації.

– Ось пивна від графа Шенборна. Тут біля герба й написано. А ще до нього пиво розливали в такі високі, темні. На денці ніби вибита корона, – стукає баба Марта нігтем по склу.

Пляшка худа і чорна, ніби увібрала в себе всю бідність і гіркоту епох.

– А в цих євреї розвозили на возиках лимонад. Відкриваєте порцеляновий корок на дротах і пахуче-шумовий напій вдарить у погар. Це штофи для паленки, кварта для дамських солодощів, винні пляшки. Такого скла вже немає.

Скло справді гладеньке і блискуче, як рояль. Рука відпочиває на ньому.

– Ось бачите, – лукаво підсміюється бабка. – Пляшку чоловіки пестять, як жінку. Тому я й почала їх колись збирати...

І ось теорія Марти Михайлівни. Мало які речі ужитку оточені такою активною аурою, як пляшки. Пляшка, глек були одними із перших знарядь первісної людини. Вони давали живильну вологу, силу, життя. Асоціювалися з груддю, жінкою. Тому й нагадує її пляшка – цей окремий витвір майстра, видихнутий з його грудей. Яка ще річ, твір мистецтва похизується таким способом витворення? Чи не звідси й слово на позначення творчості – натхнення.

Це один, так би мовити, естетичний бік справи. А ще ж який цікавий географічний. Пляшка – то є жменя піску, землі, з якої вона виготовлена. Аж дух захоплює, коли подумаєш, що в цій тісній, дрімучій кухоньці вміщується ціла планета. Бо всяких химерних бутликів баба Марта поназбирувала з усіх усюд. В очах рябіє від етикеток. Хтось посмакував іспанським вином, а бабі Марті досить андалузького скла, щоб, гладячи його, приємніше було читати “Дон Кіхота”. Читання для неї – це як вечірня молитва.

Днями товчеться серед людей. Погомонить у сусідів, допоможе дітей доглянути, хворих розраяти, старим прибратися, кіоскерів підмінить, порадить, як документ оформити, сама й напише, по інстанціях проведе. Де баба, там гостре слово, сміх, весела дискусія, там розсмоктуються проблеми. Бо справді: глянеш, як по-філософськи безтурботно живе ця самотня, як палець, і бідна пенсіонерка – то й своя біда змаліє на очах.

А що залишається робити, як не ставати стоїком і спартанцем на старі дні. Дітей нема, щоб подбали, держава безсила. Ні разу за вечір Марта Михайлівна не поскаржилась на свою долю. На здоров’я – так, одне око здало зовсім, до другого книжку підносить впритул.

Від пляшок ми перейшли до книг. У “світлиці” Михайлівна попередила: “На порядки не дивіться. Сусідка каже: “бардак”, а я вважаю – творчий безлад”.

“Творчий безлад” включав тріщини в палець на невизначеного кольору стінах і стелі, лахміття павутини в кутках. Картина художника-алкоголіка здавалася імпресіонізмом під сувоєм пилюки. І гуска. Сіра дорідна гуска чинно ходила посеред кімнати. Тут її миска, ліжничок на день, а вночі вона забирається до хазяйки на ліжко. І тепло, і приємно – жива душа.

– Не говоріть голосно, – попередила бабуся, – щоб Пітюшка не розсердилася. Вона не любить, коли я когось приводжу. Та що вдієш, їй на завтра нема що їсти. Сама я перебула б якось. А її голодною не залишу.

І вона заговорила до гуски лагідно, серйозним тоном, розповідаючи, хто прийшов. Птиця відповіла, наче розуміючи, ґелґотанням і заклопотано пішла в свій куток.

Коли тепло, вони гуляють з Пітюшкою вулицями. “Я живу в мирі з природою, це й тримає мене на світі”. А в холодні вечори жінка читає Пітюшці класику. Наприклад, Надсона.

– Ні, Надсона я вам не дам, і не просіть. І німецькі балади не дам, і словнички риб, птахів, вітрів...

– Чого словник? – перепитую.

– Вітрів. Хіба вам не цікаво все знати про вітри?

Над цим якось не думалося.

– А я кожен день записую собі в щоденник про все, що зі мною сталося за день, що бачила, якою була погода. Уявляєте, хтось колись візьме й прочитає, що було з бабою Мартою 5 грудня 1995 року. І яка стояла надворі погода...

Погода за вікном не радувала. Не гріли й холодні стіни. Але цього не помічала бабуся з дівочою фігуркою. Вона спритно перекидала заяложені книжки, цитуючи з них напам’ять цілі абзаци. Були серед них і з авторськими автографами, що адресувалися їй – від Юрія Станинця, Юрія Мейгеша, Йосифа Жупана. А як же, колись вона була вправною друкаркою, помилки сама виправляла в текстах. А в канцеляріях, де працювала, не раз казали: “У вас, Марто Михайлівно, розуму більше, ніж треба для роботи”.

Розум знагодився й зараз. Та ще руки. Цілій вулиці заклепує діряві каструлі й чайники. Майстерня в тій же кухні. Годинники ремонтує, коли має регулу. Просто погріє, покрутить їх у руках і запустить. І оживають стрілки. Речі теж відчувають добру ауру. Чому знервованим не піддаються замки, не слухаються машини? А коли розв’язуєш тугий вузлик, досить лише лагідно подмухати на нього. Хата, в якій не ходять, зігниває на очах. А чому так довго і благодатно живуть колекціонери? Вони розгадують природу речей, які довговічніші за людину, і знаходять у ній своє місце.

Усе в цьому світі має своє місце, свою приналежність, свою історію. Через те й не віддала Марта Михайлівна маленької різьбленої пляшчини, якою колись її стара сусідка ділила в жидівському шинку питво. “Це часточка тої людини в мене на полиці. І це безцінне”.

Безцінні, я вірю, й ті щоденники, де людина без літературних хитрувань і самомилувань пише історію своєї душі. Бо справді, безсмертя наше, милих, рядових людей проступає для грядущих у тій же пляшці, книжці, листівці, картинці, списаному зошиті, що надбані і збережені такими мудрими людьми.

І дай Бог Вам, Марто Михайлівно, і вашій Пітюшці здоров’я, радості, добра і терпіння на нові і благі літа.

Додати коментар


Захисний код
Оновити