Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

«Лічниця» на воловій шкурі

Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи.

– Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка.

– Се люди, які не хочуть бути хворими.

Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав:

– По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости…

Підвели стриженого хлопчика; його спалені на сонці ніс і вуха лущилися. Мати аж щулилася від розгубленості.

– Пропав голос у дітвака. Два дні вже ні слова…

– Значить, говорив доти більше, ніж треба, – старий притамував усміх.

– Троскотало, що там казати. Але я боюся, бо вже два дні дітвак не говорить. Може, чогось напудився?

– Хіба жаби. В ріці перекупався твій легінь.

– А й правда, безголосий прийшов із ріки.

– Звари йому на малому вогні дві терті морквини в молоці. Проціди, моркву най з’їсть, а молоко тепленьке пити протягом дня. І завтра так, і позавтра. На підборідді в нього вузол запалився, то прикладай на те місце свіжозамішений коржик: дві жмені грубої муки, варішка меду. Двічі на день прикладай. А ти, збитошнику, – повернувся до малого, – коли заговориш, слідкуй, що говориш. І щоб ні слова матері накриво, бо стратиш голос повторно. Річ не спроста відбирається. А тепер біжи, бо я ще хочу повісти матері двойко слів… Чому, невістко, про свою головну журу мовчиш? Чим гризешся?

– Чоловіком. Блудом пішов. Прихоплює на стороні.

– Біда. Та що тут урадиш?! Пусти заволоку на всі чотири вітри. Пес, котрого в’яжуть, рветься з двору. Перебіситься – вернеться. А не вернеться – знаття, що се не його двір. І тобі втрата невелика. А до ворожок не ходи! Ще гірше буде, і тобі, і йому, і дітвакові. Сама видиш. Ліпше помолися за його любасок. Гадаєш їм, нещасницям, легко – лизати з чужого тареля? Помолися сердечно, молитва все загладить…

Мені незручно було стояти на видноті й слухати розмови. Я поліз на хлівець, щоб перетрусити на сушці зілля. Віконце виходило якраз на кадуб, і звідси було видно й чути, що там діється.

Худорлявий, виснажений чоловік жалівся на кольки. Старий дав йому пожувати якусь бадилину й попросив виплюнути. Глянув на слину і сказав:

– Печінка біду робить. Треба їй годити. Запарюй м’яту, насіння кропу, піщаний безсмертник, полин і запивай їду кількома ковтками. Їж те, що малі діти їдять. А до їди споживай ложку шипшинового сиропу. У півлітра теплої води всипати півкілограма цукру і потовчених ягід шипшини, настояти два тижні. Будеш себе доглядати – печінка оживе. Доста, щоб її крихітна частка з ніготь була здоровою, – і відновиться вповні.

Міцний дідуган у крисані з пером показав свою грижу, що ріжком випнула сорочку.

– Запущена, треба різати в шпиталі, – виголосив присуд лічник. – Я лише годен зробити полегшу на який тиждень, щоб ви дійшли своїм ходом.

Вклав діда на волову шкуру, підпалив під баночкою овечу шерсть, перевернув її і приклав до живота. Накрив онучкою. Час до часу повторяв це знову. Дід лежав, блаженно закотивши очі.

Пишнотіла челядина, трусячи грудьми, жваво шепотіла Світовану щось на вухо. Розхвильована, аж бордова. Він подав їй бляшанку і велів принести сечу. Когось попросив розпалити за піччю ватерку. Тим часом слухав іншу хвору – молоду, струнку, гарно вбрану, явно міської виправи. Нарікала на втомлюваність, головний біль. Коли багато ходить, віднімає ноги, синіють жили. Старий повернув її проти сонця, роздивлявся на просвіт вуха. Тоді сказав:

– У вас, паніко, густа кров.

– Як густа? – стрепенулася жінка. – Звідки ви знаєте?

– Ви знаєте. А я лише догадуюся.

– Добре, – опанувала себе. – Що я маю з цим робити? Я заплачу за будь-які ліки.

– Ваші ліки душе дешеві – вода.

– Яка ще вода?

– Ліпше кринична, ще ліпше – лісова, в якій плавають саламандри. Споживайте її ситно, більше, ніж каже спрага. Скільки ви п’єте води?

– Не п’ю я воду. Я можу дозволити собі компоти, чай, кисіль.

– Се їда. А пиття лиш одне – вода. Пийте її, куди не повернетесь, дрібними ковтками пийте. День починайте водою і нею звершуйте його. Кров дістане своє і побіжить, як сей потічок. І голова перестане боліти. Але на початках можна їй зарадити корицею. Малу ложечку розколотіть у горнятку теплої води з медом. Ковтайте щогодини, доки не мине біль.

Прийшла з накритою лопухом бляшанкою опасиста молодиця. Старий прилаштував посудину до вогнища. Постояв над нею якийсь час, а тоді коротко відтяв:

– Ідіть собі з гораздом!

Жінка розчаровано залупала дрібними очками в жирових напливах щік і брів:

– І що, няньочку-батечку, лікуватися мені не треба?

– Треба. Рецепт вам – менше їсти.

– На скільки менше, спасику мій?

– На відро, – кинув через плече старий.

Гуртик здригнувся стриманим сміхом. А я млів на своєму сідалі. Млів не стільки від дурманного духу зілля, скільки від баченого. Мені відкрилося неймовірне дійство цілительства – відкритого і простого аж до примітивності, що дивним чином розвінчувало загадковість хвороби, розвіювало первісний страх перед нею.

Двоє сиділи по пояс у перегаченому мочилі, а їх родичі нагрівали в паленищі каміння й рогатинами підкочували до води. Кругляки шипіли, пускали нурт бульок. Вільні руки товкли у ступі насіння льону і звіробій, щоб накласти чоловікові на ошпарену окропом ногу.

Світован сам підкликав із громади людей, коротко слухав їх, щось сам казав, декого одразу ж відпускав, комусь виносив із хатини пакуночок чи баночку, когось укладав на волову шкуру. Часом відтягував повіки, оглядав язик, шкрябав акацієвою шпичкою шкіру, висмикував волосину й кидав її на воду – пильно придивлявся. Або підносив її до полум’я. Чи просто прикипав поглядом до якогось хворого місця і мовчав.

Цілитель, іншого слова не доберу, тут же в химерний спосіб робив аналізи, сходу ставив діагнози, називаючи їх простими, ба навіть кумедними, словами, називав лік, якщо він був доступний хворому, або давав свої трунки. Інших відпроваджував із напуттям, що «здорове тіло, як здорове яблуко, не без червака – всяко дає себе чути, бо не мертве». І аби не виходило, що марно набили сюди дорогу, насипав їм на дорогу наколотої солі зі скелі. І люди верталися просвітлено-втішені, несучи з цієї гори в білих носовичках бурі солоні кристали. Кристали нової надії.

 

Коли сонце стало сторчма білим колом, старий облив руки і ноги водою і сів під явором. Не їв, не пив, сидів із приплющеними очима. Решта людей, що дочікували своєї черги, нерішуче діставали вузлики з перекускою. Цоркнуло скло об скло – то їздовий відкоркував пляшку. Когось силоміць пригощав. Старий повів у той бік гострим совиним оком.

– Вуйку Андрію, на здоровля! – весело гукнув коняр.

– Пий на безголовля! – буркнув старий. – За здоровля, чоловіче, треба молитися, а не пити.

Перепочивши, він знову слухав людей. Я чув, як раяв молодій сором’язливій жінці оздоровити щитовидну залозу. Варити синій кисіль: дві столові ложки крохмалю, 10 міліграмів йоду і два кружальця лимона. Це денна норма. Коли організм насититься йодом, це покаже той же йод. Увечері намалювати ним на згині ліктя сітку. Якщо до ранку вона щезне, лікування продовжувати. А ще – пити очищувальний чай: запарювати соснові голки, шипшину, листя малини і цибулеве лушпиння, додати меду. Жінка скрушалася, що найгірше їй у спеку, аж «водить нею».

– Всяку хворість перше гоять столом. У жару пий чисту воду і гарячий чай, але правдивий – зелений. Їж овоч білої і зеленої барви, рідкі страви з кислинкою. А гостре, приправи, солонину і мед не споживай. Воду зранку присолюй, і добре би поміняти криницю. Знайди таке місце, де волоські оріхи люблять собі рости. Там і вода для тебе…

Жінка ніяковіло дякувала, прощалася, задкуючи, та він не поспішав її відпускати.

– Чи ти не донька Юлини, котра ланковою була у винницях?

– Айно, а ви, дідику, звідки знаєте?

– Вижу. Тридцятим роком старша донька вилицями стає схожою на матір. Я знаю твою мамку.

– А як знаєте, що мені тридцять?

– На виду твоєму написано. У тридцять жінчовка найкрасніша.

Жінка ще густіше зашарілася.

– Іди здорова, небого! І вклонися від мене матері. Вона таку пестила шаслу на груниках, що мадярам і чехам не снилося. Не кетяги, а котята звисали з лози, сміялися до тебе.

 

Під кінець огляду, «у пессі голоси», він залишив «легших». І люди здогадувалися про це, всміхалися до нього з запопадливою вдячністю. І сам він пом’як, давав собі продих довільного спілкування.

– Здоров, мудряку Юре! – привітав дебелого, переломленого в попереку чоловіка, майже свого ровесника. – Що ви сього разу собі вигадали?

– Мара його вигадала. От і я прицабав на вашу гору, Андрійку. Хоча Бог давно вже зве до себе.

– І ви туди ж, Юре. Все проситесь на Господа, а коли Він кличе – біжите до доктора.

– Не заради себе, порохнявого пня, прошу – заради онуків. Хотів би ще їх у люди вивести.

– Овва, куди ви їх на таких ногах виведете?

Ноги в того і справді були страшні – набряклі, в брунатних струпах. Штанини підрізані, бо роздуті литки не влізали в них.

– Правду кажете, Андрійку. Доки доліз сюди, спалив грудину дотла.

– Правда, важний газдо, в тому, що серце ваше зносилося. Велике серце.

– Чому велике? – сіпнувся той, силкуючись випрямитися.

– Бо доброє. А добрі серця скоріше зношуються. В душевній роботі. У Бога й тут справедливо: добрі люди заслуговують і доброї хвороти. І ліків добрих. Вино любите?

– Хто не любить файне вино? Та я стражуюся від нього зі своїми болячками.

– А тепер собі дасте. Айбо вино буде незвичне. Десять коренів петрушки з листям залийте літром вина, варіть п’ять хвилин, тоді додайте дві ложки винного оцту і децу темного меду. Ще поваріть стільки ж – і вино готове. Держіть його в холоді. Заживайте в день по кухлику середньої величини. Відпустить серце – і ногам буде полегша. А тепер їм першу поміч дамо. Запечіть дві цибулини, поріжте і прикладайте до підошов на ніч, перев’язавши биндою. А ще нехай ваші зварять на киселицю лимони, щедро підсиплють змелених оріхів, потовченого цукру і лляної оливи. Ся мішанка вирівняє биття серця. Беріть її по дві ложки до їди… А онуки най без ваших рук на ноги спинаються. Міцніші ноги матимуть. Не опікою, а прикладом най живляться. Є що черпати. Такого діда, як у них, по всіх горах і долах ще найти!

У вибілених часом і сонцем віях старого затріпотіли сльозини. І голос тремтів, гасив ледве добуті слова:

– Красно дякую вам, брате. За таким словом і стояти на ногах уже легше, і лежати буде притульніше в послідній постелі, – і, спираючись на онука, подибав до осідланого коня.

Підбіг стрижений верткий чоловічок і, щулячи лисяче личко, загугнявив:

– У мене, няню, така пришта, що ганьба й казати. Бігме таке не лікується.

– Все лікується, – відказав Світован. – А виліковується Богом, якщо на те його воля.

– Та де, горбатого, кажуть, могила виправить, – хворий рвучко обернувся, випнув спину. – У мене межи лопатками щось росте… Щось таке, перебачте, як горбик…

– Вижу, що не крила. Послухай сюди: літати не будеш, а жити, як дотепер, можеш цілком. Якщо дотримаєш двох приписів. Перший: не гніти злобою душу, бо сердешна рветься на волю і пре тобі горб. Другий: найди тверде й ребристе дерево і щоденно трися об нього своїм горбиком. Від лопатки до лопатки. Доки не розійдеться. Дереву щоразу дякуй за поміч. А Богу молися. Не їж білого хліба, білого цукру і білої солі. На ніч споживай сушениці зі сливи, абрикосів і ягід… І головне – душу вирівнюй. Вирівнюй посполу з хребтом.

Потім принесли дівчинку з відкритим ротом і здивованими очима. Батьки щось говорили до неї, але та не реагувала. Старий велів їй попісяти в баночку. Тоді вмочив праву руку в сечу і зворотним боком долоні торкнувся лоба, щік, рук і ніг малої. І вклав її на волову шкуру. Та голосно хавкнула і одразу заснула. Батьки, сперши дух, схилилися над нею, затуляли від сонця.

– Добра дитина у вас росте, – мовив Світован. – Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого – навчиться відсівати зайвину…

Молода жінка, чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою і щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.

– То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть… Любов не лише пушить, але й сушить… Не так, як у инших? Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе… Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих… Маєш – тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, – розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови… Любов не має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов – ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Йди з Богом і люби так, як каже серце…

Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.

– Ти, виджу, не хворий, – обізвався до нього старий, – але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.

Чоловік, хіхікнувши, перехилився за колоду і дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру і розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.

– Я не хворий, факт, – жваво говорив той, – зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі і кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть – лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю кам’яницю. Копаю і плачу. А покинути не можу – вище в землі спрятані мої дідо і няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном…

– Яким дзвоном?

– Церковним. Во врем’я оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели… Молодь цірить зуби – не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-у… Гу-у-у…» Прохоплюся – де? І ні звуку. А він, знаю, там… Нудиться, тривожить грунт… Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне і для землі…

– Посутньо кажеш, хлопе, – відповів старий. – Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє кам’яне поле.

– Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.

Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.

 

Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.

– Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

– Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо і прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

– Багато було сьогодні хворих, – сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

– Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

– Але здоровими хочуть бути всі.

– Так. Бо здоровля – то свобода. Здоровля і віра – найбільші дві свободи.

– А що тоді найбільша несвобода? – запитав я.

– Гріх, – притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

– А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

– Волова шкура їм се звідомила.

– Яким чином?

– Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

 Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії. «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити». З синього зошита.

«Що світ – те і я»

Я бачив, коли він, помолившись, лягає, і чув, як засинає, – вмить, як велика птиця, тихо склавши натруджені крила і склепивши цупкі, неначе берестяні, повіки. Але ніколи не бачив, як і коли він встає. Після пробудження я завжди заставав його вже на ногах. І тепер, після втомливого дня, довгого спання не було й мені.

– Вставай, день хоче бути! – гукнув він знадвору. – Вся живина Божа давно вже клопочеться.

На підвіконні в мисочці лежали ягоди, лискучі, як під лаком. Наші з ним улюблені чорні дикі черешні, подзьобані птицями. Нічого в світі немає солодшого. Я вмився, і ми сіли до снідання, ним приготованого, – кисляк із накришеними огірками, редькою, кропом, зубком часнику і краплиною олії. І хліб. Ми найчастіше цим снідали. Або токаном-мамалигою з тим же кисляком. Добре, коли була ще й бринза.

Волова шкура знову була перекинута через жердину, з неї цяпала в траву вода.

– Лічниця сушиться? – запитав я. Просто, щоб зужити одне з його слів. Вони смакували мені не менше, ніж його страви.

– Ай. Бо хворота, як усяка біда, липне – нараз не оддереш. А так – прополощеться квасною водою, прокалиться на сонці… У нинішніх шпиталях це називають смішним словом – «дезінфекція». В давнину було простіше. На воротах лічниць, напханих болем, писалося: «В ім’я Господа вхід смерті заборонений!» Але думаймо про днешній день. Ми вчора щось пообіцяли тому газді кам’яного поля.

– Так. Цікавий дядько.

– Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите – ноги в руки.

І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.

– Хліб нас сам найде, – кинув він не обертаючись.

Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.

«Ся краса вхопила моє серце», – сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».

Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», – казав учора Микула, котрий мав клопіт із дзвоном. Далі ми держалися нитки потічка.

– Ходи, куди води ходять. Вони виведуть. Води найдавніші. До них проходи топтали звірі. А за ними клали путівці й дороги люди. Сими світами нас водить вода.

Мій поводир ступив убік і бережно прополов рослинку.

– Гісоп. Загоює укуси змії. Біблійна трава… За моєї молодости, якось було, потягся я поночі за хворостиною – і вхопив гадину. Оббігав півверсти округ, доки напав на гісоп. Зогнилий пень мені його висвітив. Так порятувався.

Ми йшли, а він тикав ціпком у різні боки в небо і казав:

– Там полишена на Бога Тростяниця. Там – грибні Пузняківці, захмарне Грабово, швабські Герцівці, гонористе Белебово, мокра Визниця, Обава з відьомським каменем, Дубино під шатрами хащів, Глинянець на кам’яній п’яті, Кльочки, що не пустили до себе колгосп…

Назви сіл звучали, як відгомін пралісів, як заклинання старовіку. Два-три слова його характеристики дивовижним чином переносили мене туди, створювали ефект присутності. Я йшов позаду і раптом побачив щось на стежині – то була згорнута в цівочку купюра. Десять рублів.

– Тут гроші! – крикнув я радісно. – Ви не підняли?

– Я їх не губив, – кинув він через плече не обертаючись. – Відай, косарі десятку стратили. Троє тут пройшли перед нами – бачиш, збиті роси? Двоє молодих і один постарший. Закурював, два сіркачі палив. Тоді, певно, і вронив папірець. Буде вертатися – підбере.

Виявляється, він не просто бачив на дорозі гроші, «бачив» цілу історію довкола них. Я мовчав, він також. А потім, наче загладжуючи моє розчарування з того, що ми не підібрали знахідку, сказав:

– Мою кишеню павутиною заткало. Гроші будять обережність і потайливість. Пощо се нам, правда?

– Правда, – невпевнено відповів я.

Для нього мовив, не для себе. Грошей мені тоді весь час не вистачало.

По якомусь часі відкрився нам далекий спад, поплямований латками селянських нивок. І в альпійське безгоміння вплівся далекий, як сон, погук півня. Ми йшли ребристим верхом Гранки. Два боки її справді були наче зрізані, гранясті. Варта старезних лип тісно обхопила вершину. Під ними, на купинах, гучали чагарники й дикі трави.

– Тут стояла церковця, – мій супутник зупинився. – Колись круг церков садили липи. І камінь з підмурівка ледве затягся навіяним дерном – чуєш ногами невдобини? Тепер маємо протяти уявний шлях, яким волочили дзвін. Ось удалині крізь черешні блищить баня нової церкви… Волів напрямки не гнали, бо дзвін міг покалічити їм задні ноги. Тягли ламаним волоком, обходячи дерева й западини. Воли самі вибирали дорогу, розумієш? Мусиш почутися живим тяглом. Як би ти поволік звідси в долину вантагу?

Я пустився вниз, петляючи між гандрабатими сливами.

– Може, заєць так і поскакав би, та не віл, – наздогнав мене його сміх. – Помнож довжину вола на п’ять і на таких відтинках плавно завертай. Такими підковами і спускайся.

– А чому на п’ять? – запитав я. – Волам подобається ця цифра?

– Се число подобається всім, хто ходить. І муравлю, і зайцю, і волові, й чоловіку. Се відрізок просторової присутности. Правцюючи, людина на десятому кроці (п’ять її довжин) збивається на якусь мізерію вбік. На тій «п’яді» нам притульно, на ній для нас однаковий тиск неба і однакова рівновага землі. Під час руху ж вони міняються. І ми незримо міняємося. Тому, коли йдемо, дістаємо новий струмінь потуги від землі і простору. Через се в дорозі ми не так старіємо.

– Звідки ви це знаєте? – вигукнув я.

Він зміряв мене гострим поглядом заскоченої зненацька птиці. Прив’язав тим поглядом, наче дротом.

– Бо я Світован. Що світ – те і я.

– Ви сподіваєтесь, що ми втрапимо в сліди тих волів… і провалимося в яму із дзвоном?

– Та ні, я не такий уже йолоп. Без слідів можна обійтися. Головне – вгадати напрям волокуші. А яму, де застряв дзвін, покаже инше.

– Що? Підземний звук?

Нашу розмову перебив інший звук – подзвін каменя об косу за грабовим живоплотом. І ми рушили в той бік.

Підземні дзвони

За хвилину з-під корча вигулькнула знайома вутла фігурка у вицвілій сорочці і високих гумаках. Віночок рідкого волосся тріпотів іржавим німбом. Із прорізів хитрих очей бризнув смішок:  

– Вам би попелом ноги посипати...

– Помагайбіг, Микуло! Косите? – першими за тутешнім звичаєм вітаються не ті, що працюють.

– Кріплюся, як диня на морозі. Роса щезла – яка косовиця?

З лопухів вискочила рябенька шавка, зайшлася пронизливим дзявкотом.

– А матері твоїй сім копійок! – тупнув на пса Микула. – А ви добре дійшли. Тут і є моя планєта, – кивнув на узгірок під Гранкою, де утвердилася його сіра «коцка» під шифером. – Сюди я навічно заліз, як червак у хрін. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів...

– Що вам найліпше тут родить? – запитав Світован.

– Камінь. Я збираю, а кроти орють.

І це була правда. Нива поцяткована сотнями горбиків свіжої землі. А внизу – довгі насипи каміння, як татарська огорожа. З нього вимурувано фундамент, пивницю, хлів, східці, укріплено берег. Цей заберуть на греблю, казав Микула, а навесні буде ще. Коли інші орють, він збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші і коси. Це один з відрогів великого кам’яного масиву, на якому промишляють споконвічні кар’єри недалекого Шелестова, звідки синю бруківку возили ще в Пешт, Відень і Лемберг.

І тепер цей камінь Микула довбає в себе на городі. Але це його земля, і її належить обробляти. Коли з камінням завершено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів та бур’янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи грунт від дичини. Здебільшого колінкує, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці. Цей жилавий худенький чоловік довбає скалу з дециметровим родючим шаром.

– Ех, була сила, коли мамка цицьку носила! А тепер…

Хтось обгортає ряди, а Микула мостить тераси, щоб відвойовані грядки не змило дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду, а він сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. Хтось зажурено позирає на розпечене небо, а Микула з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається через неврожай, а він несе відрами хрусткі огірки, часничини, як п’ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нема що. Збризнуті вапняним молоком і ретельно підсушені на сонці, бульби золотою горою встеляють пивницю. Тут же – шеренги банок із квасолею, огірками, томатами у власному соку, аджиками, борщовими сумішами, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош над двором чавить на сік.

– Від вина я вдурію, а так – дітям вітаміни і смакота.

Насіння відбирає найдобірніше. Він сам собі і селекціонер, і агроном, і технолог, і кулінар. Зате живності ніякої не тримає.

– Щоб мені в дворі смерділо... – загинає пальці. – Сіно міняю з сусідою на молоко і сир, кукурудзу – на яйця, самогонку – на гній. А восени поїду на Вінниччину (там його дві доньки одружені) і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе в Мукачево. На рік маємо м’яса.

Не переводяться в домі гриби. Щоранку, коли інші тільки з дворів витягуються, Микула вже з повною кошаркою здоровкається. Похід за грибами, крім усього, має ще й діловий характер: взяти на облік дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи.

– Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Микула будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі – за копійки. Каміння носили з городу цілою родиною. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерен у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Микула зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію легкої, теплої, а головне – безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі – звідси брали биту цеглу і шлак із печей. Змішували з кам’яною мучкою, додавали вапна, трохи цементу і заливали це в дощату опалубку. Наступного дня щити піднімали – і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв руками жодного відра. На кожному розі стовбичили дерев’яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою відра з матеріалом на верхотуру. Там порався Микула. Так само на землі було нарізано і обтесано крокви. А нагорі лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам «забрів» у його город. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Микула присік його просто: «Що, цю хащу твій няньо саджав?»

Від підбережної кринички прокопав шанець, кинув шланг – своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. Із двох газових труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.

Непросто тут жити, але жити можна, якщо чоловік пан своїй голові.

– Я давно міг бути начальником, коби няня не вигнали з партії за діда-куркуля. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І дітям, і онукам показив ряд. Лишив я село, пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, птиці свищуть, людської паскуді менше. Але на небі жити не будеш – не настілько сятий. Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж – свої. І рясно їх. За півночі – голова й очі! Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направимо тридцять штук. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди… Тридцять не тридцять, а п’ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі – дамо ділянку. Дали, – киває на узгірок кам’яного поля під Гранкою. – Ніхто не брав парцелу з підземним дзвоном. А я взяв, бо поряд дідові і няньові кості загребені. Бо й сам держуся їх науки: надійся на доброє, а недоброє й само прийде…

Так воно раптово й прийшло. Дочулася біда – за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла заразом і частка його душі. Залишився чоловік із п’ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них». Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, – розрахувався на роботі. Робітнича еліта, віртуоз баштового крану в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найкраще родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б меншого віддати до інтернату, Микула відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала в інтернат? Може, мудрішим би був».

Чухав голову, як жити. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В Обаві безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси в тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Микула й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на якому виточує ніжки. По складах захирілих заводів все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб’язок. Із цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні селу меблі. Ще й «сподобляє» їх нехитрою різьбою. А між тим – вилазки до лісу. Звідти вертає нав’ючений пнями, корінням, химерним гілляччям. В його руках воно перетворюється на оригінальні підставки для квітів.

– Зроби мало, та красно, – мій трудовий покон, як прощенний дідо казали.

Нахилився до мене й довірливо шепнув, що має невеличку суму, але не хотів би її чіпати – це Олі на подальшу науку. Тепер вчиться на філолога.

Оля, сіроока, тонка, як прутик, граціозна, чинно походжала двором, накривала під айвою стіл.

Я дробив свою увагу. Краєм вуха слухав її батька – це ж готовий нарис! Одним оком стежив за Світованом, що звільна обходив Микулову сіножать, час від часу схилявся, підбирав «луг». Другим – крадькома проводжав проходи Олі. Вона теж пострілювала очима в мій бік, тут же гасячи погляд. Ходила одним боком, ховаючи тоненький шрам від опіку, що тягся від кутика губ до кутика ока. Світла підківка на прирум’яненій ніяковінням щоці. Але чомусь притягував очі саме цей зворушливий рубець. І дівча, запримітивши це, ще більше бочилося.

Покликали до столу. Прибіли Микулові хлопці. Старий теж спроквола спускався берегом із жмутиком квітів. Зоддалік гукнув до Олі:

– Відданице, чи хочеш – вгадаю твою страву? Гриби лисички з цибулею і кропом…

Оля ствердно хитнула солом’яною чілкою.

– Смачнішого й чистішого, як лисичка, земля не вродила, – провадив далі Світован. – Вони мечуться там, де люблять паруватися лисиці. З лисячої любови зростають.

Стіл був тісно заставлений закусками з пивниці, зелениною з городу.

– А я боявся, що ти мене камінням будеш гостити, – обернувся старий до Микули.

– Наша Олька і з жорна зварить поливку, – чинно похвалився той. –Але доста казкувати, бо то лише піп і когут співають на голодний жолудок.

Обідали в доброму гуморі. Старий теж мав охоту до бесіди, більше уваги давав на дітей. Питав, чи вміють плавати й ловити рибу руками. Нараджував більше їсти ягід, садовини з дерев і ходити босими аж до снігу.

– О, це для мене буде велика економія, – засміявся Микула.

І про користь від читання добрих книг говорив дід.

– А скільки треба прочитати книг, аби стати розумним? – запитав найменший.

– Дві-три достатньо, – серйозним тоном відповів Світован. – Але щоб знайти сі заповітні книги, може, треба перечитати й тисячу.

Оля всміхнулася, відкрито зустрілася з моїми очима. І шрам на щоці побілів ще більше. Пізніше Микула сказав нам, що це вона обпеклася на казані з окропом. Мала господинька хапалася за всяку дорослу роботу.

Старий помітив на стриженій голові малого якісь вавки і сказав, що пришле мазь. Коли діти розбіглися, вів витяг із глека, в який Оля поклала квіти, стеблину з блідими дзвіночками і простягнув Микулі. Потрусив.

– Ану послухай, чи так дзвонять, як твій мідний дзвін?

Чоловік, розгубившись, мовчки всміхався.

– Бери залізний щуп на добрих десять п’ядей, – звелів Світован. – Промацаємо твій грунт.

Микула взяв прут арматури, і ми пішли до не кошеного ще клина. Оля за нами дріботіла босоніж. Старий показав місце, де встромляти. Микула знайшов дубець і став забивати стрижень. Залізо йшло легко, як у сир. Він аж зіпрів від подиву.

– Тут підземна скала дала тріщину, – пояснив Світован. – І дзвін провалився в неї.

– Нанашку, ви бачите крізь землю? – вигукнув Микула.

– Ні, розумаку, я виджу крізь полуду, яку вам ліньки здерти з очей.

Тої миті арматура вперлася в щось, глухо дзенькнула.

– Ну ось, – протяжно мовив старий, – ми відробили свій полуденок, газдо.

Микула був ошелешений і, схоже, втратив дар мови. Не знав, за що хапатися, ляскав себе по боках, тер долонею зарослу вилицю. Так чинять люди, які несподівано знайшли те, що давно шукали. Або втратили те, чим дорожили. Можливо, і в нього тепер змішалися ці два почуття – здобуття давно очікуваного і втрати потаємної мрії. Так буває з людьми.

(Згодом він відкопає дзвін і віддасть монастиреві. А на тому місці покладе кам’яний хрест. Сам його вимурує. Благо, каміння довкола доста).

 

Я теж був наче окрадений такою легкою і швидкою розв’язкою. Зірвав квітку-дзвіночок і непомітно простяг Олі. А Микулу ми так і залишили в замішанні. Де й поділися його сміхотливість та колюче, як щетина, слово. Він ще довго стояв на бережку у своїх пластикових капцях і надутій вітром сорочці. Твердий, як камінь, що самосилом тут лізе з землі. Світлий, як промінь, що гріє косинський берег до пізнього вечора. І високий, як гора Гранка, у своїх простих мріях.

На розтоці вівчарських путівців, де ми знайшли десятку (її вже не було), я запитав свого супутника:

– Ви таки почули із землі дзвін?

– Ясна річ, що ні.

– А як знайшли те місце?

– Я знайшов дзвіночок. Квітку.

– Ви з мене насміхаєтесь?

– Боронь, Боже. Просто я знаю вдачу грунту. Розорана земля, приміром, тепліша за покриту травою. Там, де високо підбирається вода, теж тепліше. І довкола дерев, сніг тане там скоріше. В заглибинах холодніше. А над промежинами і пустотами земними і трава росте пуста. Ріденька, бліда, ледаяка. Ті квіточки-дзвоники і вказали мені місце…

Я не знав, що на це сказати. В мене вже не вистачало снаги дивуватися.

– Добре, що ви помогли Микулі.

– Тому чоловіку не треба помагати, – мовив Світован. – Він вріс душею у свою землю. Вона йому помагає. Доброму чоловіку продовж, Боже, віку…

– Рука аж свербить написати про такого, – вирвалося в мене.

– Еге, написати й присолити.

– Що присолити? – не зрозумів я.

– Написане. Щоб довше пам’яталося… Натомість хочу й тебе дещо спитати. Ти там аж поїдав очима дівчину, його доньку. Гожа, правда?

– Гарна.

– Зізнайся, кортіло її поцілувати?

– Так, – несподівано зізнався я.

– А куди кортіло поцілувати – в здорову щоку чи в попечену?

– В оту, що зі шрамом, – відповів я, сам дивуючись зі своєї відвертості.

– Добре. Се добре.

– Чому? – здивувався я.

– Чому? Тому, що ти вилікувався, хлопче… Знаєш, лише через жінку чоловік дізнається, хто він є насправді…

– І з вами теж так було?

– Звісно, що було. Хіба я з глини?..

Далі до домівки ми не розмовляли. Він, правда, мугикав якусь незв’язну пісеньку:

Вона моє серце під своє поклала.

Така ладна, ніби вишкрябана,

Біленька, як нитка,

Очі леном мальовані,

Брова колесом,

Струнка, як хвоїнка.

Таку й лебеді вхоплять…

Я не впізнавав свого діда. У Микули ми випили по чарці грушевої паленки. Може, й звідси та веселість. Назад, хоч і вгору, ми зайшли скоріше, ніж туди. Ноги вже пам’ятали дорогу. В місячному обливі підсвічувала нам роса. Ми вирушили по росі і повернулися з росою. Роса замкнула наш день.

У перший сон прийшла всміхнена дівчина з матово-білими литками і ніжним рубцем на щоці в персиковому пушку. Її вуста щось беззвучно шепотіли, і я зосереджено ловив ці порухи німої мови. У снах нам завжди кажуть те, що ми хочемо почути ввіч.

Додати коментар


Захисний код
Оновити