Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому. Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився. 

Здавалося, що навіть дерево в полуденну спеку радо подовжувало свою тінь, аби захистити вуйка від палючого проміння. Про дерево… Якось ще раніше, коли вони вдвох косили на Голдах і сиділи в перепочинку під ясенем, маломовний вуйко задумливо сказав йому: «Натура людини – як дерево, з його корінням, плетивом гілля і пописаною корою. А тінь від дерева – то оцінка її серед людей. Ми чомусь більше турбуємося про свою тінь. А насправді треба думати про дерево свого життя». Ті слова лягли йому в душу, як камінець на дно криниці. З часом, зріднившись із лісом, старий призвичаївся порівнювати людей з деревами. І це зрівняння більше йому виказувало, ніж людські слова і вчинки. А дерев він більше набачився за свій вік, ніж людей. І більше розумів їх. З деревами почувався спокійніше і впевненіше, ніж з людьми.

Помер вуйко Тимко вночі, в своїх яслах. У сні помер, з притамованою посмішкою на тонких устах. Нараз і не збагли, що неживий. Готувалися до похорону. А худобу виганяли в череду. І корови звично зупинилися коло хати. Вперлися ратицями в дворову моругу, втупилися очима в порожню призьбу. І не побачивши там вуйка Тимка, сумно затрубіли. І ревіли довго й пронизливо, заглушуючи далекий церковний дзвін...

Та що це проти того, що було потім?! Вночі над могилою вуйка кушпелилися хмари мошви, аж світилися. Ці лілово-сині вогники пробивалися навіть через вільшані зарості. А десь за місяць-другий під хрестом заснувався мурашник, і незвично великі темні муравлі чинно хазяйнували на свіжому модриновому крижі. Домашні, поглинуті роботою, якось на це не давали увагу, а для нього, малого, ці обставини приховували якусь тайну. Аж поки не дослідив її, хоча свій здогад так нікому й не відкрив. Аби не наразитися на поглум.

Помітив він, що дерево на хресті пустило сік, який бурштиновими краплями проступав із тріщин. Навіть лизнув його. На смак було схоже на солодкаву липучку кленових стручків. Може, за цим деревним нектаром і мурахи прибилися, і нічна комашня зліталася? Він змащував ним ранки й подряпини, яких завжди вистачає в літню пору на хлоп’ячому тілі. Допомагало. Синці і садна сходили за ніч. Він не сумнівався, що то поміч не від дерева, а від самого вуйка Тимка. Хоч і крився з тим. Він удався в нього маломовністю, легкою душею і тихим зачудуванням природним світом.

Зате руки мав дідові – густі. І на ці руки мав тепер велику надію. «Майстра вправи правлять», – любив казати дідо Микула. Старий тепер перемінював руки, щоб давати їм перепочинок, і щоб рівномірно твердли мозолі. Щоб, боронь Боже, не здулися пухирі, бо яка тоді робота?! Натирав долоні липкими шишками і обсипав попелом. А на ніч мастив смальцем. Не їв його, беріг для рук. А руки беріг для роботи. Він добре знав, як доглядати робочого коня. Тепер так доглядав себе.

В дозвільну часину старий збирав щавель і ведмежий часник, сік їх до страви. В просіці наламав гілочок малини, ожини й дикої смородини, кинув під стріх сушитися. З того варив собі напій, підкріплювався. Достигали дикі черешні, чорними вічками поблискували з листя. Теж смачна й поживна потрава. А суниці?! Поїдав їх жменями, пам’ятаючи Тимкові приписи: «Можеш м’ясця не вхопити, можеш картоплю пропустити, а ягоди не обходь. Там, де зоря капнула росою, там ягода проросла. Там, де земля зійшла потом, – там виліз гриб. Там, де мудрий ворон впустив насінину, – там проросла горішина. І немає нічого поживнішого для людського мозку, як горіх. Ці три смакоти – найголовніший наш покорм і найперші ліки від землі і неба». Кому-кому, а Тимкові він вірив.

Йому любо було тепер, як у дитинстві, вкладатися на нічліг під шопою. Як тоді, коли навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:

«Чому ви спите в хліві?»

«Треба десь спати».

«А чому тут? У хлівах спить лише худоба».

«Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини – і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми – і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого – і матимеш спритні ноги й дуже серце, як у звіра. Плавай часто – і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, – і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, – і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним…»

«Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим».

«А смілість – то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш».

«І все це знають звірі?!»

«Ще більше знають, бо їх розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом».

«Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!»

«Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали – не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися – хоч під скелею ночуй – котрась господиня змилосердилася і пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки… Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну путь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики, а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати… Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття і битого скла ходили околицями Рима, міняючи скляні друзки на дзвін щирого слова. Гонителі й не здогадувалися, які високі духом ці голодранці… Жони-македонянки ховалися в диких горах, аби співати святі псалми, донесені сюди з чужих країв. Не всі слова їм були зрозумілі, тому вони весь час збивалися і верталися до початку. Добре, якщо хтось міг пояснити їх значення. Більше підказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному слові, і знову починали наново. Аж поки їх пісні не вирівнялися, не виструнчилися, як молоді сосни. Співи слухали птиці і звірі, бо вони мусили хоронитися від лихих людей … Ось тобі моя казанка про хлів і про те, що з нього пішло».

У хліві коло вуйка Тимка було добре. І спалося солодко, як у Різдвяну ніч після коляд. Лише муляли на споді ясел ребристі книжки. У їх родині тільки вуйко возився з книжками. Тому й мали його за чудного.

Ці задавнені згадки, що несподівано почали навідуватися до старого, розважали його в роботі. Колись це робив кінь і безнастанна зміна образів для ока. Він весь час був у дорозі. Його робота і його життя були дорогою. А тепер він прийшов до свого берега і зупинився. І вперше з’явилася потреба розмотувати стрічку дороги назад. Видно, людина завжди має бути в русі. Якщо не так, то хоч подумки.

Втім, руху йому вистачало. Пила ледве сунулася в протині твердої деревини, до того ж її зв’язувала смола, що липла до нагрітої сталі. Старий час від часу виймав її і протирав мішковиною. Спочивало залізо, і він спочивав. Руки самі ставали залізом, наливалися обтяжливою втомою. Ноги, весь час напружені, скривлені, під вечір тремтіли самі по собі, ступав як трясовиною. Купав їх у діжі, напаривши сіновиння – полову з-під оборогу. До ранку судоми відходили. Мозолі не натиралися, бо він одягав не шкарпетки – де їх настачиш? – а обвивав литки тонкими онучами.

Тіло тілом, та прийшла інша прикрість – рвалися шнурки на солдатських черевиках, виміняних колись на відро чорниць. Взуття було добре, а шнурки ніякі. Зекономили на шнурках. А може, вояцька служба не така тяжка, як його робота? Старий перев’язував шнурки, доточував, а ті далі рвалися. Треба було якось тому радити. Він знав як, та все відмахувався від того засобу, як від набридливої мухи. Та куди вже відкладати, та й нащо? Нагострив на річковому камені ножа і зняв з кілка вуздечку. Видко, Торка потягли (гадав чомусь, що коня тягли, а не вели) з двора на мотузці. Торко не дав би себе загнуздати чужому. От вуздечка й лишилася. Старий довго м’яв її в руках і навіть лизнув – солона. Гірка сіль кінського поту. Та й піт робітної людини має інший смак, ніж дозвільної. Шкіряну вуздечку він порізав на довгі рівні пасмуги. Пару вдів у черевики, а інші повісив про запас.

«От і остання твоя мені служба, Торку», – мовив невесело до тих шнурків. З вечорової ватри потягнуло димком, і око старого здригнулося й зволожилося. А може, то й не дим був винен… Коня йому не вистачало. Дуже не вистачало. І Ріки теж. Того вечора він достругав дві палі. Це були четвертини з розпиляної колоди в три з половиною метра. Округлі з одного боку і ребристі з другого. Мабуть, саме такі закопували даки в непробивні частоколи довкола своїх поселень. Але ці були не для того. Хоча й вони готувалися для вбереження свого осідка.

Волоком волочив їх старий до ріки. Так коні в лісі тягають зрубані хлисти. Тягнув ривками, відпочиваючи після кожного кроку. Але ці зусилля його не втомлювали. Він тішився добрим почином і хотів, аби це бачила Ріка. Шпунти лежали на бережку округлістю д’горі, як великі рожеві пструги, яким замала ця Ріка, і вони чекають велику воду. Чекають того, чого боявся старий. Тому й поспішав.

 

Дні тіснили ночі, ночі з’їдали дні. На задній стіні подвірної печі старий вів календар. Його переймав не стільки плин днів, скільки сприятливість тих днів для роботи. І для якої роботи! Усі в прирічному межигір’ї, та й долиняни теж, мали їх за віщунів погоди. Люди не лінувалися піднятися вгору на кілометр-другий, аби дізнатися, чи тут уже орють, чи косять, коли ладяться садити картоплю, коли копати. Все робили за ними, як по струні. І ніколи не шкодували.

Не раз, бувало, захекана прийшлячка голосить з перелазу: «Тимку-синку, дай позір на дурну бабу. Мої збираються сіно робити в Голдах, а мені другий день поперек кришить на мокву. Що повіш на це, неборе?» – «Повім, маточко, що чотири дні дощу не буде, а в суботу під вечір зіллє, як із відра. Кажіть своїм, най сміло косять. А ви на болячі кості розмийте ціле яйце в скипидарі, натовчіть кореня живокосту і мастіть поперек. А білого хліба і цукру не вживайте, й менше соліть». – «Йой, здоровий би ’сь був, для мене білий хлібець – перша їда. Та ще коли помащений маргариною і круто присолоджений». – «Від білого млива, бабко, тіло кисне, як тісто. А від солі кості м’якнуть і чорніють. Як окіст у ропі».

Тимко знав, що каже. А звідки знав – ніхто цього не відав. Тимко і його, коли підріс, навчив угадувати погоду. Рівно на місяць уперед – на кожний божий день. І то була напродив проста наука. Що здебільшого й притаманне складним і важливим речам. Денна погода зароджується вночі. Тому одну ніч щомісяця належало не спати, хіба що передрімати, як заєць під кущем. За відлік бралося перше, католицьке, Різдво 25 грудня.

Виходили в дзвінку темінь, мороз нараз брав у шорсткі жмені їх обличчя. Спали засинені місяцем гори і згорблений під кожухом снігу ялинник. Нишкнули під оборогом пси. Лише Ріка щось гомоніла обледенілому камінню, клацала зубами криги. Вуйко Тимко писав пальцем по небові, водячи нігтем від звізди до звізди. Ось Чумацький Віз закушпелило ясним порохом – на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю – через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць – через тиждень розгуляється віхола, замете дороги… Далі Тимко устромляв палець у сніг, прикладав до чола, вгадував градус. Тоді ловив ним вітер, визначав, з якого боку і яких чекати хмар. Кожна дрібничка щось відкривала йому, відгортала завісу в завтрашню і позавтрашню днину: і сова, що схлипнула по-жіночому, і рипіння ясеня, і густота тіні від обтяжілих крон сосон, і сухість моху в шпарах стін, і легкий посів сніжку зі стріхи їм на голови. І навіть порухи шашеля в старій цямрині…

А найбільше розповідала Ріка. «Чуєш, як сипле склом на перекаті?! – парували теплими клубочками в синій студені Тимкові слова. – Чуєш, як підтягує берег, як зварює льодом плесо?! Чуєш, як крекчуть вільхи з обмороженими прикоренками?! А чуєш, як залопотіла зграя пстругів коло Зрячого Каменя?! Там тепліші вирви, там більше поживи коло старих пнів».

Ніч ділилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хліва і вивідували, що нового їм шепче природа. Кожен новий вихід провіщав погоду нового тижня. Ніч, сувора, сторожка гірська ніч, віддавала свої чари прийдешнім дням. У тривожній тиші суворих гір вчувалася чиясь присутність. Здавалося, що хтось невидимий причаївся вгорі і пильно спостерігає за ними. Може той і диктував Тимкові приховані знання, з яких добру частку зумів перейняти і він, його допитливий небіж.

На ближні три тижні рядилося добре поліття. Це обіцяли і Тимкові приписи, і Зрячий Камінь потверджував. Якраз учора було двадцять п’яте, і старий зверстав собі місячний прогноз. У досвітках, уже не лягаючи, взявся розпилювати другу половину бервена. В ранковій свіжості працювалося жвавіше. Пила ковзала легше, сонце не напікало метал і потилицю. До полудня він роздвоїв і той зруб. Потяг стовпи до Ріки. І розташував їх на таких відтинках, на яких їм належало ввійти вістрям у річище. Переміряв кроками ще раз берег – усе сходилося.

Дивовижа з числами давно вже його не дивувала. Число й цього разу лягало під руку. Йому потрібно було шістнадцять паль, аби обійти ними заворот Ріки. Паля, прикинув він, має увійти на півметра в грунт, півметра залишиться у воді, а два метри стирчатимуть відкрито. Для подальшого кріплення. Рівно чотирнадцять метрів мала модрина, яку повалила йому в поміч сама Ріка. Ці чотирнадцять метрів ділилися на чотири колоди, які розтиналися навхрест. Виходило шістнадцять однакових шпунтів. Чому все так сходилося без його причетності? Ні, він не запитував. Зайвий раз старий не ставив запитань ні іншим, ні собі.

«Люди найчастіше запитують те, на що мають відповідь, – розважував Тимко. – А коли відповіді немає, то нащо й виясняти? Запитуй радше ділом, аніж словом. І в роботі прийде тобі відповідь».

Старий навмисно ходив до Зрячого Каменя. Той показався з води до половини. Так, що вже було видно півобличчя – ніс, очі, підняті дуги брів і зморшки на чолі. Плішина обросла мохом. Чоловік, вибитий на камені, наче дивувався. Коли вода впаде ще нижче, з’явиться сумовита посмішка. А коли відкриється й корчувата борода, кам’яна твар виказуватиме застережливий подив. Того чекали всі з острахом. Він теж цього боявся.

«Коли Ріка покаже писане лице, чекай біди, – віщував тихим шепотом Тимко. – Або небо урветься нечуваною зливою, або град посіче садовину, або зірветься лавина, або все посаджене згорить на корені».

«Хто то на камені, вуйку?»

«Чоловік з крилами».

«Хіба люди мають крила?»

«Були такі, що мали. Вони спускалися на наші гори з небес, бо тут много ягід і медового цвіту. І вода тут солодка й пречиста. А дерева зеленими шатрами заступають палюче сонце й студені вітри. Вони радо зліталися сюди, бо тут рай був земний».

«Вуйку, а де його крила?»

«Ходь, покажу».

Вони пробралися через цвинтарний тернівник і піднялися на крутий грунь, порослий вовчою ягодою. На вершечку здіймалася скеля, що нависала могутньою брилою. Під нею могли сховатися від дощу й п’ятдесят чоловік. Посередині була глибока щербина. Видно, тут відколовся камінь, що застряв у Ріці. Зрячий Камінь. Може коли котився в долину, то й вибило на ньому ті знаки, схожі на людське обличчя. Про це вже потім здогадався старий. А тоді, під щербатим розкриллям скелі, його сердечко терпнуло від нової таїни.

«Вуйку, від чого той чоловік скам’янів?»

«Від смутку. Злий грім ударив у гору і розколов її навпіл. Якраз тоді збирала в полонині ягоди наречена цього чоловіка. Блискавка спалила їй крила – і вона впала в глибокий ярок між горами. Велика жура пойняла того чоловіка. Всі побратими відлетіли в спасенне небо, а він залишився сидіти над прірвою і плакав, плакав. Аж доки сльози не наповнили цю зворину, а сам він закам’янів. Так зачалася наша Ріка, що має ім’я тої дівчини».

«А його як звали, того крилатого чоловіка?»

«Буркун. Так і нині називають цей кам’яний верх. А Квасний кадуб, що б’є коло нього – буркут».

Камінь той чимось осібний, ні на які не схожий. І сама скеля, від якої він одірвався. Тимко казав, що він від ревми помічний. Треба його нагрівати в печі і обкладати тіло. Хворість витягне.

«І на серце класти? – питав малий. – Бо няня серце болить».

«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».

Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?

Додати коментар


Захисний код
Оновити