Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Фрагмент із книги «Многії літа. Благії літа»

Живи в поті чола

Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це – вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля – до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, що коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом? 
Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.

Навчися бачити довкола все живе і радіти йому – бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.

Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його.

Фрагмент із книги «Вічник»

Зачин

Якби я так годен, як не годен, я б написав вербовим прутиком свою книгу на плесі води і втішно спостеріг би, як птахи з високости зчитують її і як слова, спіткнувшись об каміння ріки, підносяться в небо, а відтак спадають на землю місячною росою. Бо слово написане не вичахає, не обертається в земний тлін, як ті, що виводять його. Слово, зачате пером і запліднене мислю, несе свою службу довіку.

Якби я мав золоте стило хисту, я б радо мережив папір. А так – піднімаю перо, змайстроване зі старої гуцульської дримби, яку під Говерлою подарував мені веселий ватаг, котрому я повернув зір. Се перо я вигострив на гранітній плиті, змочуючи в квасний потік, – і зараз воно тьмаво блищить до мого ока і справно порипує в такт моїй потузі. Неначе само шепче-зчитує те, що виводить моєю рукою. Ми розуміємося. Слово йде за пером, наче за плугом.

Наладив я й чорнило з терпкої калини й бузини тим спіхом, як чинила мамка, готуючи мені школярську виправу. Коли поженити ці ягоди товкачиком у ялівцевому горнятку, пуститься синька, що скріпиться бродінням і лягатиме на папір винною барвою.

Фрагмент із книги «Світован»

«Лічниця» на воловій шкурі

Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи.

– Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка.

– Се люди, які не хочуть бути хворими.

Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав:

– По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости…

Фрагмент із книги «Горянин»

З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому. Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився. 

Фрагмент із книги «Криничар»

Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому – другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам’ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу.

«Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб’ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс.

Фрагмент із книги «Руки і душа»

Зцілюючи, вона не визнавала ніяких ліків. Ліки в цьому житті лише одні – робота, праведне життя і молитва. І, звичайно, масаж

Коли мені сказали, що масажистка – вправна, недорога, але 70-річна, я розсміявся. І даремно. Але що має бути, того не минути.

...Ніколи не забуду того передвеликоднього дня. Зненацька налетіла гроза, жбур-нувши в шибку жменю крупного, як горіх, граду. Затріщала по дахах. Гриміло і блис¬кало, на тлі фіранки стояла жінка з одухотворено-тривожним обличчям. Вона навіть не звернула уваги на моє привітання. Вона молилася.

Масаж – справа тонка і складна. Якщо це справді масаж, а не курортні пощипу-вання й рубання долонями по плечах. Ма¬саж – це заклинання тіла, це поступове вигнання з організму зайвої, хворої речо¬вини, це переливання енергії з однієї субстанції в іншу. Це контакт двох кресал, що викрешують іскру життя. Це магія рук і душі.

Іцо-нейні робить це так. Спочатку побіжні удари пальцями по ступнях – при¬ємна дрож пронизує все тіло. Далі пучкою розбризкується свинячий жир. Ніяких кремів Іцо-нейні не визнає. Свиня за біо¬логічною конституцією найближча до люди¬ни тварина. Жир розм’якшує і гріє шкіру, відкриває пори.

Фрагмент із книги «ДОРОГА В НЕБО – ДО ЛЮДЕЙ»

УРОКИ БАТЬКА

Тепер, з висоти так званої незалежності, я розумію: нині ми маємо оці скупі золоті крихти свободи лише завдяки романтичним страдникам, які в каламутні часи імперської окраїни відкрили в собі Україну. Для нас.

У хустян своя особлива українська історія. І своя боротьба за неї. Хуст виколисав Карпатську Україну і кров‘ю юних січовиків скропив дорогу боротьби новим поколінням. Сотні найсвідоміших, найактивніших юнаків у тій чи іншій формі повстали проти сталінського режиму, принесеного в наш край на багнетах визволителів. І були цим режимом жорстоко замордовані або репресовані. Серед них і мій батько – Іван Дочинець. Філософ, талановитий педагог, патріот, борець за волю України.

Фрагмент із книги «МІСЯЧНА РОСА»

АФОРИЗМИ

  • Життя минуще і тлінне, все доведеться покинути. Залишиться тільки спіймана мить щастя. Ось те, з чим ми прийдемо у вічність.
  • Найголовніше – зберегти душевний спокій і радісне зачудування світом.
  • В раю немає не розіпнутих.
  • В житті потрібна тактика бігу на довгу дистанцію. Не рви зі старту, він часто виявляється фальш-стартом.
  • А ти готовий за свій ідеал на власне співрозп’яття?!
  • Час – це пісок, який весь час вислизає з-під пальців.
  • Життя, по суті, це перегони з білою панею, в яких ти знаєш, хто переможе.
  • Жінки, з якими були ми близькі, не зникають назавжди. Вони залишаються на орбіті супутниками пам’яті нашого серця.
  • Більшість з нас читає слова на письмі. І тільки деякі прочитують те, що написано в душі людини.
  • Любов до деталей принесла жінка. Її м’який, витончений погляд на світ.