Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Відома думка про те, що у мистецтві має бути якась таємниця, загадка. Зрештою, вона є і в житті, але у мистецтві її присутність краще помітна. Деякі митці ставлять її собі за ціль, їхні твори стають цікавими для допитливих, але складними для розуміння на загал. Дослідники мистецтва літератури для цієї таємниці обрали термін «недосказане», те, що має читатися між рядків, генерувати нові значення, зумовлювати щораз нову актуальність твору. Недосказане, окрім багатьох інших факторів, великою мірою формує високий рівень художності творів. Але часто популярними стають твори прості. Не тільки тому, що все геніальне – просте, а тому, що воно доступніше ширшому загалу для зрозуміння.

Коли я гортала книги письменника з Закарпаття Мирослава Дочинця, то так і подумала – він пише просто і всім зрозуміло, навіть занадто просто. Звісно, фах журналіста дається взнаки – коли потрібно висловити думку чітко і зрозуміло якомога більшій кількості читачів. Тож для себе я стиль цього письменника назвала художньо-публіцистичним. Щодо змісту, сюжету… чим мене уже здивуєш – філолога з великим стажем читання? Деякий період мені здавалось, що уже нічим. І коли я чула заклики на кшталт: «українцям треба більше читати», то думала «та схаменіться! Треба ЖИТИ!». Але то минуло за кілька років після закінчення філфаку і я відчула у собі простір для сприйняття нової порції літератури.

Не можу сказати, що перша книга Дочинця, яку я прочитала («Краєвид з жінкою») мене здивувала, але таки зацікавила. Коли ж після видання книги «Многії літа. Благії літа» цей автор став дуже популярним це мене таки здивувало, бо ж художньою цю книгу не назвеш, і якось жанру та стилю до неї не припасуєш, але щось у ній є, що змушує людей по кілька примірників купувати. Та й не лише її. Усе, що видає цей письменник після неї також користується попитом. Тож який дивний факт виник у нашій літературі: письменник, який не використовує у письмі матюків, не описує сцени групового сексу та різних збочень став популярним! 

Кажуть, нічого не буває випадкового. Тож і факт популярності автора, який пише просто і скромно мусів рано чи пізно статися. Бо є ще інша частина суспільства, яка категорично не сприймає літератури постмодерну в українському пострадянському варіанті. Пригадую слова однієї жінки середнього віку: «Зайшла у книгарню, мені порадили сучасного автора, я придбала книгу… Вдома починаю читати і… жах! Стільки непристойностей я за життя не чула. Тож книгу закрила і до книгарень більше не ходжу». 

Але потреба читати у людей таки є, що б ми не говорили про вплив телебачення та інтернету. І читати саме паперові книги, сторінками яких можна пошарудіти, між які можна вкласти висушений листок, або календарик десятилітньої давності й, забувши про час, читати. Саме цю потребу читати зараз масово вдовольняють усі шанувальники творчості Дочинця. І популярніший він за В.Шевчука чи Р.Іваничука тільки тому, що пише просто й доступно, хоч з певними художніми недопрацюваннями, але ж звичайний читач про різні літературознавчі премудності нічого не відає, тож простий за змістом й водночас глибокий за ідеєю твір – це те, що йому потрібно.

Ось такі роздуми у мене кристалізувалися після відвідин презентації чергового роману М.Дочинця «Криничар». Відбулась ця подія 4 квітня 2012 р. у Львівській книгарні «Є» й зібрала чимало зацікавлених. Галичани ставили, як завжди, гострі й прискіпливі питання, але, водночас, інша частина присутніх активно висловлювали свій захват творчістю закарпатця. Тож були тут і перець і мед, серед інших смакот було й молоко – самі твори Дочинця. Письменник порівнював свої романи «Лис у винограднику», «Вічник» та «Криничар», й зазначив, що його книги варто сприймати як метафори. «Лис у винограднику» – людина та її стосунки з родиною,  «Вічник» –  людина й природа,  «Криничар» – людина і близька їй справа. Усе виглядало досить класично. Такими ідеями переймалися більшість письменників усіх часів і народів. Аж тут я почула про інстинкт вічності, що він є у кожної людини. Звісно, Дочинець, не є його першовідкривачем, але… такої короткої і чіткої фрази на тему сенсу життя, сили життя, сенсу смерті, неминучості смерті (ряд можна продовжувати) я не чула. Тобто Дочинець вдало сформулював те, що кожен неясно відчуває у собі, в чому невтомно блукають філософи, що пориває митців творити, а загалом людей… іноді зупинятися і замислюватися. Цю фразу про інстинкт вічності можна довго інтерпретувати й інтернет-простору для цього вистачить, але читацького терпіння – ні. Тож скажу у стилі літературознавця – у цій фразі є недосказане. 

Ще одна фраза, яка мене остаточно переконала, що на сцені зараз письменник, – це зізнання про потенційного читача, якого, на думку тих же літературознавців, кожен письменник так чи інакше собі уявляє. М.Дочинець сказав: «Коли пишу – не оглядаюсь на читачів. Пишу для себе». Для читачів – тільки автографи на виданих книжках . Але на цій фразі я подумала – а може цей автор тому зараз такий популярний, що проходячи свій внутрішній шлях і пишучи роман як опис кожного з етапів цього шляху вдало резонує з потребою кожної людини МАТИ свій внутрішній шлях. Варто зазначити, що не кожен у сучасному суспільстві може таку розкіш собі дозволити, бо більшість часу забирають шляхи зовнішні. Особливо коли їхній маршрут день у день повторюється, людині важко побачити новий простір у самій собі. Я переконана в тому, що Дочинець щирий в тому, що сказав, тим паче він цю думку повторив в одному з інтерв’ю. Він справжній у своєму шляху, а справжності зараз дуже бракує. В епоху силікону і неону кожен має за нею потаємну спрагу. 

Я слухала Дочинця й уважно на нього дивилась. Авжеж, мої здібності психолога-аматора мусять мені тут стати у пригоді. Перед присутніми виступала скромна людина, без тіні гордовитості, яка часто з’являється в багатьох письменників тільки-но вони наблизились до літературного олімпу. Акторства теж не було, і епатажності нуль. Словом, простий, з тихою мовою чоловік (але з уважним поглядом, що уже говорить про те, що він належить до меншості, а не до більшості), який має те, що хотіли б мати усі – свій шлях. Йдучи своїм шляхом можна зовсім не знати, що кажуть літературознавці про авторський стиль чи про уявного читача, можна загалом нічого не знати ОКРІМ свого шляху. Виявляється, це єдине, що потрібне. 

Важливо, що людина, яка йде своїм шляхом – щаслива. Тому їй не потрібен епатаж, їй не знайома самоціль виділитися чи когось приголомшити. Тільки знайоме бажання йти далі й далі. До цього спонукає інстинкт вічності – дорога не має завершуватися.

Лілія Демидюк

Додати коментар


Захисний код
Оновити