Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Мирослав Дочинець. Горянин. Води Господніх русел. – Мукачево: Карпатська вежа, 2012. – 312 с. 

За останні роки завдяки романам «Вічник» і «Криничар» Мирослав Дочинець посів помітне місце в сучасній українській прозі. Його твори двічі номінували на Шевченківську премію, щоправда безрезультатно. Чому так сталося і чи досягнув письменник того рівня, коли найвища національна літературна відзнака сприйматиметься не як аванс чи кон´юнктурна подачка, а як визнання майстерності й заслуг, - питання риторичне. Зрештою, наразі йдеться не про це, а про новий роман закарпатського прозаїка «Горянин. Води Господніх русел».

«Вічник», «Криничар» і новіший «Горянин» сприймаються як романний цикл, об´єднаний наскрізною ідеєю «стяжання духу». В одному з інтерв´ю Мирослав Дочинець зауважив: «Якось одного святого питали: що найважливіше в цьому житті, що нам робити, щоб стати кращими і бути ближчими до нашого Господа? Він сказав: стяжайте дух. Ніби все просто, а як його "стяжати"?» Титульні персонажі циклу мають власні рецепти духовного вдосконалення, якими, за посередництвом автора, щедро діляться з читачами.

 

Окрім ідейної спорідненості (яка є для нас першою прикметою формування типологічного ряду), романи Мирослава Дочинця дуже подібні «формально» (на рівні архітектоніки, жанру, стилю). При бажанні це можна видати за «фірмовий почерк» письменника; а можна тлумачити як трафаретність, самоповтор. Виникає враження, що «Вічник» став для прозаїка експериментальним твором, у якому він апробував власну жанрово-стильову модель. Ця «матриця» виявилася комерційно успішною, читач оцінив синтез елементів пригодництва з «простими правилами життя» від Андрія Ворона, тож надалі прозаїку залишилося хіба що дублювати її, доповнюючи новими виразними деталями у «Криничарі» й «Горянині». Хотілося б вірити, що структурна повторюваність романів М.Дочинця не є симптомом літературної стагнації, що прозаїк піде далі й запропонує читачеві щось нове й цілком оригінальне. Час покаже. А поки що спробуємо виявити й докладніше описати ті художні «підвалини», на яких виріс романний цикл закарпатського автора.

Установка на достовірність описаних подій. Мирослав Дочинець прагне викликати довіру читачів, наполегливо акцентуючи у своїх творах на правдивості зображеного. Інформаційне поле, витворене навколо роману «Вічник» і книги «Многії літа, благії літа», насичене розповідями про карпатського мудреця Андрія Ворона, який дожив до 104 років і прагнув поділитися з бажаючими власним рецептом здоров´я і довголіття. Можливо, образ Вічника - не лише витвір авторської фантазії і старий горянин, який став прототипом головного героя роману, існував насправді. Водночас, не випадає ігнорувати й низку сюжетних неув´язок, які частково руйнують ефект правдоподібності, що дає критикам підстави назвати книги про Андрія Ворона «найуспішнішою літературною містифікацією останніх років» (Тарас Фасоля). 

Навколо роману «Горянин. Води Господніх русел» Мирослав Дочинець також намагається витворити ауру документальної розповіді про реально існуючу людину: «Цю історію я почув у 25 років, коли ще був молодим журналістом. У одному селі мені люди це розповіли. І я не повірив! Я навіть не хотів зустрітися з тим чоловіком - настільки все було дивно, незбагненно і блаженно водночас. На той час про таке не можна було писати - це смішно, грішно і неможливо здавалось. Але пройшов час, і я на цій історії просто зациклився. Настільки, що таки поїхав туди, прожив із тим чоловіком десь тиждень і він відкрився мені. Розповів свою історію. Він був надзвичайно цікавий, неймовірний просто. Минуло багато років, аж поки прийшла готовність написати цю історію і виразити її окремою книжкою».

На відміну від Вічника, життєва історія якого перенасичена карколомними пригодами, мандрами й випробуваннями, непосильними для пересічної людини, Горянин - звичайний чоловік, чиє життя минало в постійній праці, здебільшого спокійно, без особливих потрясінь. На відміну від «Криничара», у новому романі немає надмірної «екзотики», сюжетних нестиковок, неправдоподібності. Змодельований М.Дочинцем художній світ виглядає цілком достовірно. Утім, навряд чи варто на цьому зациклюватися, адже «Горянин» не є зразком літератури «non fiction», це повноцінне художнє полотно, в якому домисел на рівних правах співіснує з іншими текстуальними складовими. 

 Інтертекстуальність як механізм конструювання художньої структури. Романи М.Дочинця глибоко закорінені в літературну традицію. Наприклад, у «Вічнику» на різних рівнях тексту помітні асоціативні перегуки з «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо, пенталогією про Шкіряну панчоху Джеймса Фенімора Купера, «Тигроловами» й «Садом Гетсиманський» Івана Багряного, романами Володимира Арсеньєва «По Уссурійському краю» й «Дерсу Узала», «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського, філософськими концепціями Сократа, Платона, Григорія Сковороди, книгами Екхарта Толле, Порфирія Іванова, Миколи Реріха, Даниїла Андрєєва, Геннадія Малахова... 

Інтертекстуальний «простір» роману «Горянин» не настільки поліфонічний, але його семантичні константи помітні «неозброєним оком». Автор охоче апелює до Нового завіту, застосовує прийом автоцитації - наводить фрагменти з роману «Вічник» (поради діда Микули часто дублюють життєві «рецепти» Андрія Ворона). Але концептуальним текстом-донором для Мирослава Дочинця стали не ці тексти, а повість Ернеста Ґемінгвея «Старий і море». Її фабулу принагідно переказує головному герою директор винзаводу Аркадій. Але навіть якби в «Горянині» не було жодної згадки про текст американського письменника, це би нічого не змінило - типологічна подібність прозора й очевидна.

Історія Горянина так само переростає рамки особистісної біографії, сягаючи рівня глибших філософських узагальнень. Залишаючи поза увагою нагромаджені автором життєві подробиці й перипетії повсякденного існування головного героя, отримуємо в підсумку притчу про війну Старого з Рікою. Тричі вступає Горянин у двобій із невблаганною стихією, що покалічила його, зруйнувала дім, убила дружину, а тепер невблаганно відбирає життєвий простір, наближаючись до цвинтаря, де упокоївся з миром його Рід. Чоловік забиває палі, будує загату з річкового каміння, укріплює берег, намагається змінити русло. Працює самовіддано, до повної знемоги - і щоразу зазнає поразки. Лише після того, як Старий втратив надію і готовий був залишити предківське обійстя, він знайшов вихід. Порятунок, як і звістував священик, прийшов від Того, кому підкоряються стихії. З Божою допомогою Горянин зрушив камінь, відкрив друге русло й упокорив Ріку. З повістю Е.Ґемінґвея роман М.Дочинця споріднений структурно й типологічно - на рівні характеристики головного героя.

Художня концепція особистості. У центрі образної системи романів «Вічник», «Криничар» і «Горянин» перебуває старий мудрий чоловік, чий світогляд є квінтесенцію життєвої мудрості. Такий літературний типаж не є оригінальною знахідкою М.Дочинця, це традиційний персонаж українського письменства ХХ століття, який знову актуалізується в сучасній прозі (у цьому контексті можемо пригадати, наприклад, титульного героя роману Володимира Лиса «Століття Якова»). Втім, під пером закарпатського автора цей літературний психотип набуває особливої виразності, переконливості, пластичності, а головне - національного колориту. Улюблений герой М.Дочинця уособлює сковородинівський ідеал «природної людини». Він мешкає біля річки - подалі від цивілізації, мирської суєти, фальшивих цінностей. Він не прагне слави, визнання, особливого багатства (Криничар - виняток із загальної тенденції), це людина «з низів», на перший погляд, проста, звичайна, «як усі», а насправді - виняткова своєю мудрістю, душевною чистотою, добротою, «природним розумом».  

Особливості оповідної манери. Романи Мирослава Дочинця розгортаються як монолог-сповідь головного героя. Автор називає його метафорично - Вічником, Криничаром, Горянином, здебільшого ігноруючи традиційне наймення, яке людина отримує при народженні. Цей художній прийом вияскравлює «надособистісний» характер виголошуваних істин. Титульні персонажі М.Дочинця - не носії «характеру», а «ідеологи», речники важливих екзистенційних тез. Домінуючою в романах є форма «сказання», що імітує живе розмовне мовлення (говірку закарпатських горян).

Способи групування художнього матеріалу в романах М.Дочинця також однотипні. Користаючись принципом монтажу, автор чергує асоціативно пов´язані фрагменти з різних часових площин, переплітає долі різних людей, яких зустрічають титульні персонажі. Ці люди діляться з ними своїм досвідом, знаннями, мудрістю, втілюючи концептуальне міркування про те, що «немає в нас серед людей ні ворогів, ні друзів, але кожен з них - малий чи великий учитель, що, як придорожній стовп, направляє твій поступ».

На відміну від Вічника й Криничара, чиє життя минало в постійних мандрах, Горянин міцно прив´язаний до свого родового «гнізда» (проблема Роду, кровного зв´язку з пращурами є тут надзвичайно важливою, можна твердити - основоположною). Його коло спілкування обмежене родичами, сусідами й людьми, які зрідка навідуються до Ріки. Так у текстову структуру роману органічно вплітаються пунктирно окреслені історії діда Микули й баби Ружіки, тітки Гафії, вуйка Тимка, стрия Матія, батька Івана, дружини Калини й коханки Ілени, сина Петра й доньки Василини, а також Штеня, Аркадія, священика. Кожен із них додає свій елемент мозаїки, із якої в підсумку складається «наука життя», яку пропагує автор, вплітаючи в канву художньої оповіді.

Жанровий код. Мирослав Дочинець культивує в українському письменстві жанр, який метафорично можна назвати «житієм» (не плутати із середньовічним жанровим кодом). Модерний «житійний роман» ґрунтується на змалюванні долі особистості, котра перебуває в пошуках істини, формування того життєвого алгоритму, який дозволить їй досягти гармонії з Всесвітом.

Вказавши на повторювані структурні складові романів Мирослава Дочинця, маємо водночас сконстатувати, що кожен із цих текстів має індивідуальне неповторне «обличчя». Зокрема у «Горянині», порівняно з «Вічником» і «Криничаром», проступають прикмети, що натякають на можливість оновлення індивідуальної стильової манери М.Дочинця. 

Перші два романи критики небезпідставно вписують у дискурс масової літератури. Для того вони мають кілька підстав. Перша - тяжіння автора до пригодництва й екзотичності (задля стимуляції читацького інтересу); друга - ці твори органічно вливаються в річище т.зв. «мотиваційної літератури», що обслуговує запити масового читача. У «Вічнику» М.Дочинець пропонує поради на щодень (що їсти, коли вставати, як поводитися у конкретних ситуаціях тощо), а в «Криничарі» обігрує безпрограшну нині тему: як привернути до себе гроші й досягти успіху у фінансових справах. 

Натомість у «Горянині» самодостатнє пригодництво, елементи містицизму й екзотики поступаються місцем глибшому психологізму й філософізму. «У цій книзі більше життєвої правди, ніж у "Криничареві", та більше духовної правди, ніж у "Вічнику"», - так окреслив Мирослав Дочинець специфіку свого нового роману. І це справді так. Автор відмовляється від прямолінійного дидактизму й відвертого загравання із смаками масового читача, пропонуючи книгу, в якій екзистенційні істини передаються завуальовано, у формі притчі.

 

Чому все ж таки варто прочитати новий роман Мирослава Дочинця? 

Хоча би тому, що він

змушує замислитися над проблемами сенсу життя, особистого стоїцизму, добра і зла;

залишає по собі спокійний, умиротворений настрій, що сприяє медитаціям, стимулює бажання жити;

наповнює читача живлющою енергією гір;

тонізує неповторною мовною манерою, нагадуючи, яка прекрасна й багата українська мова (зокрема, в її діалектному варіанті карпатських горян);

переконує тих, хто втратив віру й життєві орієнтири, що людина здатна подолати найважчі випробування;

у часи домінуючого прагматизму, культу насолод, грошей і матеріальних благ нагадує про примат духовних цінностей, добро і людяність.

Після ознайомлення з текстом ерудований читач може зауважити, що Мирослав Дочинець не пропонує нічого принципово нового, що його рецепти щастя старі, як світ. Чи це недолік? Не думаю. Замисліться бодай на хвилину, чи можна нині, розмірковуючи про сенс життя, сказати щось абсолютно нове, нікому до цього не відоме. Сумніваюся. За тисячоліття існування людства мудреці неодноразово замислювалися над цими проблемами. Тож завдання автора нині - не винаходити велосипед, а нагадати про те, що ми безнадійно забули, втратили, пливучи за течією, безнадійно загрузаючи в болоті повсякдення:

 

«У стяжанні духу - наша сила, наш порятунок, наш духовний стрижень.

Кожен наш день - це сходження на вершину і падіння в нікуди. 

Якщо весь світ проти тебе - і люди, і обставини і природа -

ти мусиш піднятися і піти. Бо є субстанція і твоя природа, 

яка ніколи не буде проти тебе, 

вона - завжди з тобою».

 

Сайт «Буквоїд»

Людмила Скорина, кандидат філологічних наук, Черкаси.

Додати коментар


Захисний код
Оновити