Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Слово у Мирослава Дочинця – як глина у майстерного гончаря чи скульптора – він ліпить із нього жбан нашої уяви, формує плоть нашої генетичної пам’яті. У його оповідь поринаєш немов у бездонне гірське озеро із прозоро-синьою живильною водою, ніби пливеш у самому небі: на якійсь із сторінок настає відчуття, немовби хочеш вдихнути чого-небудь іншого, рідшого – настільки перенасиченим, щільним на самому початку є опис карпатської Природи. Здається, що ти нею переповнений по вінця, а відірватися несила, як спекотної пори від студеної, що пронизує до зубних нервів, води з лісової криниці.

Ти, що тут виріс, вважаєш себе у кровній єдності із нею, починаєш розуміти – наскільки мізерними є твої пізнання її, наскільки – ілюзорними.

І лише перевівши подих від першого занурення у плесо нового роману Мирослава Дочинця «Вічник», постає перед читачем на тих сторінках Безіменний Герой. Всі, хто зустрічається на його життєвому шляху, мають імена, вони ніби приземлені, ніби щойно вирвані із знайомого середовища. Лише Безіменний Герой – із землі без імені. А я б сказав – із землі, Європою, світом не почутої, вірніше, вона ледве чутно 1939 році заявила про себе, та її ніхто не захотів почути. Лише тривожно прислухалися в Берліні і Москві, Празі та Будапешті, Варшаві та Римі. Ніхто не захотів почути: ні в затишній Європі, юна демократія якої покривалася коростою фашизму, ні в зачумленому сталінському Союзі. Лише в гордієвому вузлі їх сутички, розрубаному історією, ми з’єднаємося з праматеринською нацією та станемо єдиним тілом, яке ховатимуть у післявоєнні шахти Донбасу, висушуватимуть цілинними суховіями та водитимуть десятиліттями тайговим бездоріжжям.

Перечитавши новий роман Мирослава Дочинця і справді ніби стаєш духівником, почуваєш себе тим єдиним, кому довірили сокровенне. І якщо відгукується своїм словом, то лише тому, що слово почуте, прочитане проростає вже своєю думкою, хай навіть не такою досконалою, філігранною і глибокою. Герой же до останньої сторінки так і залишається втаємниченим, притягально загадковим настільки, що сам у собі не може до кінця розібратися, як і ми: в молодості нам все зрозуміло і ясно, а роки зрілості додають мудрості, але й запитань ставлять більше. І не завжди на них є відповіді, які б нас вдовольняли.

Вічник іде не просто крізь час, а через історичні епохи, бере участь у подіях, переживає державно-політичні режими. Їх свідки ще є поряд із нами, якщо не в чиїй-небудь родині, то в рідні – обов’язково.

Ідеш назирці за Вічником – від слова до слова, рядок за рядком, із сторінки на сторінку – а здається, що від роси до ріки – лісова просіка постає за трав’яним стеблом, а ми дивним чином переносимося долею Вічника із Карпат на Колиму, із тундри чи тайги на Кавказ, із прибережних горбів – на грецький Кріт, а то й на Святий Афон. Де б він не був – залишався самим собою, пагоном того дерева, про яке автор пише: «Як би нас не іменували – русини, руснаки, рутени, угрини – походимо з давнього і щирого київсько-руського кореня. І є ми добре школованою і боголюбною часткою народу. Бо ще в кінці XVIII століття, коли просвітництво досить низько стояло і в Галичині, і в Києві, і в Росії, закарпатські українці вже мали латинські школи, де добували освіту, рівну західно-європейським землям. Ліпші їх вихідці розійшлися вчителями по слов’янському світу».

Дозволить собі дещо розійтися в акцентах з автором роману про Безіменного Героя. Мирослав Дочинець неодноразово вже публічно висловився, що ним є Природа і Мова. Дозволю собі висловити з ним незгоду. По-перше, написаний і опублікований літературний твір живе власним, незалежним від автора життям. А, по-друге, література – це не мистецтво кіно, де режисер відеорядом нав’язує своє трактування глядачеві.

Я читав, отримував задоволення, але ніби якась скіпка не давала спокою. Так, безперечно, на першому плані – її величність Природа. Але сам же автор дає читачеві потаємний ключ: «Розумний стає позаду, щоб бачити все, що діється спереду». І для мене алегорично той Безіменний Герой починає набирати обрисів рідного русинського, закарпатського, українського народу, який до середини минулого століття жив у центрі Європи та на землі без імені. Ніби той безіменний чоловік у каньйоні в Чорному лісі. А коли вибрався із нього – то нібито звільнився, а куди потрапив, який шлях пройшов, до чого прийшов? З погляду рядового, пересічного обивателя життя у нашого героя явно не вдалося: байстрюк, по-закарпатськи копилець, вже ніби самим своїм народженням запрограмований на конфлікт з довколишнім світом. Він шукає гармонію і знаходить її в Природі, та тільки – не в суспільстві. «Все, що я шукав, було в мені. Його лише належало відкрити, звільнити від сміття».

Його любили дівчата і жінки. Він зцілював хворих і давав поживу своїй душі. Блукав світом, щоб дійти висновку: «Основне для мене – Світло, за яким я все життя йду і яке сам змагаюся нести для инших. Як той світлячок, що крихіткою світла пом’якшує ніч. Знаю, що ніч мені не зломити, та все одно свічу».

Іще один аргумент на користь моєї версії. Це – з останніх абзаців тієї «Сповіді на перевалі духу». Гріх було б його не процитувати: «Я вчив діяльно любити свою землю. Бо патріот – се той, котрий береже цілість свого роду, виховує родину в порядності і національному дусі, береже в родючому і красивому стані землю, яку дали йому Pater – Господь і pater – батько. Се – істинний патріот, живий стовп нації, а не той, хто лише збуджено плеще язиком про любов до Батьківщини».

Ці думки мусів висловити найперше. Можливо, не виструнив їх логічно та не виклав ясно, щоб переконати їх в правоті ще хоча б когось, окрім себе.

Саме таким я побачив роман Мирослава Дочинця «Вічник», таким відчув його. Ця «Сповідь…» заслуговує на більш детальне, різностороннє і об’ємне дослідження вже хоча б тому, що цілі пласти тем залишаються поза увагою: християнська віра і душа людини, здатність все життя вчитися, пізнавати світ, а в ньому – себе, народне цілительство, підняті майже із забуття корінні наші слова, незаслужено витіснені із широкого вжитку не завжди повноцінними замінниками сучасної мови. А хіба повіриш у просту випадковість майже одночасної появи «Річки Геракліта» Ліни Костенко і цієї ж теми, хай навіть мимохідь згаданої у романі Мирослава Дочинця. Ліні Василівні треба було для цього двадцять років мовчати, а Мирославу Івановичу – минулого літа з’їздити на Кріт, слідами свого героя?

Енергетика цих та інших тем явно не вмішається в рамки одного роману. Тим більше, що уважний читач, який хоча б побіжно слідкує за творчістю цього філософа у закарпатському письменстві, знайде, зустріне, почує відголоски попередніх його літературних студій. А чого варте у живому тілі прози документальне вкраплення думок, досліджень «чоловіка високої духовної школи » архімандрита о. Василія Проніна!

У сучасній літературі, щонайперше українській, давно вже ніхто не пише таким стилем, як написано цей роман. Де ми ще побачимо такий любовний, багатий, розлогий опис нашої природи. Це чомусь стало не модно. А може – не під силу тим, хто не хоче працювати із словом, а наповнює свої опуси лушпинням, половою, а не словесним зерном.

І про афористичність – посестру філософів і мудреців – хоча б одне слівце. Такого рівня і такого таланту Срібна Земля після Фелікса Кривіна не мала. Природа не терпить порожнечі.

Михайло Ісак,

«Новини Закарпаття»

Додати коментар


Захисний код
Оновити