Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

Книга, принесена янголом

Щойно перегорнув останню сторінку роману Мирослава Дочинця «Криничар», і маю відчуття, що  перегорнув великий пласт життя – свого, чужого, людського. Щось дуже значне, велике і вагоме залишилося позаду, прикрите обкладинкою книжки. Таке трапляється нечасто. Як ненаситний читальник, знаю, що для того, аби книжка залишилася жити в душі,  недостатньо написати її талановито, треба, щоб вона потрапила в руки в потрібний час. Все значне на цьому світі залежить од часу і нагоди. Очевидно, моє серце було відкрите навстижир і добрий янгол, знаючи це, приніс мені цей роман. Я читав його незвично довго – від суботи до суботи – читав поволі, смакуючи, перечитуючи час від часу вже знане, хоча зазвичай читаю дуже швидко і книжки такого обсягу мені цілком вистачає на кілька днів. 

Але є читання особливе. Так читав  я «Вічного Івана» Віктора Міняйла, «Білі вечори» Василя Захарченка, «Писара Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк, «Залишенця» Василя Шкляра, «Столітнього Якова» Володимира Лиса. «Криничар» з того ж високого ряду, і я не випадково вишикував його. Передусім для себе. Але і для тих, хто вболіває за українську літературу. Бо це золотий ряд! Вважаю, що саме ці твори в першу чергу мають бути перекладені іншими мовами, це та висока література, з якою треба виходити на світові обшири. Нині, як відомо, пропагується інша лектура, «розкручуються» інші імена. Вони відомі, тому не називатиму їх. Але навіть масовий читач знає, що це письменники, які здебільшого ошелешують і шокують, як еквілібристи, але не зігрівають серце, не засвічують в ньому безсмертне світло. А тут – глибока національна сутність, уся душа народу. 

Природа і душа не терплять порожнечі

Слово у Мирослава Дочинця – як глина у майстерного гончаря чи скульптора – він ліпить із нього жбан нашої уяви, формує плоть нашої генетичної пам’яті. У його оповідь поринаєш немов у бездонне гірське озеро із прозоро-синьою живильною водою, ніби пливеш у самому небі: на якійсь із сторінок настає відчуття, немовби хочеш вдихнути чого-небудь іншого, рідшого – настільки перенасиченим, щільним на самому початку є опис карпатської Природи. Здається, що ти нею переповнений по вінця, а відірватися несила, як спекотної пори від студеної, що пронизує до зубних нервів, води з лісової криниці.

Ти, що тут виріс, вважаєш себе у кровній єдності із нею, починаєш розуміти – наскільки мізерними є твої пізнання її, наскільки – ілюзорними.

І лише перевівши подих від першого занурення у плесо нового роману Мирослава Дочинця «Вічник», постає перед читачем на тих сторінках Безіменний Герой. Всі, хто зустрічається на його життєвому шляху, мають імена, вони ніби приземлені, ніби щойно вирвані із знайомого середовища. Лише Безіменний Герой – із землі без імені. А я б сказав – із землі, Європою, світом не почутої, вірніше, вона ледве чутно 1939 році заявила про себе, та її ніхто не захотів почути. Лише тривожно прислухалися в Берліні і Москві, Празі та Будапешті, Варшаві та Римі. Ніхто не захотів почути: ні в затишній Європі, юна демократія якої покривалася коростою фашизму, ні в зачумленому сталінському Союзі. Лише в гордієвому вузлі їх сутички, розрубаному історією, ми з’єднаємося з праматеринською нацією та станемо єдиним тілом, яке ховатимуть у післявоєнні шахти Донбасу, висушуватимуть цілинними суховіями та водитимуть десятиліттями тайговим бездоріжжям.

«На своєму березі…» необов’язкові міркування про книгу Мирослава Дочинця «Горянин»

Мирослав Дочинець. Горянин. Води Господніх русел. – Мукачево: Карпатська вежа, 2012. – 312 с. 

За останні роки завдяки романам «Вічник» і «Криничар» Мирослав Дочинець посів помітне місце в сучасній українській прозі. Його твори двічі номінували на Шевченківську премію, щоправда безрезультатно. Чому так сталося і чи досягнув письменник того рівня, коли найвища національна літературна відзнака сприйматиметься не як аванс чи кон´юнктурна подачка, а як визнання майстерності й заслуг, - питання риторичне. Зрештою, наразі йдеться не про це, а про новий роман закарпатського прозаїка «Горянин. Води Господніх русел».

«Вічник», «Криничар» і новіший «Горянин» сприймаються як романний цикл, об´єднаний наскрізною ідеєю «стяжання духу». В одному з інтерв´ю Мирослав Дочинець зауважив: «Якось одного святого питали: що найважливіше в цьому житті, що нам робити, щоб стати кращими і бути ближчими до нашого Господа? Він сказав: стяжайте дух. Ніби все просто, а як його "стяжати"?» Титульні персонажі циклу мають власні рецепти духовного вдосконалення, якими, за посередництвом автора, щедро діляться з читачами.

Піднятися і йти далі

Про новий роман Мирослава Дочинця

«Горянин. Води Господніх русел»… Книга  зрілого письменника, зрілої людини.  Книга не для легкого поспішливого читання. Книга про життя. Таке, як воно є: з бідами і радощами, любов’ю і ненавистю, стражданням і насолодою, з щасливими хвилинами і гіркими розчаруваннями. Таке, яке треба любити і цінувати, яке треба прожити гідно.

Цей роман дуже багатоплановий. Тут чимало роздумів про сутність життя, про призначення людини на цій землі.  

Дуже сильною є тема рідного краю. Закарпатці, яких завжди використовували прийшлі пани як дешеву терплячу робочу силу, зображені дуже життєво, у всій багатогранності людських характерів. Вони сприймаються читачем не як літературні супергерої, а як близькі люди, що живуть поруч, яких, часом, у суєті і не розглядиш, а починаєш цінувати коли вже стає надто пізно. Проблеми патріотизму, любові до рідного краю подані дуже природно, без фальшивої тенденційності, а тому, впевнена, знаходять відгук у душах читачів.

Навіщо людині потрібен один рік виснажливої боротьби з собою?

Або  Життєві дороговкази книги  Мирослава Дочинця «Горянин»

Одного ранку наприкінці зими на моєму столі опинився паперовий згорток із чимось пласким і квадратним всередині. «Як - уже дійшли?!!», - зраділа, подумки намагаючись втулити  усміхнений писок вічного підлітка Марка Цукерберга десь між церковних образів. Тому що саме його «Facebook» вкотре сотворив звичайне диво – досить просто,  періодичними намивами лінків і кліків,  звів мене із чудовою людиною, яка пише книжки… Притому, швидко, легко й майстерно, на око присипаючи ситну страву побуту закарпатців потом їхньої терплячості, щипливим кришивом примовок, дотепів,  секретами довгого і повносилого життя; із-під сподин вивертаючи гарячі кусні, аби кожна крупинка набралася юшкою того погідного розуміння життя, що смакує, мабуть, не кожному.

Нову книжку закарпатського письменника Мирослава Дочинця «Горянин» (Мукачево, 2013) критики вже встигли записати до циклу романів про «стяжання духу», зважаючи на взаємини «титульного» персонажа із навколишньою реальністю. Точніше, однією його невидимою стороною. У житті старого верховинця, що весь свій вік перетоптав на моховинні лісових каменів понад річкою, де заклав садибу його далекий пращур, сталася нечувана річ: Ріка вбила його дружину і зламала частину стіни та дах, з вікон прошивши домівку довгим пакіллям повалених смерек; неподалік знайшов понівеченими і хрести на могилах родичів. 

Книга джерельна

«Чи справді ви називаєте «Вічника» М.Дочинця книгою століття?» – здивовано запитав мене журналіст.

«Загалом я боюсь таких масштабних мірок. Але то справді сповнений християнського духу роман, якого в нас не було…»

Гоголь зробив переворот в російській літературі в тому сенсі, що він відвернув її від безплідної ниви і спрямував на єдине благодатне духовне поле. Гоголь-Достоєвський-Толстой – в такій тріаді йому судилося ввійти в історію. На полі духовному. 

В українській літературі було таке поле заборонене, тому не могли з’явитися послідовники Гоголя. Хоча треба віддати належне, майже усі були до певної міри його учнями.

Особливо сильні християнські мотиви в наш час звучать у розповідях людей, що пройшли зони страждань і нечуваних випробувань. Але їх нікому слухати. І часто нема їм з ким поділитися правдою вистражданою – правдою жорстокого віку!

Старий і ріка

Спочатку я хотів написати про Старого і Ріку.

З одного боку Старий, який намагається захистити свій будинок і окраєць рідної землі, з іншого боку – Ріка, яка вирівнює своє русло, щоб мати більше волі і спокою. Чоловік усе своє життя провів тут, серед стрімких гір, на березі річки, на межі води і земної тверді. Недалеко від хати поховані його рідні, його батько, мати, дружина… Тут ростуть його кущі, дерева, трава, овочі, фрукти, ягоди – все те, без чого він не може уявити себе. Старенька напіврозвалена хатина, коза, пес із перебитою ногою, спогади, думи, щоденна праця – але це не боротьба – це спосіб існування, його зміст і сенс. Ріка підмиває берег, забирає великими шматками землю, неухильно наближається до фундаменту. Ще трохи і… Але у Старого є руки, сила, лопата, інший інструмент. Він протистоїть стихії, він валить дерева, забиває палі, робить примітивне берегоукріплення, але повінь забирає результати його праці, робить зусилля марними, позбавляє надії. Приходить новий ранок і у чоловіка появляються нові ідеї. Він не здається. Він сильний духом. Він переможе. Він виживе. Як у відомому творі Ернеста Хемінгуея. Але це занадто різні твори, хоч дух у них і один.

Старий і ріка. Новий роман Мирослава Дочинця “Горянин.

Води Господніх русел” міг би ще зватися “Старий і Ріка”. Так і бачиш Хемінгуея, який смалить люльку, куйовдить бороду і вгризається у цей текст. Бо коли добряче вгризешся, то десь із сотої сторінки відірватися вже неможливо – дочитуєш до кінця, котрий аж якось надто рано настає після сторінки трьохсотої. Хотілося би ще – а вже ні: злазьте, дядьку!

Нині модно усе, що більше ста сторінок, називати романом. Цей термін вже має більше книготоргове навантаження, ніж літературознавче. У М.Дочинця такий роман вже четвертий. Хоча всі вони (а цей найбільше) сприймаються як розгорнуті притчі з одним героєм і однією ідеєю (яка щосторінки повертається якоюсь новою гранню). Недарма “Горянин” навіть відкривається епіграфом з Книги Йони – того, що у чреві кита.

Старий (йому принципово не дано імені, як і попереднім Вічнику чи Криничару) живе осібно на березі Ріки. Це й реальна Ріка, яка у Хусті впадає до Тиси, і водночас епічна чи навіть міфологічна Річка. За спиною велике життя, але хвилі починають підмивати берег, на якому дідове обійстя. Старий розгортає масштабні гідротехнічні роботи, аби відвернути русло в інший бік. Проте стає ще гірше: тиха вода під його берегом значно небезпечніша за бурхливу і ледве не призводить до його загибелі. І тут старий іде на дещо авантюрний крок, в успіхові якого, здається, і сам непевен.

Загадка популярності Мирослава Дочинця

Відома думка про те, що у мистецтві має бути якась таємниця, загадка. Зрештою, вона є і в житті, але у мистецтві її присутність краще помітна. Деякі митці ставлять її собі за ціль, їхні твори стають цікавими для допитливих, але складними для розуміння на загал. Дослідники мистецтва літератури для цієї таємниці обрали термін «недосказане», те, що має читатися між рядків, генерувати нові значення, зумовлювати щораз нову актуальність твору. Недосказане, окрім багатьох інших факторів, великою мірою формує високий рівень художності творів. Але часто популярними стають твори прості. Не тільки тому, що все геніальне – просте, а тому, що воно доступніше ширшому загалу для зрозуміння.

Коли я гортала книги письменника з Закарпаття Мирослава Дочинця, то так і подумала – він пише просто і всім зрозуміло, навіть занадто просто. Звісно, фах журналіста дається взнаки – коли потрібно висловити думку чітко і зрозуміло якомога більшій кількості читачів. Тож для себе я стиль цього письменника назвала художньо-публіцистичним. Щодо змісту, сюжету… чим мене уже здивуєш – філолога з великим стажем читання? Деякий період мені здавалось, що уже нічим. І коли я чула заклики на кшталт: «українцям треба більше читати», то думала «та схаменіться! Треба ЖИТИ!». Але то минуло за кілька років після закінчення філфаку і я відчула у собі простір для сприйняття нової порції літератури.