Замовлення книг із сайту

Дорогі гості сайту. Ви можете замовити за ціною видавництва будь-які книги, відправивши листа з вашими побажаннями та координатами на E-MAIL: mido.mukachevo@rambler.ru

– Як ви самі представилися б читачам?

– Спостерігач. Той, що спостерігає світ, у тому числі й світ людей. Спостерігач, слухач, глядач.

– Коли знайомитеся, ким себе називаєте – письменником, журналістом, видавцем?

– Ким би не назвав, це буде неточно, бо поділити себе важко. Два перші статуси дають радість існування, два другі – засіб для існування. Але в наш час людей цікавить не стільки рід занять, скільки посада, твої можливості. Через те я просто вручаю візитівку. А взагалі нині у творчих рядах мало «чистих», рафінованих екземплярів. Митець, та ще в провінції, мусить якось утримувати себе, реалізувати і просувати свою творчість. Тому й пурхаємо, як метелики з квітки до квітки, шукаючи золотий пилок. Це сумно, бо ще Монтень зауважував: хто будь-де, той ніде. Час вільних художників минув, а може, ще не прийшов...

– Ви веселий оптиміст чи іронічний песиміст?

– Я – реаліст, який з іронічним оптимізмом вірить, що все буде добре, якщо ти цього заслуговуєш.

– У вас дуже багато афоризмів. Яка з коротких фраз найточніше характеризує Вас як письменника?

– «Красне письменство. Красне слівце. Перекрасне мовчання».

– Ви завжди добиваєтесь того, чого хочете?

– Навіть більше. Я навчився хотіти того, чого можу добитися. Ця наука вартувала великих жертв.

– Які риси найбільше цінуєте в чоловіків?

– Аристократизм духу і відповідальність. Відповідальність за зроблене і незроблене, за сказане і несказане. Відповідальність за людей, яких ведеш за собою, яких любиш.

– А в жінок?

– Мудра доброта, вроджена гідність і зваблива ніжність. Чоловіки це відчувають на відстані шкірою. Таких жінок  шукають усе житття, таких жінок не кидають.

– Ваша пристрасть – жінки, вино, кіно, гроші, галасливі компанії, природа, швидка їзда?

– Та ні, з тим у собі боровся все життя. Перемогли природа, книги, гарне кіно, інколи вино. 

– Уявімо на мить ваш архів через двадцять років...

– Я не з тих, хто любить накопичувати, це обтяжує. У моєму архіві будуть головним чином матеріали про акцентуйованих земляків, своєрідний інтелект-капітал краю. Пачка світлин, вибрані листи до мене, які просіяв із сотень. Решта, головне – в моїх книгах. Хтось мудро сказав: думки найкраще зберігати в чужих головах.

– Чи знаєте ви, що таке щастя?

– Здогадуюсь. Це – бути очима і вухами Творця. Вміти бачити красу і досконалість світу. Вміти слухати, чути і розуміти людей. І не забувати дякувати Тому, хто ці дари тобі відміряє.

– Назвіть п'ять причин, чому слід прочитати вашу нову книгу?

– По-перше, тому що книги треба читати.

По-друге, тому що книги треба читати  добрі.

По-третє, тому що мої книги не просто про життя, це – саме життя.

По-четверте, тому що в них достатня порція Світла, нового Знання, Віри, Надії й Любові. Це головна вимога, яку я ставлю собі  пишучи.

По-п'яте, тому що ці книги вчать,  як не бути дурним і бідним у цьому світі.

– Найцінніша порада, яку ви отримали в житті? Від кого?

– Від  моєї бабки Марти, малописьменної сільської жінки: якщо хочеш, щоб роботу було зроблено, зроби її сам. Якщо хочеш, щоб робота комусь любилася, зроби її так, щоб вона любилася тобі. Це спрацьовує у всіх сферах. Письменник Дмитро Кешеля  зізнавався мені, що кращі свої речі він писав для себе, не сподіваючись, що їх колись надрукують.

– Чи часто змінюєте свою думку? Чому?

– Часто. Мабуть тому, що змінююся сам. І це нормально. Ми по-різному дивимося на світ, коли  ситі й голодні, любимі й нелюбимі, хворі й здорові, з грошима чи без них. До того ж, людина змінюється на клітинному рівні кожні 7 років. Чого ж тоді дивуватися мінливості думок і поглядів? Життя від цього не легшає, зате воно цікавіше.

– Чи справляють на вас враження звання, титули, багатство інших людей?

– Звісно, що справляють. І враження різні: одним це пасує, інших робить жалюгідними, смішними, бо ж титули треба постійно підтверджувати, а кишка тонка, інтелект ріденький... А щодо чужого багатства, то мудро кажуть французи: бідний не той, у кого мало, а кому мало. Ще простіше й точніше в американців: якщо ти такий розумний, то де твої гроші? Кожному своє: розумним і спритним – гроші, мудрим – духовне багатство. Ні перші, ні другі не програють. Програють лише заздрісники.

– Історична особа, яка вам найбільш цікава?

– Безумовно – Ісус Христос. Не можу до кінця збагнути повноти Його вчення і величі Його вчинку. Чи це людина, що стала Богом, чи Бог, котрий став людиною. Ніхто ні до, ні після Нього не сягнув такої всеглибинної, всеоб'ємної сутності. Всі інші вченння – це тільки відгалуження людського розуму і фантазії, потуг та намірів.

– Найнеприємніше рішення, яке вам доводилося приймати?

– Це коли треба поривати стосунки з людьми, з якими тебе щось пов'язувало, але відносини вичерпалися і гальмують твій розвиток. Серце, розум диктують одне, а інтуїція, ангел-охоронець підказують інше. Вчуся прислухатись до них.

– Недолік, який викликає у вас найбільшу огиду?

– Агресивна глупота.

– Недолік, який можете пробачити?

– Неагресивну глупоту.

– Політичні симпатії (особа)?

– Мені подобається шляхетність і світлий розум Ющенка, тактичне мислення Медведчука, сила спокою Марчука, витримка Януковича, покладистість Кучми, хитрість Кравчука, інтелект Литвина, розважливість Мороза, хазяйновитість Азарова, рішучість і воля Тимошенко, націоналізм Тягнибока, енергійність Вітренко... Якби все це поєднав у собі один український політик, то Черчілль і Тетчер – «вихідні».

– Чи знаєте, як вас називають поза очі? Яке прізвисько мали в дитинстві, під час навчання в університеті тощо? 

– Українським Коельо. А ще чув про себе таке: «Не так давно прийнятий до Спілки, а вже видає себе за Маркеса». Мені смішно, бо ні на кого я не хочу бути схожий. Мені комфортно бути самим собою. Та й книжок моїх в Україні продається більше, ніж Коельо і Маркеса. У дитинстві мене називали Тарасом Бульбою. У Львові – Бібліотекарем і Мадяром, хоча по-угорськи знаю лише декілька фраз.

– Якої риси характеру хотіли б позбутися?

– Запальності, різкого неприйняття людського невігластва і лінощів.

– Ви любите каву? 

– Не п'ю її взагалі.

– Чому?

– Треба ж щось не пити. Каву у нашій родині п'є тільки дружина, зате п'є за всіх. Я люблю чаї, причому різні,  комбіную їх, змішую, збираю у своїй «резиденції» в селі на Мукачівщині. З кожної мандрівки приношу трави і потім створюю свої букети.

– Ваші слова  «Горілка збуджує кров, туманить розум і відбирає сили. Пиво в'ялить мозок і довго бродить у тілі, а вино у невеликій кількості звеселяє серце і гріє тіло». Яке вино п'єте самі?

– Вино, так само як і книги, має бути хороше. Кращі вина – це легкі вина. На Закарпатті з цим тяжко, хоч  і хвалять закарпатське вино. Тут нічого не поробиш: вино залежить виключно від кількості сонячної енергії, яку дістав виноград протягом літа. В Італії, Іспанії, Перу, Франції – вина легкі. Можна випити пляшку і сісти за кермо, у нас вони важкі, їм не вистачає природного цукру. Вино – це філософія. Вино – біблійний напій, і цим все сказано. 

– Який із символів для вас є найцікавішим? Принаймні, який приходить першим на думку?

– Вода. У всій її силі, живій енергії, її лікувальній насназі, очищувальній, філософській, природній. Мій учитель Андрій Ворон казав, що можна багато в чому відмовляти собі, економити на їжі, умовах життя, навіть теплі, опаленні, а от у якісній воді не треба собі відмовляти ніколи. Це дуже важливо – пити живу воду, добру.

– Яку воду п'єте ви?

– Я і моя родина, всі мої діти і внуки останні сім років п'ємо лісову воду з гірського лісового джерела, яке розташоване за 17 км від Мукачева. Я довго шукав, багато перепробував. Це джерело мені показав лісівник – надзвичайно цікава людина, що має два дипломи «по лісу», давній мій консультант стосовно природи. Він мені й відкрив це джерело поблизу села Кльочки. Це єдине село, яке «не пустило» колгосп. Настільки своєрідні і свободолюбиві тут люди, що не зламалися до кінця. Там є криниця, з якої беруть воду багато людей. Вона і «на очі» добра. Лісівнику, про якого я згадував, 67 років, читає він без окулярів. Коли до мене приїжджають гості, то не можуть напитися цієї води і просять її з собою в дорогу. А мої діти відзначають, що страва чи чай, зварені на іншій воді, мають абсолютно інший смак.

– Який цінний життєвий урок ви отримали останнім часом чи взагалі в житті?

– Мабуть, той, котрий спонукав написати «Горянина»: людина завжди має шанс. За будь-яких обставин. У, здавалося б, останній неймовірній безвиході ти завжди маєш вибір: або – або. Коли немає ніякого, здавалося б, виходу, то слід просто вручити себе, свою долю, свою душу Господу. Це мені підказав мій духівник – священик отець Іван, якого я дуже шаную, чиї проповіді спрагло слухаю. Був і такий історичний факт: війна з Англією знекровила Францію. Я був у соборі Паризької Богоматері, там є велика скульптура: король став на коліна перед Богоматір'ю, зняв свою корону і поклав її до ніг Марії: «Прийшов час, коли я вже нічого не можу вдіяти, я все зробив для своєї країни, що міг, і зараз віддаю свою корону Тобі». І з тих пір Франція почала перемагати у війні. Так і з'явився собор – вдячний народ збудував його, а я ці слова тоді до кінця не зрозумів. Але трапляється, в твоє життя приходять такі обставини, що ти починаєш  розуміти: у нас завжди є Помічник. І мій герой доходить до цього розуміння в напів'язичеському існуванні у глибині гір, приходить до істини за дуже несприятливих обставин. Це надзвичайно цікаво, дивовижно і, мені здається, дуже переконливо.

– За що вас варто любити?

– За те, що я людина. Людина слабка, гріховна. Люблять, як правило, не за чесноти, а тому що люблять. Тому що людей треба любити. Жінку ми любимо лише за те, що вона є. За те, що вона жінка. Не розшифровуючи, не розкладаючи причину цього почуття на красу, мудрість, доброту, жіночність, а любимо тому, що все це вона у собі носить і нам дарує. Тобто, любов не підлягає поясненню. В цьому найвища, мабуть, її загадка. Ми не можемо собі пояснити, за що любимо. І не треба. Це дар, і якщо він є – ми вже щасливі.

– Які свої риси вважаєте недоліками?

– Емоційну запальність, як не дивно. Дехто через мої книги думає, що я дуже врівноважена людина, але буває інакше. Та це – хвилинні емоції, така вдача. Можливо, ще помисливість. Ви знате, що це?  «Мнительность», яка заважає багатьом людям і мені у тому числі. Сумніви у своєму намірі. З цим я борюся. Можливо, також гординя, навіть у творчому житті. Інколи не хочеш спуститися до чогось, хтось дратує, що не так розуміє твою роботу. Але дедалі більше сам усвідомлюю, що люди дуже різні, по-різному підготовлені до сприйняття мистецтва, літератури, тому я у своїх книгах свідомо спрощую деякі речі, подаю їх простіше, додаю загадку, інтригу, щоб читач легше сприйняв те, що я хочу сказати, якісь важливі речі, концептуальні, філософські. Їх інколи треба подати у простішій, привабливішій обгортці.  Хтось, може, робить це більш штучно, у попсовому варіанті. Для мене таке не прийнятне.

– Як власник видавництва, книгу якого автора ви хотіли б надрукувати?

– Я б хотів надрукувати (це чисто романтична мрія) деяких авторів у своєму перекладі, але, на жаль, не знаю на достатньому рівні французької та англійської. Сергія Довлатова цікаво б перекласти, Віктора Астаф'єва.  Але це дуже складна і, напевно, невдячна робота. Ремарка хотілося б перекласти, Фіцджеральда (наприклад, «Великого Гетсбі»). Можливо, це не потрібно літературному процесу, але мені було б цікаво над таким працювати.

– Ви дивитеся телевізор?

– Ні, фактично не дивлюся вже років сім. Вважаю його страшним хронофагом, це пожирач часу, тебе самого. Це абсолютно руйнівна річ. Але дивлюся відеофільми. Найчастіше – з класики. Кіно для мене, як і для Леніна, – це найважливіше з мистецтв. І мої книги – візуальні, моє письмо, кажуть, фільмографічне. Пишу так, щоб читач зримо бачив картинку, уявляв її. Мені важливо, щоб проза несла і звук, і енергію, і рух, і уяву. А це все речі кінематографічного плану. В кіно можна передати набагато більше, ніж у книзі... Завжди заздрив режисерам, які вміють маніпулювати нашою увагою, це захоплюює – будування образів, мізансцен, деталей. Довженко сказав більше своїм кіно, ніж прозою. Тому мені це потрібно навіть як літератору. Але живлюся тільки кіно високих зразків. У мене дуже добра колекція фільмів. Коли буваю у Києві, йду на Петрівку, де маю знайомого, який продає все, що було знято у світі. Набираю собі там щоразу цілу торбу.

– Порадьте, що переглянути?

– Наприклад, всього Бергмана, Фелліні, Бунюеля, Антоніоні, Фасбіндера, Куросаву, Лелюша, радянський кінематограф: Данелію, Кончаловського, Міхалкова, вічні фільми Рязанова. Для мене це є школа, школа символів, образів, великого гуманізму людського, делікатності у творчості. Вся література – це деталі. Гьоте казав: «Деталі – це Бог». На них тримається і книга, і кіно. Люди не завжди розуміють, чим їх захопив твір. Їм здається, що це сюжет, гра, але ні – це талановито підібрані художні образи, як родзинки чи горішки в торті. Це передача вічної краси й істини одним мазком, одним фрагментом, однією сценою. Це божественна робота. Тому я намагаюся у кожне своє речення вкласти  якщо не саму деталь, щоб не перенаситити, то хоча б тінь образу.

– Який із своїх творів хотіли б екранізувати?

– Мені нерідко підказують це. Дехто вважає, що «Криничар» – це готовий сценарій кількасерійного фільму. Можливо, «Лис у винограднику». Думаю, що «Горянин» міг би бути глибоким філософсько-психологічним фільмом, і не нудним, а дуже наснаженим внутрішньою силою. Вже триває підготовка з екранізації «Вічника».

- Ви хотіли б зіграти у ньому?

– Звичайно, ні. Я просто не дотягнуся до своїх героїв. Не можу до них дотягнутися й у житті, і, можливо, тому їх і створюю, бо маю внутрішню ностальгію за тим, чого вони сягають, до чого доходять, що переборюють.

– За чим у житті шкодуєте найбільше?

– За змарнованим у молодості на дурниці часом. За тим, що недостатньо уваги приділяв батькам, а також своїм дітям, коли вони були меншими. Тепер намагаюся компенсувати це  онукам.

– Який день свого життя ви хотіли б повторити?

– Повторення – це завжди якась втрата свіжості. Якщо все ж обирати, то, мабуть, такі дні, коли мені відкривалися не насолоди цього світу, не якісь речі, як, наприклад, визнання моєї роботи, а дні, коли мені відкрилися істини духовні, які справді у моєму житті, долі і творчості є визначальними.

– Яка пора доби вам найбільше до вподоби?

– Я люблю ранки. Вони найплодовитіші для мене. Вранці найкраще пишеться, найкраще думається. І ранок – це ще один подарований день. Його треба сприймати саме так, дякувати за це, вітати новий день і намагатися його наповнити якимось служінням. Якщо він нам подарований, значить і ми маємо подарувати світу щось взамін. Це можуть бути речі дуже прості, буденні, але це твоє благо, радість і твоя перемога, якщо щось створиш – для своєї родини, друзів, людей, може, для свого ремесла, для мистецтва, для Бога. Отже, день удався.

– Як ви хотіли б померти? Це питання з анкети Пруста.

– Насправді це дуже важливе питання. У книзі «Горянин», коли  головний герой розмовляє з молодим монахом, який дуже вплинув на його життя, є така фраза: важливо –як померти, інколи це важливіше, ніж як жити.  Ми молимося і просимо, крім усього іншого, дати щасливу смерть. Звучить ніби парадоксально: як може бути смерть щаслива? Але, вивляється, це дуже важливо – як відходиш, і з чим. Господь нам відмірює час і спосіб переходу. Було б щастям, якби це було з гарною книгою, біля близьких людей. І цього не треба лякатися, до цього треба готуватися. Ще древні філософи  вчили: «Мemento mori!» Завжди думай про смерть, і тоді життя абсолютно інше – не стихійне, не випадкове. Це запитання нормальне і дуже важливе.

– Чи приваблює вас думка про безсмертя?

– Я б інакше сказав – про невмирущість. Невмирущість нашої душі і моєї теж. Це чуття, мабуть, у нас генетично закладене, ми не завжди його розуміємо, до кінця не усвідомлюємо, але це обов'язково  приходить до кожної людини рано чи пізно. Як казав П'єр Безухов, «Они собираются меня пленить? Мою бессмертную душу?! Ха, ха, ха!..» Душу не можна полонити. Так що ця невмирущість десь глибоко в душі кожного. Душа просто цього вимагає від людини. Дуже добре, коли ми дослухаємося до порад Того, Хто подарував нам  душу,  тоді ми врятовані. Про ці речі багато йдеться у «Горянині», вся книга фактично про це.

– Котре із сучасних технічних благ цивілізації є для Вас найціннішим?

– Час такий динамічний, такий глобальний, що не можемо обійтися без комп'ютерів і телефонів, якими б не були вони чужорідними для нашої внутрішньої природи. Вони дуже полегшують і спрощують роботу, служіння. Хоча писати волію краще спочатку від руки, а відтак уже переносити на комп'ютер. У цьому є якась магія.

– Пофантазуйте, будь ласка: як би поставився до можливостей інтернету ваш герой – Вічник? Завів би сторінку у Фейсбуці?

– Ні, він цурався прилюдності, як і я. Він міг собі це дозволити, а я змушений багато до чого пристосовуватись. Для мене комп'ютер – зручна друкарська машинка і скринька для листів. Не більше. А інтернет – океан сміття, що затоплює, пригнічує. Хоча я ним теж користуюся.

– Якою із «надлюдських» можливостей Ви хотіли б володіти?

– Вона буде дивно звучати – упокорення. Упокорення внутрішнього духу. Але не земними чинниками. Тому це і є надлюдська можливість. До цього ми йдемо. Цього прагнули адепти. 

– Ви часто у розмові наводите цікаві приклади, цитати до найрізноманітніших тем. Скільки книг Ви прочитали, щоб мати таку ерудицію?

– Письменник я лише у вільний від читання час. Книг не рахував, та біля мого ліжка (читаю я зазвичай лежачи) завжди книг 20, вони час від часу міняються, а деякі лежать там роками, і я їх перечитую. Є багато чтива непотрібного, але, мабуть, має статися якась концентрація – насичений розчин, коли ти вже наситишся настільки, що виловлюєш тільки кристали. Я читаю дуже вибірково, дуже повільно і дуже професійно, скажемо так. Розбираючи фрази, розбираючи письмо, внутрішнє тіло книги, а не зовнішню її оболонку. Так молодих шевців учили розбирати старі чоботи – розпорювати і дивитися, як вони зшиті. Це і була основна наука. Так я читаю книги – це вже не тільки задоволення, а й студії.

– Яким би був перший рейс чартера, якщо б вам подарували його сьогодні?

– Думаю, що в Іспанію – у провінцію Ла-Манча, де жив Дон Кіхот. Для мене цей роман несе якусь благодать тієї іспанської провінції, її аромат. Туди я б хотів. Ніякі столиці. У всіх країнах, де я був, мене найбільше зачаровували провінції. Там живе душа країни, народу. І генії народжуються у провінції, а помирають у столиці.

– Чого Вам не вистачає у житті?

– Якби я знав чого, я б, можливо, це мав. Тобто, людина дуже змінна. Це, певно, нормально, що у нас є якісь невимовні бажання, нездійсненні прагнення. Це, мабуть, те пальне, що запускає наш внутрішній двигун,  змушує нас працювати  і спалює нас у тому числі. Але найвищі блага, вважаю, що я маю.

– Якщо не письменник, не журналіст і не видавець, яка із професій могла б стати вашим покликанням?

– Думаю, що садівник. Міг би займатися садом, що я і роблю, до речі. Маю великий сад у селі. Або – бібліотекарем у монастирі.

- Котра із порад Вічника увійшла до вашого щоденного життя?

– Дві. Де б ти  не був – ти вдома. Дуже важлива річ. І друга: жити потрібно в радості.

– Ваш девіз?

– Будь завжди собою, якщо можеш це оплатити. 

– Ваша улюблена газета?

– Хустська «Ленінська правда» 60-х років. По ній я навчився читати, а потім і писати. Назавжди полюбив шурхіт друкованого паперу.

– Улюблена пісня? Виконавець?

– Квітка Цісик. Це не співанки – це пісенні новели, драми. Цісик – це Стефаник співу, Шекспір естради.

–  Фільм?

– «Андрій Рубльов» Тарковського. Окремі сцени просто паралізують. Це чари мистецтва. А з голлівудського кіно – «Аромат жінки» з Аль Пачіно, бо він передає аромат справжнього мужчини.

– Художник, роботи якого вам найбільше подобаються?

–  Природа.

– Улюблений письменник?

– Апостол Павло. Це не просто письмо, а живописання стилю, думки, енергетики, духу.

– Яким своїм досягненням  пишаєтеся?

– Переборенням спокус.

– Улюблена робота?

– Реставрування старовинних меблів, речей, книг, текстів.

– Відчуття, якого ви б хотіли зазнати?

– Повнота спокою.

– Відчуття, якого б ви хотіли уникнути?

– Відмовляти людям.

– Улюблене свято?

– Субота, що завершується російською парною і закарпатським вином. Півдня абсолютної бездіяльності мозку і тіла.

– Головна риса вашого характеру?

– Продуктивне мислення. Люблю продукувати ідеї і будувати з них практичні комбінації, підкидати ідеї іншим. Авторство мене не пече. 

– Риси, які найбільше цінуєте в друзях?

– Нетривіальне мислення, дотепність, відносна порядність.

– Ваш основний недолік?

– Довго запрягаю перед швидкою їздою.

– Чого ви боїтеся?

– Духовної слабості, черствості.

– Випадки, обставини, за яких говорите неправду?

– Один дотепник радив: якщо не маєш, що сказати, кажи правду. На жаль, часто доводиться використовувати «ложь во спасение» – як себе, так інших. У мене стосовно цього в одній збірці є афоризм: «Короткі ноги у брехні, зате які в неї губки!» Так, грішні ми, чоловіки, найбільше неправди говоримо жінкам. Як на мене, це стихійний захист від їх зазіхання на нашу свободу, від надмірної опіки, недовіри. Парадокс: щоб тобі вірили, мусиш брехати...

–  Ваші слова-паразити?

– Можливо, паразитні фрази: «чим живете?», «як служба?», «мене це не зворушує», «під контролем»...  

– Робота, про яку мрієте?

– Роботи в мене багато. Інколи мрію про бездіяльність.

– Талант, який би вам хотілося мати?

– Я ще не розпорядився тим, що мені вже дано.

– Від кого мрієте взяти інтерв'ю, а з ким не стали б говорити? 

– Ніяких мрій стосовно цього. Відомі, публічні люди мене взагалі не цікавлять, бо там більше пози, ніж позиції, більше мудрування, ніж мудрості. З письменниками ще складніше: вони приємні й розумні люди, поки не починають говорити про свої книжки. Зате які перлини доль і розуму трапляються серед звичайних, «малих» людей, великих у своєму труді, терпінні, доброті, кмітливості. Вони і є моїми героями. У книгах «Дорога в небо – до людей», «Курси крою і життя» я написав про тих, яких пам'ятаю, які мене чомусь навчили. Кожен портрет – окрема істина. Одним словом, школа життя. А з ким би не став говорити?..  Мабуть, з людиною, яка позбавлена бодай крихти самоіронії.

– Якби хтось записав розмову з вашим автомобілем... Про що цікаве могли б ми довідатися?

– Про те, що я не шофер, а водій. Весь час забуваю, як піднімається капот,  «ручняк» знімаю після сто метрів їзди і часто не пам'ятаю, на якій вулиці залишив автомобіль.

– Яке запитання Мирослав Дочинець-журналіст хоче поставити Мирославу Дочинцю-письменнику? 

– Для чого мучитися написанням книг, коли в книгарні стільки вже готових?

– У вас багато друзів?

– Так. І найближчий, найвірніший – Рокі, цверкшнауцер. Усвідомлюю, що не достойний такої щирої дружби, такої довіри.

– Яку книгу ви хотіли  б почитати вголос у компанії друзів?

– Послання святого Павла, прозу Буніна, Паустовського, Коцюбинського, Астаф'єва, Сергія Довлатова.

– Ваш улюблений колір, запах, продукт, напій?

– Колір сірий, бо він складається з двох головних – білого і чорного. Запахів улюблених багато – весняної грози, стиглої айви, свіжонарубаних дров, розімлілого липневого лугу, жіночого волосся, осінніх вогнищ, доброго вина… Продукт – риба у всіх виглядах. Напій – імбирний квас за кельтським рецептом.

– Чим для вас пахне дитинство?

– Тисою, її намулистими берегами, насонценим камінням, верболозами, рибою на кукані, печеним салом і салоном горбатого «Запорожця». Батько був затятим рибалкою і всюди тягав нас, дітей, із собою.

– Щастя – це… що? Ви щаслива людина?

– Пушкін казав: «Нет счастья, но есть покой и воля». Це так. Бути внутрішньо вільним, працювати на себе, робити те, що ти вмієш і любиш. А ще – родина, природа, книги, спілкування, доступний тобі комфорт… Так, я маю за що дякувати Богу.

– Ви добре пам'ятаєте найщасливіший день свого життя? А найгірший?

–Найщасливіші – коли любов приходила. Найгірші – коли відходила. На жаль, це виходить смугами, як і все в нашому житті. Радісних і виняткових подій було багато, але я їх сприймаю як подарунки долі. До щастя чи нещастя це не має стосунку. 

– Чого ви ні за що не зможете пробачити іншим людям?

– Я вчуся все пробачати. Так простіше жити, так легше душі. Пробачаєш, бо знаєш, що й сам не святий. Але осад від людської підлості, ницості, войовничої тупості, заздрості залишається надовго, якщо не назавжди. Та що вдієш, такі ми є.

– Щось може довести вас до сліз?

– Я давно не плакав. Останній раз студентом, коли несправедливо позбавили мене, відмінника, стипендії і гуртожитку і навіть хотіли виключити з університету. Причина мала політичне забарвлення. Але з того часу я навчився втрачати, а грецькі стоїки навчили мене, що нічого в цьому світі нам не належить. Голими ми приходимо, голими й відходимо. Хоча… зрідка можуть навернутися сльози, коли переглядаєш гарний фільм, читаєш сильну, пронизливу книгу. Недавно це було над «Останнім поклоном» Віктора Астаф'єва. 

– Що може викликати ніжність?

– Ніжність.

– Якими якостями треба володіти, щоб досягти успіху?

– Волею і працьовитістю. Багато працювати. Чесно, віддано, натхненно. І тоді рано чи пізно хтось помітить твої зусилля. Можливо, навіть Бог.

– Ви досягли певного успіху. На вашу думку, що потрібно робити, аби перемогти, стати успішним? 

– Формула успіху може бути в кожного різною. Це коли співпадають твої прагнення з твоїми потугами й можливостями. Коли все, що ти досяг, служить людям, Богу, родині. Це – щастя, просте тихе людське щастя. 

– Чи є у вас особиста формула успіху? Що у вашому житті відіграють гроші?

 – Формула така є. Треба вибрати те, що тобі найбільш цікаво і зважити, що ти можеш у цій галузі привнести нового. І жити цим, системно працювати. Спочатку ти працюєш на систему, а потім вона починає працювати на тебе. Справжнього успіху немає і без опанування сутності грошей. Гроші – потужна енергія, як і духовність. Якщо розумно поєднати ці речі, відкриваються великі можливості. Про це, до речі, йдеться в моїй книзі «Криничар», написаній у формі щоденників найбагатшої людини Підкарпатської Русі ХVІІ століття.

– Серед афоризмів Дочинця є така відповідь на міфологему щастя: замкнути двері, затягнути штори, налити келих вина і думати про неї. Це ви, як деколи  трапляється з автором, обмовилися, чи у вас інша версія?

– Штори затягуються рідко, бо для мене не буває сонця забагато. Я, як той циган, що міняв одне літо на три зими. Вина все менше, бо, повірте, навіть у шляхетному бургундському немає істини. Колись із моєї подачі започаткували в Мукачеві фестиваль «Червоне вино». Зараз він став  масовим і шумним видовищем з ріками винної бурди, яка не має нічого спільного з поняттям «вино». Це можна зрозуміти, побувавши в Криму, в Греції і Франції. А щастя – це праця. Помірна фізична праця на землі і праця з книгами, здебільшого чужими. А ще – внутрішня свобода і вміння радіти від споглядання краси. Цьому слід учитися, бо сьогодні, мабуть, ніхто від краси не зомліє.

– Після ювілею приємно поговорити про подарунки. Чи був сюрприз, яким ви були відверто збентежені? І що взагалі хотів би отримати в подарунок Мирослав Дочинець? 

 – Найбільшим подарунком було гарне зібрання гарних людей у міському Будинку культури. Причому подарунок не тільки для мене, але й мукачівців загалом. Деякі з них, знаючи імена письменників, уперше побачили їх навіч, послухали, поспілкувалися. Мабуть, досі такої одночасної концентрації письменства Мукачево не знало. Це було дійство гармонійного єднання тих, хто пише, з тими, хто читає. І всім було навзаєм цікаво. Я щиро дякую своїм друзям-літераторам Петрові Мідянці, Дмитрові Кешелі, Василеві Густі, Петрові Ходаничу, Василеві Кухті, Василеві Кузану, Андрієві Дурунді, Павлові Чучці, Василеві Шкірі, Сергію Федаці, Олександру Гаврошу, Михайлові Сирохману та іншим за дух світлого інтелекту, який вони привнесли у це свято. От і вийшло не стільки вшанування мого «ліття» (ніяка це не подія), як пошанування Слова, Книги. До речі, наступного дня мене масово запитували, де можна придбати книги вчорашніх гостей... Найоригінальніший подарунок був від Павла Чучки – каска з п'ятикутною зіркою, свастикою, мусульманськими символами, есесівським знаком і зіркою Давида. І від Ірини Мадриги – буханка чорного хліба і плитка шоколаду. «Хліб і шоколад» – так називалася моя свіжа книга. Мрій про особливі подарунки  я не маю, бо найдорожчі подарунки вже дістав від Долі. І знаю, що їх треба віддаровувати. 

– Що в житті найбільше  обтяжує?

 – Вимушена публічність, «прилюдність» по-українськи. Коли ти мусиш на зустрічах розповідати щось про книгу, в яку ти влив стільки сокровенного, в кожен її рядок, як бджола носив до неї нектар із цілого світу. Дуже невдячна й пуста справа. Обтяжує зайва увага, а також клопоти, пов'язані з поширенням книг на вимогу читачів, книгарень, гуртівень, бібліотек. Намагаюся якомога більше уникати цього, двічі міняв телефон.

– Що для вас означає бути вільним?

– Свобода – усвідомлена необхідність. Бути вільним – це робити свою справу так, як хочеться тобі. Тільки тобі. І мати від цього задоволення. І гроші також. Юлія Тимошенко сидить у в'язниці, але вона й там залишається амбіційним політиком, вільною, незалежною людиною. Мабуть, внутрішня воля й випромінює харизму особистості.

– Чи відчуваєте страх перед смертю?

– Як і кожна людина. Це складні речі. Страх смерті відчувають навіть тварини, все живе. Жага життя дивовижна. Моя тітка, що помирала від раку, не пускала до себе родичку з нежиттю – боялася заразитися грипом. Кожному треба вчитися входити в старість, як у ріку, яка тебе колись забере, яким би ти не був успішним плавцем. Про ці речі теж багато розмірковується в «Криничарі» та «Горянині».

– Ви ніколи не замислювались над тим, чи є життя після смерті?

– Є, доки про нас пам'ятають. Люди помирають двічі: першого разу – коли помирає їх тіло, а вдруге – коли зникає те, що вони створили для когось. Руками, розумом, душею.

– Що Ви вкладаєте в поняття добра і зла?

– Добро – це добро, зло – зло. У всіх проявах. Навіть дитина відчуває їх різність. Але життя, на жаль, майже рівноважно зіткане з цих двох чинників. І ми, як частина життя, також. Ми ніколи не змінимо цей світ, але можемо змінювати себе, «видавлюючи» з себе зло. І світ ставатиме кращим.

– Ви часто зраджували?

– Як і всі інші. Найбільше зраджував собі. Після зрад твоїх і чужих залишаються на серці рубці, як після операції на плоті.

– Що вам допомагало долати періоди повного відчаю?

– Бог, Природа, Час і сила волі.

– А взагалі, чи існує Бог?

– Це Єдине, що існує насправді. Повірте колишньому заввідділом пропаганди й атеїзму комсомольської газети… Так, ми тільки прикидаємось, що існуємо, коли намагаємось обійтися без Бога.

– Чи траплялися у вашому житті чудеса?

– Так. Бувало, що в скрутну хвилину хтось допомагав, розв'язував проблему. Чудом вважаю і періоди натхнення, чи краще сказати – надихнення, коли хтось ніби вдихає в твої рядки силу, енергію, милозвучність. Гарно колись було  сказано: той, хто творить, опікується Творцем.

– Скільки часу змогли б ви прожити на безлюдному острові і що взяли б із собою?

– Не знаю. Любити самотність і жити без людей – різні речі. А що б із собою взяв?.. Інструмент, улюблені книги, папір і ручку. Хоча можна писати й паличкою на піску, як це робили давні китайські поети. Або взагалі не писати, як  Гомер, Сократ, Ісус…

– В яку епоху вам хотілося б жити і з ким із представників тієї епохи спілкуватися?

– У Древній Елладі. А спілкуватися з античними мудрецями. Вірніше – слухати їх. Дуже хотів би послухати й Соломона, Сократа, Сервантеса, Пікассо, Моцарта, Бальзака, Франка, Толстого, невідомого автора «Тихого Дону».

– Як ви вважаєте: краса може врятувати світ?

– Ні, врятує його тільки раціональний розум, нові технології та ідеології. А краса досить часто є явищем хворобливо спокусливим, провокаційним, руйнівним, комерційним. До того ж, досить розмитим поняттям. Для дитини це одне, для діда – інше. Так само, як для хворого і здорового, освіченого і не дуже, багатого і бідного, християнина і мусульманина… Незмінною і справжньою для всіх залишається тільки краса Природи. Але нині вона не стільки рятує, як потребує порятунку сама. Людський прогрес її загубив, тільки він її може й порятувати. Але спочатку людей треба нагодувати, бо голодному не до краси, навіть не до Бога…

– Чи є факти у вашій біографії, про які ви ніколи не писали і воліли б не говорити?

– Такі знайдуться в кожного. Це стосується особистого життя, рис характеру, а він у мене далеко не паска. Дещо з того я «ліплю» до негативних персонажів, хоча відверто «закінчених» типів у мене немає, мені вони також цікаві й чимось близькі. Всі ми зіткані зі святого й грішного. Сенс у тому, щоб це визнавати й боротися з цим. Я знаю своє місце, знаю, що можу і чого не можу. Кожного разу я схиляюся над аркушем із сумнівами, чи вдасться «підняти» цей матеріал. Найбільше сумнівів і невпевненості  у своїй потузі було, коли писав «Вічника». Я багато працюю, майже всі вихідні і відпустки проводжу за письмовим столом. На курортах відкладаю зошит лише для того, щоб поплавати. Мабуть, писати – це моя карма, моя покута, мій хрест. У матеріальному плані я міг би собі дуже багато дозволити, але уклад мого життя дуже скромний, в дечому навіть аскетичний, як у Криничара. Самообмеження – друге моє ім'я. Мабуть, це генетичне: мій прадід, багатий селянин, спав головою на голому порозі, щоб не проспати світанок. Письменство – теж генетичне: Юрій Станинець – двоюрідний брат моєї матері, а батько в юності писав гарні вірші, за які й «загримів» на Колиму. 

– Про що, можливо, вас не запитали в цьому інтерв'ю?

– Про те, чи люблю я Паоло Коельо? Про це всі мене запитують. Мабуть, що не люблю. Я волію читати оригінали філософських і духовних першоджерел, з яких Коельо висновує свої повістини для читацького ширвжитку.

– На яке запитання вам ще хотілося б відповісти?

– Не знаю. Я з тих людей, які самі запитують. І знають, що на більшість запитань відповідей немає.